Розмірковуючи про Велику Французьку революцію, видатний діяч російського соціал-демократичного руху О. Потресов 1927 року звернув увагу на те, що «й досі ще, на відстані майже півтора століття, читаючи незліченні дослідження, їй присвячені, відчуваєш у досліднику то прокурора, то адвоката... Й досі ще різноманітні людські симпатії та антипатії заважають поглянути на криваву драму кінця XVIII століття очима неупередженого вченого». Саме його й не вистачає сьогодні в осмисленні всієї вітчизняної та світової історії, тоді як сучасні виклики внутрішнього та зовнішньополітичного характеру вимагають переходу до глибшого розуміння прожитого народом. У його цілісності як результаті всієї історичної спадщини. Без жодних спроб продемонструвати «задушевне бажання з безпечної відстані звести рахунки з минулим, вдарити мертвого лева», сповідуючи принцип, що «будь-який наклеп на переможених сприймається прихильно». І з розумінням того, що історія виправдання не потребує, так само як і фальшивомонетників від науки або історичного ревізіонізму. Куди благородніше слідувати позиції того самого О. Пушкіна: «...Ні за що на світі я не хотів би змінити батьківщину чи мати іншу історію, крім історії наших предків, такої, якою нам Бог її дав!».
* * *
Ніколи раніше жоден сумлінний дослідник не мав такої можливості звернутися до документів, фактів та достовірних історичних свідчень. Тому відповідальне осмислення історії, зокрема, і радянської, має бути не просто наслідком ідеології «пробудження», а природного веління часу, що дає змогу неупереджено поглянути на всю сукупність подій та фактів. Адже поки що маємо на «виході» історичну пам’ять, яка не примиряє та об’єднує, а роз’єднує, ятрить травми і через минуле, і через привнесені в громадське сприйняття вже нинішніми реаліями.
Критично важливо позбутися не лише зайвої забудькуватості чи надмірного запам’ятовування, вибіркової моральної амнезії, за якою приховується небезпека того, що американський історик Йосеф Хаїм Єрушалмі назвав «терором забування». Як приклад такого забування можна нагадати випадок, коли генерал Шарль де Голль раптово змінив свою думку і вирішив, що Франція визнає незалежність Алжиру. Розповідають, що, протестуючи, один із його радників вигукнув: «Але було пролито стільки крові!». На що де Голль відповів: «Ніщо не сохне швидше за кров». Можна ще заглибитися в історію — в Нантський едикт, виданий Генріхом IV в 1598 році, який повинен був покласти край релігійним війнам у Франції. Генріх IV просто заборонив усім своїм підданим, як католикам, так і протестантам, згадувати про це: «...спогади про все, що сталося по той і інший бік з початку березня 1585 року до нашого коронування і протягом інших попередніх смут, буде згладжено, ніби нічого не сталося».
Можливо, деякі події, факти та випадки корисніше було б забути. Але в суспільстві прийнято мало не поклонятися перед необхідністю пам’ятати. З огляду на це, Девід Ріфф запитує: «Але хіба неможливо уявити, що якби люди у всьому світі витрачали хоча б дещицю тієї енергії, яку вони витрачають на те, щоб забути те, що вони нині намагаються пам’ятати, ситуація в найгірших місцях нашої планети стала б набагато кращою?». Однак реальність така, що на це питання немає і, очевидно, не може бути однозначної відповіді, що добре видно на прикладі тієї самої радянської історії. Напевно, мають рацію ті вчені, які вважають, що справжнє її осмислення «стане можливим лише тоді, коли до неї можна буде ставитися лише з суто академічним інтересом, як до далекого минулого».
Утім, за останні десятиліття опубліковано безліч спогадів, щоденників, записок та інших автобіографічних документів, що свідчать про радянську епоху та містять її оцінки. У них насамперед прожите під впливом історичних подій, особливо таких як сталінський терор та війна. Після падіння радянської влади багато в чому вони формували настрої нових поколінь, які отримали у такий спосіб доступ до повсякденного радянського буття, ба більше — до історії Радянського Союзу.
Очевидно, що такі праці можна розглядати й оцінювати як пізній продукт інтелектуального та політичного розкріпачення їхніх творців. А заразом і як спробу вписати себе в історію. Професор кафедри славістики Каліфорнійського університету Берклі І. Паперно — автор книжки «Радянська епоха в мемуарах, щоденниках, снах. Досвід читання» — зазначає: «Багато авторів чи публікаторів заявляють про свої інтенції: свідчити про свій час. Пройняті свідомістю історичної значущості свого досвіду та відчуттям кінця, мемуаристи прагнуть і зазначити, що вони пережили, і згадати загиблих, і звинуватити, і покаятися, і донести до інших. Бачимо також і соціальне замовлення на життя знаменитих людей, і непереборне бажання професійного письменника написати про себе самого, і спонукання вченого перетворити власне життя на об’єкт дослідження, і жагу пересічної людини залишити свій слід у пресі, все це в нових умовах, коли люди отримали доступ до громадської сфери.
