17 лютого — 78-ма річниця Корсунь-Шевченківської битви у Другій світовій

Микола Авраменко — з повоєнного покоління. Та про події Другої світової війни, зокрема, про Корсунь-Шевченківську битву, смертоносним епіцентром якої стали його Шендерівка та навколишні села, він все знає з перших уст, змалку. Ось що розповідає про ті часи ветеран праці, дослідник свого рідного краю.

В історії мого рідного села Шендерівки, донедавна Корсунь-Шевченківського, а тепер Звенигородського району на Черкащині, 17 лютого 1944 року стало другим народженням, воскресінням після більш як трьох років пекельного виру війни. Саме цього дня настала тиша. Закінчилися кровопролитні бої Корсунь-Шевченківської операції. Масштаби битви були такими, що вона дістала назву «Другий Сталінград». Відповідно і роль для остаточного визволення України від нацистів була вирішальною.

Наскільки моторошною була та тиша, можна судити з фотокарточки лютого 44-го (на знімку). Вся центральна вулиця Шендерівки була завалена ворожою технікою. Довелося через це зробити об’їзд, а стару пряму дорогу так ніколи й не відновили.

У кожному другому сільському дворі залишились одні комини та напівзруйновані печі. Яблуні та груші понівечені осколками. Поля між Шендерівкою, Комарівкою та Хильками нагадували про вселенське побоїще: розбиті машини, підводи, сотні ворожих трупів. Жителі сіл до весни прибирали поля — землю треба було орати.

Я не був свідком тих подій, бо належу до першого повоєнного покоління. Але виріс на розповідях батьків, старших жителів села, котрі по свіжих слідах розповідали про те, як це було. І коли чую інколи деяких сучасних істориків, котрі щось вигадують про ті часи, хочеться їм порадити: приїжджайте у Шендерівку, відвідайте інші села, містечка, якими двічі прокотилася війна, ознайомтесь із спогадами учасників тих подій, із експонатами, фотознімками, які дійшли до наших днів, а потім робіть свої висновки.

Ось гірка воєнна статистика мого рідного села. Тільки протягом перших місяців окупації гестапо заарештувало і знищило майже 50 односельців. Напередодні війни в селі проживало 40 єврейських сімей. У вересні 41-го їх вивезли до райцентру і розстріляли у Різаному яру. Врятувалось лише кілька осіб. Майже 400 юнаків і дівчат (декому було лише 14-15 років, як і моєму батькові), забрали в німецьке рабство.

На фронтах воювали 576 жителів села, з них 290 загинули, 146 удостоєні державних нагород.

За визволення села полягло 517 радянських воїнів, яких з почестями поховали у братській могилі.

Щороку, доки були живі учасники тієї битви, село у лютому та травні зустрічало сотні й десятки гостей-ветеранів битви. На місця найзапекліших боїв їх кликала пам’ять — про пережите, про полеглих тут бойових побратимів.

У лютому 1969 року, коли відзначали 25-річчя битви, село відвідала група військових на чолі з маршалом І. С. Конєвим. Я запитав його при нагоді: що найбільше запам’яталось?

Відповідь вразила: «Місцеві жителі. Вони так чекали перемоги, що не ховались по погребах чи ярах, а приходили на допомогу нашим воїнам. Жінки, підлітки несли на передову снаряди — по одному чи два у мішках на плечах. У благенькому одязі, порваному взутті, через суцільну багнюку, по кілька кілометрів... Я бачив ту надію в хлопчачих очах. Вона додавала і сил, і люті до ворога».

Мама розповідала мені про долю родини фронтовика Дмитра Медведя. Його дружина Марія сховала у підвалі свого будинку групу радянських розвідників. Німці оточили садибу, після бою схопили тих, хто залишився живим, скрутили їм руки, облили бензином і підпалили. Спалили й хату, а Марію з двома доньками десяти й тринадцяти років розстріляли. Їх так і знайшли на подвір’ї, прошитих автоматною чергою.

Ризикуючи життям, сховали радянського розвідника Іван і Меланія Юхименки. А Павлина Засядьвовк, прихистивши у своїй хаті групу червоноармійців, ціною власного життя подала їм сигнал тривоги про наближення ворогів. Юнаки Ігор Сінько та Григорій Глушенко під час бою винесли рівчаком шкільної садиби до соснового лісу пораненого майора, ходили на розвідку в сусідні Хильки. В одному з боїв героїчно загинув 15-річний Петрик Дорошенко, який разом з кулеметниками захищав рідне село.

Самопожертва, відвага і мужність жителів Шендерівки вразили воїнів регулярної армії, й вони завжди, на післявоєнних зустрічах, із вдячністю пригадували подвиг селян.

Й тепер у нашому сільському музеї бувають люди різних поколінь. Молодші йдуть дізнатися про війну не лише з Інтернету, старші — на побачення з рідними, яких давно немає, але пам’ять про них свято береже музей. Біля братської могили визволителів збудовано меморіальний комплекс, розбито сквер. Село пам’ятає все пережите й дбає, щоб про трагічну і героїчну минувшину знали наступні покоління.

Мене порадувала звістка, що до річниці Корсунь-Шевченківської битви у школі відбудуться виховні години та інші заходи. Ось тільки не прийдуть на них ветерани Другої світової війни, учасники битви — всі вже у засвітах.

Але своє слово скажуть нові захисники України, учасники російсько-української війни на сході. Можу з впевненістю сказати, що виховані вони на прикладах дідів і прадідів. Серед двох десятків односельців-чоловіків, — учасників АТО-ООС, є й героїчна жінка. Це Ольга Ковальчук-Ляшук, лейтенант медслужби, начальник медичного пункту реактивного артилерійського дивізіону артилерійської групи 30-ї ОМБ імені князя Острозького. Життя триває і, як бачимо, готує новим поколінням нові випробування заради захисту Вітчизни, збереження цілісності та суверенітету нашої Української держави.

Я часто переказував дітям і онучці про те, що чув і знаю про Корсунь-Шевченківську битву від старших, показував місця найзапекліших боїв. Історію треба знати не тільки з підручників. Бо немає кращого вчителя, навіть якщо та історія гірка і скорботна.

Підготувала Лідія ЛІСОВА.

Фото із фондів Шендерівського музею.