Дев’ятнадцятилітнім юнаком він втратив на фронті ліву руку, та на все життя зберіг відвагу, силу волі та духу, віру у добро і людяність.
Доля випробовувала Костю на міць ще з юних літ. Уродженець села Сюмаків, що на Полтавщині, він ріс у товаристві трьох своїх братів надзвичайно відповідальним, працьовитим хлопчиною. Чудово грав на скрипці: відчував інструмент і знаходив у музиці розраду для душі. Закінчив школу в 1940-му, і восени цього ж року його забрали в армію. Далі в життя юнака ввірвалась Друга світова. А восени 1941-го на фронті йому відірвало лівицю...
Треба вчитися — вирішив він, повернувшись з війни, і вступив до Уманського педагогічного інституту. Здобув вищу освіту і поїхав за направленням у село Сидорівку Корсунь-Шевченківського району. Там увесь трудовий вік працював у школі вчителем фізики, а у вільний час... писав картини. Творча іскра не згасала, тож пензель замінив йому скрипку, яку однією рукою, на жаль, не приборкати. Художник-аматор досягнув такого рівня майстерності, що згодом одна з його робіт навіть прикрасила художню галерею Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника.
А ще свого часу він допомагав робити перші кроки в образотворчому мистецтві живописцю Борису Федоренку. Потім, приїжджаючи в рідне село вже відомим художником, Борис Михайлович завжди знаходив нагоду подякувати Костянтину Трохимовичу, нагадати, що він все пам’ятає і цінує.
Сповнена натхнення і його історія кохання. У повоєнні роки він одружився з колегою — учителькою початкових класів, красунею Вірою Олексіївною. Виростили двох чудових дітей — доньку Людмилу й сина Володимира, які нині, пригадуючи своє дитинство, кажуть, що воно було сповнене родинного тепла, батьківської любові та турботи. У ті непрості часи, коли про подорожі можна було лише мріяти, батько зробив неможливе — повіз сина та доньку на море. Ті незабутні враження залишились у дітей на все життя.
Прожили Костянтин Трохимович та Віра Олексіївна у любові та злагоді щасливих 67 літ, аж поки два роки тому дружина не пішла у засвіти. Та за життя вона завжди була за чоловіком, як за кам’яною стіною. Костянтин брався за будь-яку роботу — і завжди доводив її до кінця: збудував хату, своєю сильною правицею самотужки все ремонтував у домі і навіть шив одяг — і для себе, і для дружини. Талановитим кравцем був його батько Трохим, і хист до шиття передався Костянтину. Викроювати одяг йому допомагала дружина: в такі моменти вона ставала для чоловіка його другою рукою.
У 2005 році син Володимир перевіз батьків із Сидорівки в Драбівку: поближче до себе, щоб опікуватися і повсякчас допомагати. Тож своє високоліття дідусь Костя зустрів не в самоті, у доброму дусі та при ясному розумі. Та і його обличчя вперто відмовляється старіти: шкіра гладенька, із здоровим рум’янцем на щоках, в очах сяють іскорки...
З любов’ю і повагою вітали ювіляра синова сім’я з Драбівки та доньчина, яка нині мешкає у Києві, а це четверо внуків і шестеро правнуків, а також родичі, сусіди, односельці, представники громади.
Наповнилась гамором та радістю хата довгожителя. За святковим столом — велика міцна родина. На стінах виграють барвами життєрадісні авторські картини ювіляра. Красиві та натхненні — такі, як і його Доля.
Корсунь-Шевченківський
Черкаської області.