...Такі мемуарно-автобіографічні видання мають на меті зробити індивідуальне життя частиною історії (навіть нещодавнє минуле, вчорашній день історизуються). Більшість (навіть лояльні радянські громадяни) пишуть про катастрофічний досвід — про революцію, сталінський терор, війну, причому ті, хто не помітив терору (а є й такі), поміщають катастрофу в контекст Великої Вітчизняної війни. Головне, що об’єднує ці тексти, — це прагнення зробити опис приватного і, понад те, інтимного життя публічним як історичні свідчення катастрофічного радянського досвіду. У цьому сенсі я вважаю, — підкреслює професор, — ці тексти є феноменом «історичної свідомості»... Цей історичний момент — кінець радянської епохи».
Особливо якщо враховувати ту обставину, що в «ситуації розпаду радянської влади відчуття кінця пов’язувалося і з катастрофами минулого, які були розкриті в 1990-ті роки... і з величезними труднощами теперішнього моменту, і зі страхом перед майбутнім, який часто набував апокаліптичного забарвлення». Відповідно потрібно «звернути увагу на ослаблення відчуття сучасності... з огляду на поглинання історичним минулим та апокаліптичний страх перед майбутнім: багато хто з тих, хто взявся за опис пережитого, відчувають вакуум сьогодення».
Багато говорять про те, як важливо уникати політизації історичних знань, їхнього перетворення на аргументи для нав’язування «правильних» оцінок масовій свідомості. Особливо з огляду на те, що такі міркування активно намагаються насаджувати політики, замінюючи собою професійних учених. Посилаючись нерідко на те, що в історій, написаних ними у ХХ—ХХI століттях, виявився недовгий вік, що внаслідок зміни панівного світогляду потрібна зміна образу минулого. Дослідники, яких теоретично наставляє Захід, взагалі посилено просувають нову концепцію вітчизняної історії, покликану у такий спосіб забезпечувати історичний суверенітет і відокремлену історичну політику нових держав.
Відома істина: історія складається з особистих доль та втрачених можливостей. І, як точно зазначив німецький учений М. Бреттін, — це те, що з неї робить людина. Історики вже з античних часів викладали події крізь призму свого сприйняття того, що відбувається, користуючись монополією на історіописання. Але сучасний світ має куди більші знання, має незрівнянно більші можливості розуміти, наскільки об’єктивно або спотворено подаються факти, заперечується очевидне і замість нього вигадується щось інше.
Мабуть, звідси й демонстрація багатьма видатними особистостями зневажливого ставлення до історії, що, зокрема, знайшло відображення у словах швейцарського історика культури Я. Буркхардта: історія взагалі найненаукова з усіх наук, хоча й розповідає новим поколінням багато речей, які варті уваги. Ремесло, що лежить в її основі — вибір джерел, їхній аналіз і інтерпретація — містить багато небезпечних моментів. Обов’язок істориків перед суспільством — працювати з відкритою душею. Але це не завжди виходить.
Наші дні відзначені всепроникною політизацією історії, перетворенням її на важливий інструмент державної політики, зокрема настановами безпосередньо державних діячів щодо того, як з урахуванням їхнього світосприйняття оцінювати та відповідно висвітлювати ті чи інші процеси, події та факти минулих днів. Доходить до того, що навіть історія стародавнього періоду використовується в політиці для «старіння» (термін академіка РАН О. Чубар’яна) минулого своїх країн. Приклад такого — одне з найбільш дискутованих питань між Україною та Росією — про походження Давньоруської держави та в чий «актив» вона має бути зарахована для вкорінення своєї ідентичності, очищення її від будь-яких «споріднених» зв’язків. Сторонами переслідується прагнення у такий спосіб вирішувати поточні політичні завдання і просувати їх у сучасний міжнародно-політичний контекст.
Для цього панорама історичного процесу спрямовується, з неї забираються звивисті та порожисті події минулого, усуваються чи підправляються «незручні» деталі та факти, які не вписуються в нові теоретико-політичні концепції. Переінакшування минулого на догоду антирадянській (антиросійській) прихильності є нічим іншим, як продовженням навиворіт тієї самої радянської практики переписуванням історії на користь політики. Причому в найгірших варіантах комуністичної однозначності та лінійності, що добре видно з поведінки тієї самої влади України, особливо останніми роками.
Так, у жовтні 2021 року Рада національної безпеки і оборони України оприлюднила глосарій, який наказує використовувати його органам центральної та місцевої влади, дипломатам, громадським організаціями та ЗМІ для протидії російським наративам в інформаційному просторі. Цей довідник — тлумач сучасної, хоч і звуженої, історико-політичної проблематики — фактично обов’язковий як «настільна пам’ятка» для всіх, включно з науковими колективами та сферою освіти. У разі ж вимови табуйованого «кліше» дуже ймовірна небезпека отримання тавра «агент Кремля» з усіма кримінальними наслідками, які з цього випливають.
