Між двома полюсами
Із спілкування у Москві з російськими політиками чомусь найбільше запам’яталися два діалоги. Перший — з Сергієм Бабуріним, який був заступником голови Держдуми, політиком-
великодержавником, прихильником відновлення колишньої імперії.
— Коли будете Крим забирати? — поцікавилися ми з колегою.
— А навіщо? Ми з Кримом заберемо Україну, — жартував наш співрозмовник.
— А китайці з корейцями відтяпають у вас Сибір і Далекий Схід.
— Україна нам потрібна для того, щоб там навести лад.
На думку російських великодержавників імперію можна відновити тільки з участю України. Більше того, без України саме існування Російської Федерації під знаком питання, дезінтеграційні процеси підуть далі.
Діалог другий, з депутатом Держдуми Володимиром Лисенком. Він народився в Одесі в сім’ї викладачів, навчався в Запоріжжі, закінчив історичний факультет Московського університету. Був одним із засновників товариства «Меморіал» у Москві. Працював заступником міністра РФ з національної політики, брав учать у розв’язанні багатьох конфліктів на пострадянському просторі.
Коли у Держдумі неадекватний депутат розірвав український прапор, усі промовчали, хоч половина зали мала українське коріння. Лише Володимир Лисенко вибачився перед українцями і зажадав, щоб прокуратура відреагувала на цей інцидент, бо дії таких екстремістів небезпечні тим, що шкодять відносинам між народами.
Ось що сказав лояльний до України російський політик:
— У Росії нема жодної політичної сили, яка б мала інший погляд, тобто говорила, нехай Україна йде куди хоче — під німецький чи американський вплив.
Він прогнозував, що прихід в Росії до влади політиків типу Жириновського призведе до відкритого конфлікту, спроби силовими методами розв’язати проблеми не тільки з Україною, а й з іншими країнами.
Міліціонери-інтегратори
Ми почули позицію двох політиків, які представляли два полюси кремлівської політики. А тепер зазирнемо у коридори російської влади і пригадаємо, про що там говорили з перших років незалежності України.
На традиційних зустрічах глав держав СНД Борис Єльцин постійно вів мову про інтеграцію колишніх республік і найбільше нарікав на Україну. Представникам російського уряду від ставив конкретне запитання: що ти зробив для інтеграції?
Митний союз провалився, Договір про колективну безпеку ніхто навіть серйозно не сприйняв, Міжпарламентська асамблея була схожа на товариство любителів пива. Російські чиновники сиділи в кабінетах і мудрували, щоб ще придумати. Євразійський Союз для підмітання доріг?
Україну тим часом лякали газовим краном та розхитуванням кримського човника. Це була відкрита війна з Україною, і вона почалася з перших років незалежності, бо Росія не бачила свого існування без України. Навіть лояльні й демократичні політики казали, де постає питання України, там зникає демократія — це була аксіома з перших днів розпаду СРСР.
З перших років незалежності Росія робила відчайдушні кроки запровадити подвійне громадянство. Найбільшу лепту у цю справу внесло міністерство внутрішніх справ РФ. Чхали вони на міжнародне право, а придумали відомчу інструкцію, як розглядати питання громадянства. Її написав сам міністр. Від осіб, які хотіли прийняти російське громадянство, перестали вимагати документи, що вони не є громадянами іншої країни. За півтора року громадянство Росії набули 58 тис. колишніх громадян України, які переїхали в РФ і де-факто мали подвійне українсько-російське громадянство. Ось так російські міліціонери виявилися найбільшими інтеграторами.
Росія далі жорстко нав’язувала країнам СНД інститут подвійного громадянства, що повинно було привести до розмивання їхньої державності.
Адміністрація президента РФ провела низку міжнародних конференцій, які мали продемонструвати роль російського лідера в інтеграційних процесах. Майже всі представники СНД, передусім Україна, збунтувалися від настирливого нав’язування такої політики і не підтримали Кремль.
Пояс стабільності — нова вуздечка для непокірних
Міністерство закордонних справ РФ і Служба зовнішньої розвідки у питаннях інтеграції завжди доповнювали одне одного. Щоправда, зовнішньополітичне відомство більше працювало із західними країнами, сподіваючись на допомогу та кредити. МЗС і розвідка не тільки виступали партнерами. Інколи навіть конкурували при визначенні стратегічного зовнішньополітичного курсу. Скандал виник, коли у 1995 році заступник директора Служби зовнішньої розвідки РФ Григорій Рапота заявив про інший стратегічний курс, хоч розвідка не могла мати свої відомчі доктрини, які б відрізнялися від зовнішньополітичної. Розвідка створена для обслуговування державної доктрини. Але Григорій Рапота у ЗМІ заявив, що спецслужба повинна мати свій план, куди спрямувати головний удар.
«Наше основне завдання — визначити загрози національним інтересам, які виходять ззовні. Ми повинні насамперед сприяти збереженню цілісності російської держави. Це завдання номер один. Друге за важливістю завдання — наше ближнє зарубіжжя, інтеграційні процеси... Розвідка робитиме все для створення поясу стабільності й доброзичливості навколо Росії», — заявив генерал-лейтенант Григорій Рапота.
І вже через рік міністр закордонних справ РФ Євген Примаков майже слово в слово повторив генеральські слова:
«Відносини Росії з країнами СНД — пріоритетне завдання нашої зовнішньої політики. Я робитиму все від мене залежне, щоб просунутися в цьому напрямі».
Міністр-чекіст залізною рукою став запроваджувати відомий єльцинський стратегічний курс на співробітництво з країнами СНД, щоб вийти на світову арену, як у старі часи, єдиною сім’єю радянських народів. Інакше світове співтовариство сміятиметься з Росії та єльцинських погроз відтворити Варшавський договір.
