На знімку: Український військовий рятує мирних мешканців Ірпіня, які постраждали внаслідок обстрілів російських варварів.
Лише за останні два дні жертвами варварів стали діти в Маріуполі, Ірпіні, селі Мархалівка на Київщині.
4 березня у Мархалівці російська авіація розбомбила будинки мирних мешканців – шестеро людей загинули, серед них одна дитина. Того ж дня у Маріуполі загинув півторарічний Кирило. Батьки доставили дитину до лікарні, але врятувати життя хлопчику не вдалося.
У результаті російського бомбардування Коростеня Житомирської області загинули люди, 3-річному хлопчику відірвало ногу. За його життя борються лікарі.
6 березня 2022 р. військовослужбовці відкрили вогонь по цивільних особах, які намагалися виїхати з уже практично знищеного міста Ірпінь, внаслідок чого загинуло троє осіб, з них – двоє дітей.
У Лисичанську обстріляли «важливий військовий об’єкт» – дитячий садок.
Збройні сили Російської Федерації здійснили ракетний обстріл території найбільшої в Україні дитячої лікарні Охмадит. Пошкоджено 9-й поверх центрального корпусу закладу. Маленьких пацієнтів, їхніх батьків і лікарів врятувало лише те, що вони, почувши сигнал повітряної тривоги, сховалися в укриття.
Вже очевидно, що окупанти свідомо і цілеспрямовано стріляють по мирних мешканцях українських міст і сіл, аби завдати ще більше руйнувань та людських страждань. Участь російських військових у цих злочинах проти людяності на території України масова.
Військові, котрі потрапили в полон до ЗСУ, під час допитів намагаються дистанціюватися від варварських методів ведення війни, щоб уникнути відповідальності і покарання. Разом з тим вони кажуть, що на власні очі бачили, як їхні товариші по службі стріляли з танків, реактивних систем залпового вогню по легкових автомобілях, в яких перебували цивільні особи, та по житлових будинках.
Потрапивши в полон, ці військові не можуть пояснити, навіщо вони зі зброєю в руках перетнули кордон України та навіщо вбивають мирних громадян. Схоплений єфрейтор збройних сил РФ Пономарьов Нікіта (командир його батальйону Осокін) каже, що їх на чужу територію «відправили, як сліпих котенят». «Мій мотив взагалі ніякий. Я не знаю, для чого ця війна. Годують нас у полоні добре. Ніякого гоніння на російську мову я не бачу», – додає полонений.
«Не думайте, що я ворог якийсь. Я до українців ставлюся з любов’ю», – каже під час допиту інший російський військовослужбовець. І плачучи, додає: « Мамо, забери мене звідси».
Командир 1-го розвідувального взводу російської армії Лінчевський Павло Андрійович розповідає, що завдання, яке ставилося перед його підрозділом, – дійти швидко, без контакту до передмістя Києва. Його батьки та дружина не знають, що він воює на території суверенної держави та вбиває її громадян. «Якби я відмовився воювати, мене чекало б 25 років тюрми за зраду Батьківщини».
Його товариш по службі серед причин , які спонукали воювати проти українців називає страх бути звільненим. «Якщо не поїду, мене звільнять, грошей не отримаю». Він додає, що перед вторгненням в Україну проводять психологічну обробку військових. «Нам розповідають про боротьбу з якимось фашизмом. У нас по телевізору постійно показують, що тут в Україні українські фашисти».
Українських фашистів жоден з військовополонених не побачив, а ось українці – російських фашистів, які знищують цілі міста, скидають на будинки мирних громадян бомби, розстрілюють малих і старих, бачать на своїй землі вже одинадцятий день.
На знімках: Мирні мешканці м. Ірпінь Київської області під обстрілами, з дітьми на руках тікають зі свого міста.