Зі свого боку створений у 2008 році Український інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади з питань реалізації політики держави у сфері виховання та збереження національної пам’яті займається, по суті, конструюванням нової (іншої) вітчизняної історії, насамперед її новітнього періоду. І, схоже, наперед заданого змісту. Багато про що говорить уже сам перелік доручених йому завдань: не лише посилення уваги суспільства до історії України, а й насамперед забезпечення вивчення етапів боротьби за відновлення її державності у ХХ столітті та здійснення заходів щодо увічнення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій, проведення декомунізації. Мабуть, академічні та вишівські історики вважаються недостатньо підготовленими та політично надійними для дослідження всієї сукупності історії України ХХ століття, особливо з директивно позначених «реперних» проблем.
Так, під державну ідеологію, що вибудовується з 2014 року, саме державну (тоді як стаття 15 Конституції зазначає: жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова), а не ідеологію державотворення, підганяється і політично задана історична основа. Сповідувати яку наказується суспільству і тому самому науковому товариству. Тим паче що запроваджуються законодавчі обмеження на інше бачення минулого. Та й поточні політичні процеси. На кожну значущу подію з радянського періоду Інститут нацпам’яті вирішив зайнятися виготовленням «методичних рекомендацій» — як її «правильно» розуміти, викладати та оцінювати. Одночасно цензурується література, що надходить до України, зокрема наукова. Довільно, за рішенням чиновників, встановлюються заборони на шкідливі видання. І не обов’язково російського походження.
Фактично цим позначається «коридор можливого», у якому дослідники можуть реалізувати свої наукові проекти. Насамперед на історико-політологічну тематику. Те саме стосується і змісту лекційних курсів, уроків, а також громадсько-політичних заходів. Аж до щоденних міркувань громадян на світоглядні теми.
Нав’язування в Україні «єдино правильного вчення» — наочне свідчення якраз безперервної битви за історію, яка, втім, у всьому світі ніколи не припинялася. Вона відзначена лише тимчасовими перемир’ями та прихованою ворожістю. Радянський, а за ним і пострадянські приклади, включно з Україною, переконливо свідчать, що кожна нова влада починає, як і завжди, з винищення пам’яті про попередників та про інші незручні постаті, тобто з виправлення минулого шляхом зміни насамперед політичного іконостасу. Викинутих на «звалище історії» героїв замінюють нові — знову-таки незламні патріоти і затяті дбайливці про батьківщину і народ.
При цьому майстерність політичного жонглювання виявляється у «мистецтві» відбору «історичного матеріалу». Жертви пропаганди минулих часів перетворюються на історичні величини як підтвердження правильності нового політичного курсу. Для цього повернутими героями прикрашаються вулиці, площі, військові частини, навчальні заклади, колективи та пам’ятники (останні стають обов’язковими чи не в кожному населеному пункті, як раніше статуї Леніна).
Безперечно: кожна епоха потребує співзвучних часу героїв. Але не так, що кожна нова влада отримує одночасно сертифікат на їх вшанування, як і подій, на свій розсуд. Відповідно робота з переробки історії виходить безперервною, «де «свої» і «чужі» — поняття хитке, мінливе, ця битва не закінчується. Скажуть, дякувати Богові, що вона безкровна. На жаль, часто це «авангардні бої», ідеологічна «розвідка боєм», а що там за нею піде, хто ж скаже».
Показово, що, за винятком країн Балтії, України та Польщі, решта Європи не знає практики інститутів національної пам’яті, хоча це не означає відсутності у європейців проблем із трактуванням минулого, а також з історичною освітою. Річ в іншому — у тому, що, на думку незаангажованих учених, це абсолютно політизовані та ідеологізовані організації, які не мають нічого спільного зі свободою наукової творчості, а орієнтовані на просування відповідних, політично забарвлених історичних концепцій та наративів як «вакцини» проти комунізму... До того ж вони є елементом встановлюваної цензури і трохи більше, ніж інструментом державного втручання у зміст дослідницької роботи. З метою диктувати, що писати та як писати, замість стимулювання історичних досліджень. Виконуючи у такий спосіб функції, схожі на ті, які до 1991 року належали ідеологічним підрозділам КПРС.