Після таких кроків не тільки Україна, а й інші колишні республіки зрозуміли, що Росії потрібні не надійні сусіди, а слухняні васали.
Вони робили спроби відновити СРСР
Нижня палата парламенту кілька разів ставила на голосування питання про денонсацію Біловезьких домовленостей і відновлення СРСР. Не вистачало 20—30 голосів. Цей факт найкраще свідчить про настрої, які панували серед російських депутатів. Найодіозніший з них Костянтин Затулін казав: «Не можна різати по живому. Україна і Росія — це сіамські близнюки. Коли їх починають різати, хочуть роз’єднати — боляче обом».
Він не розумів, що потворний образ сіамських близнюків — це щось ненормальне, неприродне, і на такому фундаменті не можна будувати взаємини України і Росії.
Україна всі роки незалежності жила в умовах неприхованої економічної та ідеологічної війни. Ми ще досі пам’ятаємо заяви Бориса Єльцина, що він до України не поїде, доки не приймуть закон по подвійне громадянство.
Можна пригадати й інші моменти, коли Борис Єльцин зібрав керівників силових відомств і запитав: «Що нам робити з Україною».
Через два дні автор цих рядків на брифінгу у міністерстві закордонних справ РФ поцікавився, як розуміти питання Бориса Єльцина, політика Росії щодо України стає більш жорсткою і наступальною?».
Офіційний представник МЗС сказав, що українці не так зрозуміли Бориса Єльцина.
Після Єльцина у боротьбі між демократією і силами реваншу прогнозували прихід до влади в Росії нового Адольфа Гітлера. Він створить сильну державу, поверне велич зруйнованої імперії і гідне життя для мільйонів. Світ здригнеться пізніше, коли він почне запроваджувати новий порядок.
Цей прогноз зробив професор Нью-Йоркського університету, доктор філософських наук Олександр Янов. Його книжка мала назву «Після Єльцина».
«Західні політики даремно недооцінюють Росію. З нею жарти погані. І нинішня російська криза — це не національна проблема, а всесвітня. По іншому вона не вирішується», — писав Олександр Янов.
І тепер, коли вони почали пропонувати свій порядок, світ таки здригнувся. І в епіцентрі опинилася Україна, без якої існування Російської імперії неможливе.
Війна Росії з іншими народами розпочалася з перших днів розпаду СРСР, і вона досі триває. Тільки у перші роки її прикривали гарними словами — інтеграційні процеси, а тепер кажуть відверто — експансія і окупація.
Спонукання до дружби під дулами автоматів
З приходом до влади Володимира Путіна політику з Україною стали визначати войовничі яструби. Вони ставку зробили на «п’яту колону» і розв’язання проблеми силовими методами. На зміну інтелігентним хлопчикам зі Служби зовнішньої розвідки РФ з дипломатами в руках, наповнених американськими зеленими доларами, прийшли м’ясники із військової розвідки і ФСБ зі своїм шпигунським ремеслом. У російській контррозвідці створили окремий департамент, який став займатися Україною. Військові підрозділи інформаційно-психологічних операцій РФ розпочали небачені досі активні заходи на території України.
Коли операція «Контрольований Янукович» провалилася, бо народ вийшов на вулиці, стало очевидним, що Росія програла на всіх невидимих фронтах. І тоді почалася неприхована війна проти близького сусіда, яка згодом переросла у відкриту окупацію Криму та окремих районів Донбасу.
Тож запитання — коли війна? — риторичне, вона почалася і триває з перших років незалежності України. Спочатку під виглядом «інтеграційних процесів», а тепер спонуканнями до дружби з Росією під дулами гармат і автоматів 170-тисячної воєнної армади, яка стоїть біля кордонів з Україною.
Ми знаємо багатьох з тих, хто нині представляє інтереси Росії в Україні. Придивіться до їхніх облич — і не знайдете жодного, хто це робить за ідею. Це їхній бізнес, вони на цьому заробляють свої капітали. І про це треба відкрито говорити. Вони продають Україну Путіну. Тільки в них нічого не вийде, бо продаються політики, але не народи.
Що нам робити з Росією?
Ми приречені бути сусідами. Ми змушені допомогти росіянам позбутися пережитків імперського минулого і збудувати демократичну державу. Найбільшою нашою допомогою буде те, що ми не підтримуватимемо великодержавної імперської політики нашого північного сусіда. Через 50 років росіяни подякують Україні, що вона обрала свій шлях у лоно цивілізованих європейських народів і тим самим прискорила процеси демократизації російського суспільства.
А поки що на найближчі десятиліття ми приречені на видиму і невидиму війну з Росією. Іншого шляху, як відновити СРСР, за будь-яку ціну втримати Україну під своїм впливом, нинішня політична еліта Росії, на жаль, не бачить. Нам доведеться ще довго переконувати наших сусідів, що вибір України — побудова успішної демократичної держави — в інтересах обох народів.
Головна проблема Росії, що вони не можуть збудувати конкурентоспроможну країну, а перетворилися на сировинний придаток з ядерною дубинкою в руках. Щоб Росія «подорослішала», необхідні дипломатичні кроки та економічні санкції світового співтовариства — іншого шляху в третьому тисячолітті не існує.
Москва — Київ.
Про автора: Богдан Кушнір — оглядач «Голосу України», у парламентській газеті з 2010 року. Працював власкором «Молоді України» у Російській Федерації, викладав в університеті паблік рілейшнз та журналістські розслідування. Під час російсько-української війни служив на сході у Силах спеціальних операцій Збройних Сил України, учасник бойових дій. Автор низки пригодницьких романів та документальних видань про Росію. За книжку «Як нам бути з Росією» удостоєний премії НСЖУ «Журналіст року в Україні».
