Сьогодні маємо підстави говорити не про міф, а про реальність: армія сусіда під орудою його влади спробувала витерти свої брудні руки об Україну, відібрати в неї небо. Натомість отримала воюючий народ, який жертовно боронить свою землю і Всесвіт над нею.
Ціною неймовірних людських втрат, жертв і руйнувань. Увесь світ побачив зміст агресивної “епохи грязного белья”. Ставлення до неї – тест на наявність світової цивілізованості, солідарності, співучасті, співдопомоги. Насамперед з боку тих, хто вважається союзниками України.
Що ми маємо від них: найсміливіші слова за формою. За змістом – побоювання подальшого роздратування Москви.
За усіма даними психології, зараз переломний момент. Він полягає у тому, щоб втома, настрої якоїсь зневіри, включаючи й у владу, не взяли гору над людьми. Так, бракує повної інформації, особливо коли вона розрізнена і йде від різних офіційних джерел. Так, нам не вистачає заспокійливих бачень об'єктивної картини. Так, за надміром “народних трибунів” не завжди відчувається наявність єдиної твердої державної лінії.
Усе це має місце. Вже навіть тому, що до останнього не вірили у можливість нападу на Україну.
Проте ми не повинні залишати в наших помислах і діях жодного місця для змирення. Найгірше вже відбулося. Отже, потрібно триматися за віру, що великі потрясіння не можуть бути тривалими, а на все інше не слід надмірно болісно реагувати. Нами мають рухати біль і відповідальність. За себе, свої родини, свої міста і села.
Погляньте навкруги: скількох людей-самородків виштовхнула війна на поверхню. Скільки людей розкрились, знайшли своє місце в обороні країни.
Усі разом ми стали єдиною родиною.
Кожен може казати: мені страшно. Проте плакати я не маю права. Хоча б вже й тому, що втомились боятися, з тривогою вдивлятися в небо, вслуховуватись у кожен звук, завивання сирен.
Це жодним чином не навіювання необхідності пристосовуватись до фронтової обстановки і організовувати у ній життя.
У нас немає іншого виходу, як зосередитись на тому, що ми вистоїмо і переможемо.
Очевидно, що повоєнні покоління до цього не переживали таких випробувань. Але й ніколи раніше в них не було такої прихильності до України як сьогодні. У цьому великому пориві єдності виявляється цілісність українства.
У дні боїв не заведено говорити про ціну перемог. А якщо говорити, то за оптимістичним сценарієм.
Суспільство набуває повного набору знань про нинішню війну. Однак, скажу як історик, написати згодом її повну версію буде непросто. Хоча б вже тому, що всі знають про неї та пережили її. Відповідно кожен матиме свою думку і право на неї.
Зважаючи на позиції, які зайняли союзники України, ця війна буде виведена за межі світової історії. Тому що український народ, по суті, перебував у гордій самотності у збройній борні. За монолітом священної війни будуть виразно виписані обличчя сотень тисяч наших захисників.
Війна творить героїв прямо зараз – щоденно, щогодини. Вони – не хлопці й дівчата. Вони – бійці, які дуже потрібні Україні.
Її майбутнє матиме міцний фундамент, бо він густо замішаний на крові українського народу.
Війна закінчиться для нас перемогою. Але передова залишиться. Суспільство стане більш вимогливим до держави. Воно не віддасть свою перемогу ні владі, ні тим, хто відносить себе до політиків.
Солдати Ремарка і Хемінгуея винесли з війни розчарування у декларованих тоді цінностях. Вони вже не могли вірити у красиві слова. Вони зненавиділи тих, хто бездушно торохтів, "що немає нічого вищого, ніж служіння державі». Війна навчила їх вірити в екзистенційні основи – в життя, в смерть, в любов. Вірити в те добре, що породила війна – в товариство.
Ця війна багатьох зробить правдивішими. Переможців уже ніхто не змусить вибудовувати державну піраміду влади під когось і для когось. Дуже влучно сказав мені один колега по блокпосту: ми переможемо і вже ніколи не допустимо такого безладу, який був до цього.
Чим дорожчою буде перемога, тим принциповішою буде позиція переможців.
У цьому – запорука гарного майбутнього України.
Володимир ЛИТВИН, політик, доктор історичних наук, професор, член Національної академії наук