Тобто намагаються розірвати пуповину, що з’єднує з минулим, за допомогою найгірших практик минулого, які, з огляду на все, нагадують, що головна небезпека для політичного режиму походить від ідеологічної ерозії. А вона неминуча при ослабленні «уваги» до науково-творчої інтелігенції і, як наслідок, — до історії, літератури, гуманітарної сфери загалом. Не випадково ж письменник Ю. Нагібін зазначав у своєму щоденнику: «Це підтверджує мою давню думку про ненормальність реального життя та всевладдя літератури, яка зовсім не відтворює, не відображає, а творить дійсність. Іншої дійсності, крім літературної, немає. Ось чому наше керівництво прагне виправити літературу, а не життя. Важливо, щоб у літературі все було добре, а як було насправді, нікого не цікавить».
У тій самій Польщі, влада якої цілеспрямовано вибудовує «правильну» історію країни та народу, дуже болісно, наприклад, сприймаються дискусії на тему антисемітизму, польсько-єврейських відносин, Голокосту. Хоча антисемітизм тут був ідеологічною сполучною ланкою національної демократії, його акценти були присутні у висловлюваннях ієрархів католицької церкви. Тому книжка американського історика, соціолога та політолога польського походження Яна Томаша Гросса про знищення поляками жителів єврейського містечка Єдвабне на північному сході Польщі в липні 1941 року, причому з документально підтвердженими фактами та свідченнями, прогнозовано викликала гостру протидію з боку державних установ. Інститут національної пам’яті узявся за її «вивчення», депутати Сейму зажадали рішучої відсічі «антипольським інсинуаціям», прокуратура допитала автора дослідження, на державному рівні його визнали провокаційним і таким, що показує поляків у поганому світлі.
Зауважимо, що маса суперечок у Польщі навколо того ж таки Гросса і, власне, про відповідальність поляків за винищення євреїв точаться з 2001 року. І лише у 2019 році польська прокуратура припинила справу стосовно цього експерта з Голокосту з Прінстона, який «погодився з тим, що під час Другої світової війни поляки вбили більше євреїв, ніж німці». А коли 2018 року польський уряд виніс на розгляд закон, який забороняє приписувати нацистські злочини полякам чи польській державі, вибухнув міжнародний скандал. Критики цього акта, який був суттєво пом’якшений внаслідок обурення, стверджували, як вказує у статті Метью Дей для The Telegraph, що «уряд намагається приховати злочини, скоєні поляками в період нацистської окупації, і перешкоджати історичним дослідженням».
Такі приклади вказують не лише на живучість, а й на активне відродження в сучасній політиці принципу: історія — це те, що відповідає національним інтересам, проголошеним сьогодні, а все решта — ревізіонізм. Отже, його призначення — служити розбудові ідеологічних конструкцій держави, обґрунтуванню легітимності режиму. Показовий у цьому сенсі факт: «У Болгарії концепція «турецького ярма» була одним із наріжних каменів сучасної історії. Але навіть наріжні камені, маючи достатньо засобів, можна зрушити в правильному напрямі. Економічно слабка Болгарія сьогодні стає дедалі залежнішою від Туреччини. Туреччина здобуває лідерські позиції не тільки в болгарській економіці, а й у ЗМІ. А тепер болгарські історики пишуть замість «турецьке ярмо» — «турецька присутність». Скільки болгар було знищено під час цієї «присутності», продано в рабство, скільки зруйновано християнських церков, сьогодні не заведено говорити».
Переважно цим і можна пояснити, як зазначає професор Єльського університету Т. Снайдер, зростання міжнародної кількості так званих «законів пам’яті»: дій урядів низки країн, спрямованих на те, щоб керувати громадським тлумаченням минулого. Такі заходи діють шляхом утвердження обов’язкових поглядів на історичні події, заборони обговорення історичних фактів або їх інтерпретацій та надають розпливчасті керівні принципи, які мають на меті самоцензуру. На початковому етапі такі закони, як правило, розроблялися для заборони правди про групові жертви. Найпомітніший приклад серед них — це закон про кримінальне переслідування за заперечення Голокосту, прийнятий у Німеччині 1985 року. Не дивно, що інші країни наслідували цей прецедент і заборонили заперечення інших історичних злочинів. Деякі прихильники свободи слова не схвалювали західнонімецького закону; інші закони такого плану, що були за ним, заперечувалися на тій підставі, що Голокост належав до особливої категорії історичних подій. Тим не менш, резюмує такі свої роздуми професор, «ці ранні закони можна було виправдовувати хоча б на підставі того, що вони є спробою захистити слабшого від сильнішого, а історію — від пропаганди, що перебуває під загрозою».
Росія демонструє істотне розширення тлумачення «законів пам’яті» у вигляді створення та запровадження офіційного історичного наративу — єдиного державного підходу до історичної просвіти, контрпропагандистських заходів, профілактики «фальсифікації історії». У центрі такої політики — уславлення досягнень радянської епохи, передусім перемоги у Другій світовій війні. При цьому, як зазначається у доповіді «Злочин проти історії»
Міжнародної федерації за права людини, що об’єднує 178 правозахисних НКО у понад 120 країнах, «зменшуються або виправдовуються масові злочини, вчинені радянським режимом, зокрема сталінський Великий терор, — пояснюють укладачі документа, — державна влада провадить агресивну політику у сфері історичної пам’яті, яка не лише маргіналізує альтернативні точки зору, а й наражає на серйозний ризик усіх незалежних істориків, публіцистів, журналістів, активістів громадянського суспільства та НУО, які працюють над темою історичної пам’яті».
