Люди мирних професій — водії трамваїв, слюсарі, сантехніки, «жеківські» майстри ще недавно були на передньому краї боротьби з агресором... І у кожного з них своя особиста воєнна історія.

Сергій ВАСИЛЕНКО (сантехнік-тепловик КП «ЖКС «Порто-Франківський»), позивний «Одеса»:

— На фронт я потрапив за досить курйозних обставин: у мене вкрали барсетку з усіма документами, і коли я пішов відновлювати військовий квиток, мені вручили повістку. Була осінь 2014 року. Мене направили в 28-му бригаду, 18-й батальйон, наш, одеський. Щойно прибули в зону АТО, і одразу на передову: оборона Маріуполя, потім Павлопіль. Та що там перераховувати...

За два роки, що я служив, ми були скрізь, крім Пісків. Воював на посаді старшого водія. Кермував усим, що мало колеса і гусениці. Кілька разів доставляв у Донецький аеропорт людей, боєприпаси, техніку. Доводилося не тільки кермо крутити, а й відстрілюватися.

Часто запитують: чи був якийсь найстрашніший момент, коли прощався з життям? Не було. Там не встигаєш про це думати. Коли ти під вогнем, думаєш про те, як урятувати хлопців і вийти з-під обстрілу. В армії інакше не можна. Багато чого було: і диверсійні групи перехоплювали, і «язиків» брали. Це війна... Після звільнення мені майже кожні два місяці телефонували, пропонували укласти контракт, але я не хочу. Поки воював, втратив майже всіх родичів: молодший брат, тітка, дядько померли, я навіть на похоронах не був. Залишилася старенька мати.

Мені 47 років. Звичайно, якщо знову буде загострення — піду воювати. Коли до тебе приходять у гості, але замість стуку вибивають двері, то це не гості, а вороги.

Юрій ОЛІЙНИК (водій тролейбуса):

— Під час проходження строкової служби я був спочатку снайпером, а потім механіком телеграфних апаратів. У серпні 2014-го на підприємство прийшла повістка, пішов у військкомат і мене призвали в 28-му механізовану бригаду. Спочатку записали старшим телефоністом, а потім перекваліфікувався в артилеристи — заряджальником. 15 жовтня були вже на фронті: Мар’їнка, Красногорівка. До лютого 2015 року, коли ввели режим тиші, було неспокійно. Ми регулярно займалися контрбатарейною стріляниною, я працював на самохідній гаубиці «Акація». Розвідка доповідала, що діяли ми дуже непогано. Позицію вибрали грамотно — ворожа артилерія по нас не потрапляла. А от із систем «Град» накривали кілька разів, товаришу по службі ногу відірвало...

Не раз нас обстрілювали з території житлових кварталів і навіть з цвинтаря, ми відповідний вогонь у таких випадках не відкривали. Дуже шкода, що ми не зуміли повернути захоплені території. Острах повномасштабного вторгнення Росії, на мою думку, стримує наше командування.

Євген ГРОМИЛОВ (майстер з експлуатації житлового фонду комунального підприємства «ЖКС «Порто-Франківський»), позивний «Святий»:

— Родом я з Одеської області, давно працюю в Одесі. У 2015-му зателефонували із сільради, мовляв, прийшла повістка. Пройшов комісію, потрапив в «учебку» на Широкий Лан, звідти в  1-шу танкову бригаду, і через сім днів, 27 березня 2015 року, був у зоні АТО. За посадою я водій ПАК-200 — польової автономної кухні. Однак ця машина була в неробочому стані, і я кермував різноманітною колісною і гусеничною технікою.

Перше і єдине місце служби — село Затишне Волноваського району. Командиром у мене був кавалер ордена Богдана Хмельницького Олександр Мороз — чудова людина, пишаюся, що служив під його керівництвом. Ми стояли в другій лінії, у бойових зіткненнях я не брав участі: наряди, караули і, звичайно, робота водієм. Кілька разів доставляв на передову вантажі. Ця війна стала великим випробуванням для нашого народу, але вона зайвий раз підтвердила, що українська нація вміє воювати.

Мій батько росіянин, живе в Росії. Дізнавшись, що я воював на Донбасі, він відмовився від мене. Не жалкую ні про що: хоча на фронт я йшов не добровольцем, але свідомо. Чудово розумів, що можу не повернутися. Але мені є кого і що захищати.

Олексій КИСЕЛЬОВ (заступник директора трамвайного депо № 1 комунального підприємства «Одесміськелектротранс»):

— Я — кадровий військовий, за плечима тридцять років служби. До Одеси приїхав 2002 року після закінчення харківського військового вишу... Коли почалася російсько-українська війна, була створена оперативна група штабу округу, яку направили в сектор «М» у Маріуполь. У цій групі я був оперативним черговим одного з напрямів.
Виконували різні завдання, у тому числі моніторинг ворожих обстрілів, збір і аналіз даних з метою інформування місії ОБСЄ. У ту першу ротацію я пробув на фронті 112 днів, потім були ще кілька відряджень...

На початку війни українська армія перебувала в розібраному стані. У Луганській і Донецької областях практично не було бойових частин, тільки радіолокаційні. Південне оперативне командування відтворювали вже по ходу бойових дій. А ворог діяв нахабно і різними гібридними способами. Пам’ятаю, як наш офіцер у військкоматі в Миколаєві вже готувався застосувати табельну зброю, коли проросійські провокатори штурмували будівлю. Усе це було спрямовано на зрив мобілізації, на зниження обороноздатності країни.

Дмитро СМИРНОВ (слюсар трамвайного депо № 1 комунального підприємства «Одесміськелектротранс»), позивний «Мічман»:

— В АТО потрапив по мобілізації в червні 2015 року в складі одного з підрозділів Держприкордонслужби. Цьому передувала тримісячна підготовка. У бойових діях брав участь у районі Золотого, Ниркового та інших населених пунктів. Перший тиждень було страшно. Займали позиції на відстані 300—500 метрів від супротивника. Нас обстрілювали з мінометів, бувало з «Градів» накривали.

У прикордонниках я прослужив рік і три місяці, потім ще півроку в морській охороні. Затим підписував контракти і воював у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади, останні півроку — у Пісках. Контракт закінчився, бригада повернулася на місце дислокації. Я звільнився і вирішив повернутися на «гражданку». Але незабаром знову підписав контракт, але вже з 79-ю десантно-штурмовою бригадою... Скажу відверто: на початку війни атмосфера у військах при мобілізації була інша — більшість вояків були патріотично налаштовані, у нас було справжнє братерство.

Віталій КУДРЯШОВ (водій трамвайного депо № 2):

— У 2013 році пішов до армії, уклавши контракт на три роки. Служив у частині, що спеціалізується на радіоелектронній розвідці, займався кібербезпекою... Про мене можна сказати «хлопець, який бігав з рацією». Через специфіку служби у нас були короткі ротації, але всі на передовій — по два місяці.

Пам’ятаю, першу ніч у бліндажі провів без сну. Нас обстрілювали, а я не міг зрозуміти, чому навколо всі так солодко сплять. І потім так завжди було... Перша й остання ночі ротації найважчі: в останню ти постійно думаєш, що стільки всього за спиною, що зовсім трохи, і ти опинишся вдома, і сковує нелюдський страх, що може зараз прилетить якийсь очманілий снаряд, і все. А взагалі на передовій головне — виконувати всі інструкції й діяти розумно...