Після оголошення у ЗМІ чергової дати можливого наступу ворога, на восьмому році війни, мої сусіди таки зібрали «тривожну валізу». Сина-третьокласника до процесу не долучали — мовляв, малий і так нажаханий. «Днями Сашко почав рюмсати просто під час вечері, коли бабуся завела розмову про те, що доведеться кудись тікати з міста, — пояснюють батьки, — ми його ледь заспокоїли».

Як очікування катастрофи впливає на дитячу психіку і чи можна убезпечити її від нової «пандемії страху», «Голосу України» розповіла завідувачка лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук Ірина Губеладзе.

— Повністю захистити чи ізолювати дітей від того інформаційного впливу чи тривожних настроїв, які є в батьків та й загалом у суспільстві, неможливо, — запевняє вона. — Єдине, що мама й тато можуть у цій ситуації зробити, це самостійно поговорити з дітьми про потенційну небезпеку.

Треба зрозумілою їм мовою (з огляду на вік і розвиток сина чи доньки) пояснити, що відбувається, що може статися, та дати чіткі інструменти реагування і алгоритми дій у разі виникнення реальної загрози. Часто-густо нам здається, якщо ми ізолюємо дітей від інформації про війну чи можливу ескалацію, то вбережемо їхню психіку.

Насправді це оманливе переконання. Одні батьки вимикають телевізор, де транслюють негативні новини, інші — ні, та школярі все одно їх обговорюють між собою при зустрічі. Крім того, дитина може відчувати і переймати тривожний стан батьків, навіть не розуміючи, що його спричинило. А тривога завжди виникає в ситуації невизначеності, незнання.

Навпаки, про війну з дітьми треба говорити, пояснювати доступною для них мовою, які можуть бути загрози, не надто акцентуючи на якихось драматичних картинках, але чітко даючи певні інструменти реагування, план дій у разі небезпеки і стабілізуючи емоційний стан дитини.

Вона має знати — що буде, коли виникне надзвичайна ситуація під час її перебування в школі, куди вона піде, як комунікуватиме з батьками. Дайте їй упевненість у тому, що зрештою все буде добре і, хоч би що трапилося, батьки її захистять, бо сім’я — це така команда суперменів, яка впорається з будь-якою складною ситуацією.

— Чи треба дозувати перегляд новин на цю тему?

— Однозначно. Навіть дорослим вкрай необхідно дозувати споживання новин, зводячи його до перегляду 2—3 каналів, яким ви довіряєте. Молодшим школярам взагалі не обов’язково дивитися такі новини — достатньо того, що батьки їм у доступній формі перекажуть важливі моменти.

— Дорослі в буденних розмовах зводять усе до жартів, бо це дає змогу зберігати здоровий глузд. Але діти молодшого шкільного віку сприймають усе за чисту монету. Наприклад, коли їм кажуть таке: «Якщо завтра не розпочнеться війна, то підемо в гості до бабусі...»

— Якщо для дорослих і підлітків це захисна стратегія — гумор і висміювання панічних настроїв, наприклад, то діти молодшого шкільного віку чи дошкільнята цих жартів ще не розуміють і сприймають буквально. Тому їх варто уникати. Так само не можна знецінювати переживання самої дитини чи інших людей щодо можливої повномасштабної війни.

— Які наслідки для дитячої психіки може мати тривале перебування в ситуації «очікування катастрофи»?

— Це щонайменше викликає тривожність, а в певних випадках — навіть невротичні розлади і панічні атаки. В дітей молодшого шкільного віку цю тривожність легше помітити, вони демонструють прямі реакції — неспокійний сон, замкненість, порушення харчової поведінки, обгризання чи смикання нігтів або інші компульсивні дії, які повторюються регулярно та автоматично (наприклад, смикання чи нервове гортання зошита під час розмови, якісь різкі нервові рухи). Підлітки навпаки можуть маскувати свою тривожність за показовою бравадою, жартами. Це теж може бути сигналом для батьків: до сина чи доньки варто уважніше придивитися. Бесіда з батьками про причину цих тривог може мати набагато кращий терапевтичний ефект, ніж стратегія уникання розмов про війну.

— Коли треба звертатися по допомогу до психологів?

— Коли помітите нетипову для вашої дитини поведінку. Наприклад, якщо вона стає нетипово млявою, похнюпленою, погано спить, відмовляється від їжі, часто плаче або навпаки стає надмірно збудженою, нервово і бурхливо реагує на звичайні речі. Якщо такий стан триває тиждень чи більше і батьки не можуть цьому зарадити, зверніться до фахівця. І що раніше, то краще. Це дасть змогу уникнути ускладнень у психологічному стані дитини.

— Чи треба залучати дітей молодшого шкільного віку до складання «тривожної валізи»?

— Я б її радше називала «валізою безпеки». Залучати можна, причому не тільки школярів, а й старших дошкільнят — 5—6 років. Подавати це варто швидше у форматі гри, приготування до подорожі на невідому планету, куди треба взяти найважливіші речі. Запитати в дитини: що б вона туди спакувала? Молодших школярів на їх рівні варто навчити, як убезпечитися, як надавати допомогу іншим. Рекомендується, щоб дитина мала свій окремий «наплічник чи валізу безпеки» з одягом, їжею, зарядним пристроєм для мобілки, ліхтариком, засобами гігієни тощо і знала, що вона туди поклала. По-перше, це об’єднує сім’ю і дає сигнал, що всі в ній рівні та важливі, в кожного наплічник свій, та всі — одна команда, яка готова діяти. По-друге, якщо під час надзвичайної ситуації батьки будуть, скажімо так, «на відстані», дитина матиме змогу допомогти собі сама. Ми рекомендуємо попросити молодших школярів завчити напам’ять телефони батьків, свою адресу і адресу найближчих родичів, знайомих чи сусідів, до яких можна звернутися в разі надзвичайної ситуації.

— Чи є психологічні техніки, що допомагають зняти тривожність?

— Є певні дихальні вправи, наприклад «дихання по квадрату». Покладіть дитині на животик м’ячик чи м’яку іграшку і попросіть її «погойдати». Це і весело, і корисно. Будь-яка фізична активність — не тільки тренування, а й прості прогулянки на свіжому повітрі — матимуть стабілізуючий ефект. Щоб відволіктися від негативних новин, розберіть разом із дитиною її книжки або іграшки, наведіть лад у дитячій кімнаті чи на кухні. «Закидати» в такій ситуації малюка новими іграшками та солодощами не варто. Це матиме короткостроковий ефект, але може призвести до виявів залежності у майбутньому. Звичка «заїдати стрес» або тривогу в дорослому житті формується ще у дитинстві...

На шкодуйте часу на розмови з дітьми. Коли ми проговорюємо свої переживання, нам стає легше. Так само й синові чи доньці треба мати змогу розповісти про свої почуття, свою тривожність, свої страхи. Батькам не слід вдавати, що вони зовсім не хвилюються — це не сприяє створенню довірчих стосунків з дітьми. Хвилюватися за таких обставин — це нормально!

Але треба передати дитині впевненість, що, незважаючи на всі переживання, у вас є чіткий план — як найкраще вийти із ситуації. Також варто довіряти нашим військовим, які захищають країну.