Особливу увагу з боку держави відчувають вчені, котрі вивчають Другу світову війну. 2014 року в Росії було ухвалено закон проти «реабілітації нацизму», основний посил якого полягав у тому, що Нюрнберзький трибунал виніс остаточний вердикт щодо звірств нацистів у 1930—1940 роках. Закон містить спеціальну заборону під загрозою кримінального покарання за поширення «неправдивої інформації про діяльність Радянського Союзу під час Другої світової війни». «Іншими словами, будь-яку згадку про злочини, не засуджені в Нюрнберзі, можна прирівняти до заперечення звірств нацистів. Звичайно, — іронізує з цього приводу Т. Снайдер, — у Нюрнберзі не засуджували жодних дій Радянського Союзу, тому що Союз був серед переможців і суддів».
У цьому ж ряду — закон про боротьбу з екстремістськими висловлюваннями, недопущення ототожнення ролі СРСР і нацистської Німеччини у війні, поправки 2020 року до Конституції РФ із забороною на «применшення значення подвигу народу», вимогою «забезпечити захист історичної правди». А також — створення у Слідчому комітеті РФ особливого відділу з «розслідування злочинів, пов’язаних із реабілітацією нацизму та фальсифікацією історії». Істотним інструментом цензури над істориками став Федеральний список екстремістських матеріалів, що з’явився у 2007 році. На кінець першого півріччя 2021 року його перелік налічував майже 5100 публікацій. Це при тому, що, за оцінками вчених, з 2002 року з провідних наукових журналів зникли публікації про спірні питання Другої світової війни, зокрема щодо вини політичної еліти СРСР у розпалюванні війни.
За спостереженнями експертів, табуйованими для наукового обговорення є цілі напрями. Під великим питанням — перспектива вивчення російсько-українських відносин та російського колоніалізму загалом. Схоже, що за такої суспільної атмосфери навряд чи будуть написані чесні історії війни в Афганістані, новітніх воєн у Чечні чи історії імперських та радянських депортацій. Російським дослідникам, які все-таки беруться за тему війни, краще оминати увагою пакт Молотова-Ріббентропа, події у Польщі у вересні 1939 року, історію колабораціонізму, життя на окупованих територіях, особливо блокаду Ленінграда. Точніше, писати можна, якщо є готовність дотримуватися встановлених правил і не виходити за зазначені рамки. Інакше «токсичними можуть стати не лише темні сторінки Другої світової, а й будь-які сучасні для історичної науки теми».
Монополізація історичного дискурсу, яка відбувається у Росії, не обмежується рамками власне однієї Росії. Активно використовується те, що Джейд МакГлінн — керівник науково-дослідних програм і голова центру досліджень Росії та Євразії у Товаристві Генрі Джексона — називає дипломатією пам’яті для зміцнення російського впливу через просування селективного погляду на радянське минуле: «Дипломатія пам’яті — це форма публічної дипломатії, за якої держави чи політичні групи намагаються покращити свої зовнішні зв’язки та репутацію, експлуатуючи практики вшанування своїх героїв. Ця сама мета досягається, коли свій «наратив» про історію навмисне комплементарно переплітається з історичним «наративом» іншої держави. На відміну від воєн пам’яті, що полягають у критиці альтернативних, які зазвичай засуджують Росію, точок зору на історію, дипломатія пам’яті — це інше. Вона заснована на позитивному просуванні точки зору Росії, створенні у сфері історичної пам’яті союзників, а не ворогів».
У реалізації дипломатії пам’яті російською державою застосовується велика різноманітність практик, які мають тиражувати її і на російську діаспору й колишні радянські республіки, і серед іноземних громадян, які не мають спільних історичних і культурних зв’язків з Росією. Серед них — поширення «волонтерами Перемоги» георгіївських стрічок (у 2019 році вони вели свою діяльність у понад 90 країнах, зокрема й у США), проведення акцій «Безсмертний полк» (відбувалися у 115 країнах), запровадження інших традицій вшанування пам’яті як інструментів, що дають змогу нагадати світу, що саме Росія успадкувала завойований СРСР 1945 року статус великої держави. І світобудова, яка склалася після Ялтинської конференції, забезпечувала світовий порядок, зокрема тому, що з Москвою як столицею великої держави мали обговорювати і вирішувати всі важливі світові проблеми.
