Борис Денисов другий ліворуч.
Змінюються часи, політичні устрої та суспільне життя і звичаї, державна влада та лідери. Але завжди нації потрібні ті, хто готовий її захистити, відстояти свободу та незалежність, забезпечити мир і безпеку, передавши майбутнім поколінням. Колись в Україні це були оспівані в народному епосі козаки. Сьогодні їхній дух і традиції становлять основу наших Збройних Сил.
Доля підполковника Бориса Денисова (на знімку) розпорядилася так, що зустріч Нового року для нього завжди збігається зі святкуванням власного дня народження. В 80-х це відбувалося в далекому Афганістані, а останні кілька років — на передовій на сході України.
Народився Борис 1 січня 1964 року в Донецьку в родині робітників. У дитинстві віддавав перевагу хорошим книгам і фільмам про героїв війни та праці. А найбільше любив мультфільм про ведмежатко Умку — особливо добрі ласкаві очі його мами та її пісню. Ці емоції запам’яталися на все життя. При цьому дуже піддавався враженням: подивився фільм «Висота» — захотів стати висотником, після фільму про шахтарів — шахтарем. А після фільму «Офіцери» твердо вирішив обрати професію захисника Батьківщини й непохитно йшов до цієї мети.
Після 8 класу захотів вступити до Суворовського училища, але через перелом носової перегородки, що не зажив, не встиг пройти медкомісію. У випускних класах відвідував військово-патріотичну школу «Супутник» при Донецькому військово-політичному училищі (ДВПУ). Після того як не вдалося вступити до училища з першого разу, вивчив у ДТСААФ спеціальність телеграфіста з відзнакою. Займався в спортивних секціях. Одне слово, намагався всебічно підготувати себе до майбутньої професії.
На першій війні
1986-го одержав звання лейтенанта. Неодноразово писав рапорти із проханням направити для проходження служби до Демократичної Республіки Афганістану. Мама, інвалід 2-ї групи, в якої був ще маленький син (її чоловіка та батька Бориса тоді вже не стало) була проти — писала звернення міністру оборони із проханням залишити сина служити в Союзі. Борис подав повторний рапорт, у якому просив прохання матері не брати до уваги. І в травні 1987-го його було направлено до ДРА — у підрозділ спецназу Головного розвідувального управління Генштабу Радянського Союзу. Перебував з 56-ю штурмовою бригадою. Там же його було поранено та контужено.
Це було...
Коли в 1987 році розвідгрупа, в якій був товариш Бориса, потрапила в засідку й була розбита за 18 кілометрів від батальйону, то офіцера з іншою групою по тривозі відправили рятувати вцілілих. За цю операцію Денисова нагородили Орденом Червоної Зірки.
1992-го покинув Збройні сили, працював на керівних посадах у комерційних структурах. Пізніше — в Індустріальному виконкомі тодішнього Дніпропетровська, був головою районного об’єднання афганців.
Другий призов — собі та сину
З початком війни на Донбасі з 2 березня 2014-го — у віці 50 років — повернувся на службу до ЗСУ, де служить дотепер. Каже, що без служби в армії себе вже не мислить. Уважає, що його бойовий досвід — і той, який одержав у той час, і отриманий зараз — дуже потрібні. Адже брав участь у багатьох бойових діях на Донбасі — у Новгородському (Торецьк), на шахті Бутівка, на позиції сил «Зеніт», у Пісках, Верхньоторецькій. Не раз потрапляв під обстріли в Авдіївці та промзоні. У січні 2017-го, коли почалися бойові дії, вводив наших хлопців в Авдіївку, брали вогневі позиції противника.
«І скрізь бачив, що знаходжусь на своєму місці. Я захищаю свою Батьківщину. І завжди робитиму все, щоб на нашій землі був мир», — каже офіцер.
По другій мобілізації пішов служити син Бориса. Дістав два поранення та контузії. А наказ на його призов підписував сам Борис під час служби у військкоматі. Коли люди приходили до військкомату і починали його запитувати, чи відправив би свого сина, то відповідав, що вже це зробив.