Згідно з логікою Кремля, заперечення ялтинської системи рівнозначне запереченню жертв Радянського Союзу та його вирішального внеску у розгром фашизму.
Просуваючи такий історичний наратив по всьому світу, Росія, крім іншого, грає на поглиблення наявних розбіжностей між західними країнами. «Створюючи враження, що російський історичний виклад і способи досліджувати пам’ять дедалі розповсюдженіші і популярніші в цілій низці країн, російські політики та офіційні особи, — підсумовує Джейд МакГлінн, — можуть показати внутрішній аудиторії, що вони знайшли союзників у «війні проти історичних фальсифікацій». Їхня мета — показати, що Росія відновлює історичну правду по всьому світу». За яку, до того ж, бореться не так влада, як активна громадськість. Адже за монополізацією історичного дискурсу номінально стоять недержавні чи громадсько-державні об’єднання. Так, у 2009 році розпочала роботу «Комісія при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальшування історії на шкоду інтересам Росії». 2012-го В. Путін підписав указ про створення громадсько-державної організації «Російське військово-історичне товариство» (РВІТ). Того ж 2012 року університети, академічні установи, музеї та медіакомпанії відновили Російське історичне товариство, яке існувало за царських часів. У 2021 році з’явилася Комісія з історичної просвіти, до якої, зокрема, увійшли представники адміністрації президента, Радбезу, Генпрокуратури, МЗС, МВС, Міноборони та ФСБ.
Просуванням своїх історичних наративів Росія переслідує стратегічні цілі: по-перше, зміцнити єдність та ідентичність країни. Адже інші точки зору на російську історичну науку прирівнюються до атак на саму Росію, її народ та культуру; по-друге, власною концепцією історичної правди вона має на меті показати, яким має бути світовий порядок — таким, яким він став після Ялтинської конференції. А Москва, як і раніше, має сприйматися як ключовий світовий гравець та обов’язковий учасник вироблення підходів до розв’язання глобальних проблем. Тоді як, за твердженням О. Фененка, «парадоксальним чином Росія через 76 років після перемоги у Великій Вітчизняній війні опиняється в ситуації, що нагадує епоху, яка передувала їй».
Спроби обстояти історичний концепт, згідно з яким Росія успадкувала завойований у 1945 році Радянським Союзом статус великої держави, диктується не лише тим, що після 1991 року склалася однополярна світова система на чолі зі США. Вона фактично себе вже вичерпала. Ф. Фукуяма констатує, що «пік американської гегемонії тривав менш як 20 років — від падіння берлінської стіни у 1989 році до фінансової кризи 2007—2009 років.
На той час країна панувала в багатьох сферах влади — військовій, економічній, політичній та культурній. Кульмінацією американського панування стало вторгнення до Іраку 2003 року, коли вони розраховували переробити не тільки Афганістан (куди вторглися за два роки до цього) та Ірак, а й увесь Близький Схід... А тепер світ повертається до свого звичного стану багатополярності: Китай, Росія, Індія, Європа та інші центри набирають сил порівняно з Америкою».
Підйом нових держав неминуче ставить питання ревізії усталеного світового порядку. Американська гегемонія на 30 років відтермінувала цю перспективу, але щойно США почали втрачати частину своїх ресурсів, регіональні країни почали виходити з тіні. Серед них — держави-ревізіоністи, які вимагають ліквідації існуючого порядку та заміни його на щось принципово нове. Їхня логіка полягає в тому, що «міжнародне право змінювалося протягом усієї історії, і чому б не переписати його ще раз. Саме держави-ревізіоністи, — нагадує О. Фененко, — зламали попередні світові порядки: революційна Франція — вестфальський, Німеччина — віденський, Німеччина, Італія, Японія — версальський. Можливо, що і наш ялтинсько-постдамський порядок буде ліквідовано ревізіоністами, які не вписуються в систему. Показовим прикладом атаки на неї може бути заява президента Туреччини Р. Ердогана про те, що доля людства не повинна бути залишена на милість держав, які перемогли у Другій світовій війні. Альтернативою, на думку турецького лідера, має стати розширення прав усіх членів ООН до прав п’яти постійних членів Ради Безпеки. На практиці це означає або визнання за рішеннями Генасамблеї ООН обов’язкового характеру, або надання всім членам ООН права вето на ухвалення будь-яких рішень, що, звичайно, поставить під сумнів її роботу.
З огляду на безліч цих факторів Росія і намагається запропонувати ширший погляд на світ — крізь свою концепцію історичної правди, позиціонувати себе в ролі її захисника і союзника тих, хто виступає «проти історичних фальсифікацій». За іронічним зауваженням Д. МакГлінна, «тон подібний до високого месіанства, проте будь-якому проповіднику потрібні новонавернені, щоб виправдати свою справу». Завдання непросте, враховуючи, що культурні та історичні війни ведуться за багато країн і в багатьох країнах. Кожна з яких, своєю чергою, захищається від використання проти неї історії як політичного інструменту й одночасно бачить у ній той самий інструмент, але вже власної політики — внутрішньої та міжнародної.
Приклад таких двох ключових світових гравців, як Китай та США, — також наочне підтвердження цього. У листопаді 2021 року на пленумі ЦК КПК, який за своїм значенням оцінюється як рівнозначний пленумам, що відбулися в 1945 і 1981 роках (у першому випадку засідання допомогло Мао Цзедуну посилити особисту владу, у другому — Ден Сяопін проголосив, що культурна революція, затіяна Мао, була помилкою), розглядалася історія партії, а по суті — країни. Йому передувала серйозна дискусія щодо того, що вважати найбільшими здобутками Китаю. Це було пов’язано з тим, що Пекін зіткнувся з низкою викликів на світовій арені, енергетичною кризою та створенням США міжнародної антикитайської коаліції, що могло поставити під удар китайського лідера Сі Цзіньпіна. Компартія вирішила перевести дискусію в позитивне русло, зосередиться на головних досягненнях — країну виведено з бідності, побудовано середньозаможне суспільство, досягнуто його консолідації, запропоновано нові моделі розвитку не лише Китаю, а й світу. А Сі продовжує політику своїх попередників.
Наприклад, Ден казав, що треба дозволити деяким людям збагатитися першими. Але він говорив і про загальне процвітання як кінцеву мету. Саме це й робить зараз Сі.
Проте газета Wall Street Journal розгледіла у спробі сформувати правильний підхід до історії націленість на те, щоб замилити правду про періоди, коли партію розхитували конфлікти і коли вона припускалася грубих прорахунків. Як підтвердження цієї тези вказується на те, що сам Сі Цзіньпін піддав ревізії історичні документи і видалив цитати Дена, де той попереджав про небезпеку одноосібного правління. Очевидно, не в останню чергу з урахуванням посилення його власного культу особистості під гаслом, що саме Сі Цзіньпін захищає корінні інтереси народу і це символізує новий розвиток Китаю. Та й президент США Джо Байден вважає очільника КНР (як і президента Росії В. Путіна) прихильником автократії. За словами американського лідера, глава Китаю запевняв його, що демократія «не може працювати».
Щодо ставлення до історичного минулого власне в США, то для його переоцінки Дональд Трамп у листопаді 2020 року створив президентську консультативну «Комісію 1776 року», завданням якої було визначено просування патріотичних цінностей у навчальних закладах та протидію «спотворенню історії». Т. Снайдер зазначає, що «Доповідь про 1776 рік» було зроблено у відповідь на «Проект 1612», цю спробу поставити історію рабства в центр національного наративу в США. На його думку, він «повторює логіку російської політики пам’яті, спочатку визнаючи історичне зло, потім шокуюче принижуючи його значення. Так, рабство згадується в ньому лише як один із численних «викликів американським принципам», до списку яких також входили і «прогресивізм», і «політика ідентичності» і т. д. Рабство в Америці було визначено як «заперечення базових американських принципів» та «спробу заміни їх теорією групових прав», які, як стверджують автори, «є прямими попередниками деяких деструктивних теорій, які сьогодні розділяють наш народ і розривають єдину тканину нашої країни».
Навесні 2021 року законодавці республіканських штатів запропонували десятки законопроектів, покликаних спрямовувати та контролювати американське розуміння минулого. До середини року п’ять штатів (Айдахо, Айова, Теннессі, Техас та Оклахома) ухвалили закони, які скеровують та обмежують обговорення історії у школах. У Флориді видали керівні принципи з таким самим змістом. Законодавчі збори ще 12 штатів розглядають закони про історичну пам’ять. У своїй сукупності вони закликають вчителів до самоцензури на основі лише того, що учні «можуть відчувати або сказати, що вони відчувають». Закони про пам’ять віддають цензуру самим учням та їхнім батькам. Для білих людей в Америці немає нічого незвичайного в тому, щоб висловити думку, що з ними поводяться несправедливо; тепер така думка може зупинити урок історії.
Закони пам’яті, як зазначив вчений, виникають у момент «культурних шоків», коли політики раптово починають виступати проти «ревізіоністських» учень. У Росії ймовірні ревізіоністи — це люди, які критикують Сталіна або чесно пишуть про Другу світову війну. У Сполучених Штатах ревізіоністи — це люди, які пишуть про расове питання. В обох випадках «ревізіонізм» має тенденцію позначати ті моменти історії, які кидають виклик відчуттю «праведності» у лідерів або змушують їхніх прихильників ніяковіти.