Пізно ввечері 24 серпня 2014 року пролунав телефонний дзвінок з незнайомого номера. Почув голос сина, який розповів, що їх з товаришем поранили, а блокпост розбили. Борис протягом трьох днів намагався відшукати сина. Зв’язку не було — як і інформації про місце розташування поранених. Все-таки вдалося особисто витягнути з оточення під Докучаєвськом сина й інших поранених бійців. Після надання першої медичної допомоги їх перевезли до госпіталю у Дніпрі.
Солдат завжди солдат
На війні дуже важливо, щоб командир міг сказати родинам своїх бійців, що зробив усе, щоб їхній син, батько, чоловік чи брат не загинув, прийшов додому здоровим. Згадує, як у січні 2017-го за лічені дні втратили багато хлопців обмороженими, пораненими та вбитими.
«Іноді через непродумані дії командування люди обморожували кінцівки, тривалий час перебуваючи на бойових позиціях за 20-градусного морозу. Дуже багатьох втрат можна було б уникнути. Сьогодні в керівництво нашої армії прийшло чимало справді хороших офіцерів, які здатні забезпечити їй майбутнє», — упевнений Борис Денисов.
Виховувати на прикладах
На його думку, сьогодні в Україні доволі слабкий ідеологічний рівень патріотичного виховання. Треба вміти любити так, щоб міг віддати життя за кохану людину та рідну Батьківщину. Потрібні герої-символи, на які можуть рівнятися покоління.
Тому було б правильно, якщо, приміром, батько-військовий буде у формі частіше приводити сина до школи — щоб його однокласники це бачили, а син пишався. Тоді й уся країна пишатиметься своїми захисниками. Потрібно частіше виступати перед школярами, проводити з ними бесіди.
«Завжди хотілося бути зразком для свого сина, для підлеглих. Думаю, багато в чому це вдалося. А інакше мені б не довірили честь очолювати об’єднання ветеранів району», — міркує військовий.
Ті ж хлопці, які сьогодні в 16 років стають на військовий облік, повинні знати автомат, пістолет, вибухові пристрої, уміти їх розбирати та збирати. Їх треба в цьому зацікавити. А також навчити бути стійкими й готовими до можливих труднощів і ризиків служби.
Козаки сьогоднішніх днів
Борис упевнений, що сьогоднішніх захисників України багато в чому можна зрівняти з їхніми предками-козаками. У військах зберігся той бойовий дух. Особливо його видно у геройських хлопцях. Предки заклали в нас честь і гордість. І наші воїни — це козаки сьогоднішніх днів.
Що стосується такої дещо містичної теми, як псевдоніми воїнів, то офіцер уважає, що вони певним чином впливають на їхню долю.
«Так, мій нині покійний друг з позивним Хан чимось став нагадувати цього персонажа — навіть ходив у східному головному уборі й відпустив відповідну борідку. Є й «колобки», які ходять, немов перекочуючись, і не потрапляють до рук ворога. У «Правому секторі» в Авдіївці є хлопець із позивним «Санта», — зазначає Борис Миколайович.
Зараз офіційна посада підполковника Бориса Денисова — начальник відділу одного з територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки в Донецькій області. Хоча колишній спецназівець ГРУ в кабінетах військкоматів більше значиться, ніж перебуває.
Починаючи з 2016-го всі новорічні свята відзначав далеко від домівки. Одного разу 31 грудня повернувся в табір із селища Новгородського. І цього самого дня направили назад забезпечувати дотримання військової дисципліни під час святкування. Там і зустрічав Новий рік — а з ним і власний день народження. А коли повернувся в табір — товариші підготували теплу зустріч, а начштабу подарував величезного осетра. Такому подарунку були раді всі побратими.
Борис Денисов дістав контузії й перебував на лікуванні в госпіталі Дніпра. І після лікування уже повернувся в зону бойових дій.
«А ще в мені все життя живе хлоп’яцтво, не вистачає адреналіну. І від цього нікуди не подітися», — з посмішкою додає підполковник.
Думка
«Солдат повинен завжди залишатися солдатом незалежно від звання. І ніколи не виконувати кримінально караних наказів. Пріоритетом залишаються честь і людська гідність», — уважає офіцер.
Фото з архіву Бориса ДЕНИСОВА.