Такі процеси та практичні рішення кидають виклик історичній науці, позбавляють її цілісності та правдоподібності, перепідпорядковують людську пам’ять інтересам поточної політики. Замість неупередженого осмислення минулого пробуджують суперництво, ворожість, історичні образи. І, власне, всередині країни, і між державами, їхніми народами. Якщо раніше історія використовувалася для обґрунтування легітимності режимів, то в сучасних умовах історична політика дедалі більше розглядається як потужна зброя у протистоянні між державами. І ведеться воно аж ніяк не за допомогою комісій істориків та наукових установ. «Цього разу, — як точно зауважив німецький журналіст Штефан Корнеліус, — йдеться про переосмислення у великому масштабі, йдеться про подачу історії у дзеркалі проблем і конфліктів сьогодення, йдеться про маніпуляцію правдою... Історія стає важелем у пошуку ідентичності... Нині, коли світ втрачає лад і опору, відрив достовірних історичних фактів від їхньої пристані може завдати серйозної шкоди».
Виходить, що лише у відносно спокійні та передбачувані періоди людство не таке схильне до осмислення і переосмислення минулого. І розуміння того, що в об’єктивній перспективі воно може бути і має бути іншим. Але починає «хворіти на історію» у переломні моменти свого буття, пов’язані з переломом суспільних засад і зміною поколінь політиків, новими виявами конкурентного протистояння між країнами, найчастіше через перегляд усталених порядків та заявок на вагоміше право голосу у світових чи регіональних питаннях, а також боротьби за утримання раніше відвойованого права на активну участь у міжнародних справах.
Відповідно й у суспільстві пробуджується інтерес, нерідко болісний, до того, а як було насправді. Отримують друге дихання старі та з’являються нові міфи. Зростає армія їхніх інтерпретаторів. Вчених, які прагнуть утриматися на наукових позиціях, затьмарюють популяризатори патріотичної закваски, які разом із політиками конструюють нову логіку, сенси та ідеологічні скріпи з минулого. Через війну «на злобу дня» створюється хіба що нова ідеологічна картина, замаскована під історію на запит поточного політичного моменту. Неминуче відбувається політичне заангажування історичної науки в контексті «веління» часу та відомого постулату «історію пишуть переможці». Хоча точнішим може бути інше визначення: «ті, хто дуже хоче стати (утвердитися) переможцем».
Трактування радянської історії — наочне підтвердження цього. Як, утім, будь-яка традиційна зарубіжна історіографія. У зв’язку з цим особливо важливо і треба розуміти, враховувати всю сукупність викликів та травм, які випали на радянське суспільство за його 70-річну історію. Які «лікували» за допомогою забуття незручних фактів, а також діями за принципом «клин клином вибивають». Тобто черговими легендами чи новими травмами.
Відсутність умов для об’єктивного сприйняття людиною історії закривало їй можливість усвідомлення себе, свого призначення та майбутнього. Письменник М. Зигарь висловив незвичну думку з цього приводу: «Історія, як і похід до психоаналітика, потрібна людині не для того, щоб зануритися в минуле і покопирсатися в тому, що безповоротно відійшло, а для того, щоб налагодити відносини з власним майбутнім, побудувати можливі сценарії та не допустити очевидних помилок. Саме для цього нам потрібні психологічний та історичний досвід. Осмислення історії — це, по суті, колективний психоаналіз». Для якого необхідний «гуманістичний погляд на історію — досить новий тренд, що виник за останні два десятиліття, згідно з яким люди, суспільство, пересічна людина вперше стали предметами інтересу. Ми стали замислюватися не про те, як треба сприймати минуле, а про те, яким воно насправді було: що нам кажуть джерела, а не заангажовані історики, які знають, як ці джерела трактувати і підводять історичну базу під ідеологію режиму».
* * *
Виступаючи 26 січня 2022 року на офіційному заході, присвяченому Міжнародному дню пам’яті жертв Голокосту, президент Франції Е. Макрон звернув увагу на те, що останніми роками в Європі «з’явилися згубні віяння, сформувався відповідний політичний дискурс, робляться нові спроби фальсифікації історії». Цей посил підхопила голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн: «Якщо ми обстоюватимемо факти, ми зможемо розірвати порочне коло ненависті та насильства. Європа залишиться єдиною у своїй різноманітності і вірною цінностям її засновників».
Дуже правильна, хоч, мабуть, і запізніла постановка питання. І ось чому: люди старших поколінь пам’ятають, як раніше забавляли дітей, переважно в селянських сім’ях — нажовували хліб, зав’язували його в тканину і давали немовляті цю своєрідну соску з кашкою. Так і народи годували, годують і, зважаючи на все, намагаються й надалі годувати такою своєрідною «історичною кашкою». Але продовження чогось подібного у ХХI столітті з його «правом знати» загрожує посиленням «хвороби на історію», навіть переростанням її в «історичні війни». Не менш руйнівні, ніж традиційні практики з’ясування відносин і в країні, і між державами.
Володимир ЛИТВИН, академік НАН України.
