Днями у місті відбувся показ моновистави «900-й не сходить на берег».
Вистава в укритті. І це речення – найвичерпніший відгук на неї, який тільки можна вигадати. Усе, що я далі напишу – розшифровки, рефлексії, довоєнні методи аналізу театрального дійства, побаченого під час війни. Можна б і не братися – пустити цей образ у простір, додати хіба назву постановки, для повноти асоціацій, і нехай ваша уява домальовує свої враження. Проте для мене оце от поєднання слів «вистава в укритті», а точніше – сама подія – настільки значуща, глибока й багатошарова, що я таки мушу цим поділитися.
Назва вистави здається символічною – «900-й не сходить на берег», за п’єсою Алессандро Барікко в українському перекладі Наталі Андреєвої. Місце дії – бомбосховище в центрі дуже прифронтового міста. Режисер і актор, а також волонтер, що допомагає армії та збирає таких самих небайдужих довкола себе – Денис Астаф'єв (на знімку). Звук, світло та інші потрібні сценічні штуки забезпечують актори й працівники Муніципального театру-лабораторії VIE. Фіксує цей наш неповторний досвід Суспільне Запоріжжя.
Атмосферу вистави створено ще до її початку: реальна повітряна тривога на тлі невимовно сонячного дня, на порозі «театрального залу» – друзі, яких уже місяць бачиш здебільшого онлайн або лише у волонтерських справах. І, власне, саме бомбосховище. Таке, як воно є. З білими стінами, холодом, інформплакатами та лункою акустикою. І ось перше спостереження: до війни перегляд вистав у схожих умовах лоскотав нерви, мов бозна-який екстрим. Аж смішно. А зараз – навпаки: тобі спокійно і тепло навіть у холоді, бо ви захищені, ви разом. Я мимоволі налаштовувала себе на щось екстремальне. Але ні. Навіть коли серед монологів зринає слово «війна», воно вже не пробирає до кісток, як це було після 2014-го і до 24 лютого. Ловиш себе на дивному спокої. До речі, прем’єру цієї вистави я дивилася кілька років тому, перед найпершим локдауном. І тоді всі драматичні ноти – а їх не бракує – відлунювали особливо гостро. Цього ж разу спіймала себе на дуже веселому сміхові (гаразд, реготі) з комічних перевтілень героя, з його навмисно брутальних реплік або відверто чорного гумору. Так, ніби нарешті правильно відчула стан людей, що живуть над темним бездонним океаном і щодня готуються до чого завгодно.
По-новому сприймається взагалі все – і сенси вистави, і режисерські акценти, і гра. От хоч би валіза в руках. До війни цю валізу я сприймала передусім як дуже вдалий театральний прийом: вона, ніби скринька фокусника, повна всіляких загадкових речей, що з'являються потрібної миті та наповнюють історію. Це і коробка, в якій знайшли немовля, і табло для запису очків на змаганні, і виразна деталь у сцені на трапі… Часом оповідач просто тримає її на колінах, ніби в залі очікування. І от дивно – хоча вже 8 років багато хто з нас має цей предмет напоготові, лише зараз образ постав у всій повноті: це ж та сама тривожна валізка, в яку ти мусиш вмістити все своє життя! Тобто твоя домівка – навіть не корабель посеред океану, а лише ось ця валіза, ця хатка равлика, яку носиш на собі.
Як це буває, коли дивишся знайому виставу, спершу дуже бракувало бачених раніше деталей – наприклад, деяких елементів сценографії, просто неможливих в укритті. Та згодом виникло геть нове враження: а мені й не треба іншої сценографії, крім цього укриття з кам'яними стінами та маленьким підвищенням, що слугує то сценою, то трапом корабля, то купою динаміту. А мені достатньо стола з лампою, ретро-костюма й реквізиту з натяком на початок минулого століття. І мені, зрештою, вистачає голосу актора та його перевтілень, щоб бачити і трубача, який розповідає про свого друга, і самого Дев'ятисотого, і капітана з його реплікою про регламент і всіх-всіх інших. І навіть бачити ті пейзажі, які відчував Дев’ятисотий і виливав у звуки своїх неповторних партій. Ці партії теж домальовує уява, адже режисер уникає надміру музики, вкраплює її невеликими доречними фрагментами, залишаючи акцент на дії та дії словом.
Вистава на цьому й побудована – на голосових і дієвих перевтіленнях та емоційних переходах: ось Астаф'єв-оповідач ділиться з нами давнім спогадом про доброго друга. Невимушено, тим проникливим і тихим голосом, що гучніший за крик – «ми стали друзями, найкращими навічно». І тут-таки себе уриває брутальним жартом. А ось уже він переконливо хрипить і лається, як і належить матросові – названому батькові Ді. Ді. Лемона Дев'ятисотого. А тепер це вже конферансьє лайнера – весь на шарнірах і з цілою прірвою кумедних коментарів, що горохом торохтять. І так протягом усього дійства, що передає історію геніального піаніста з «Вірджинця», який ніколи не ступав на берег і «грає лише тоді, коли відчуває під дупою океан». Відчуття океану якоїсь миті виникає і в мене. Певно, вже під фінал, коли фаталізм ситуації загострюється, а в синій напівтемряві (ніби під водою, ніби справді в трюмі корабля) лише й видно силует Дев’ятисотого та чути його сповідь.
З укриття виходиш із відчуттям щемким і дуже теплим. Бо вистава зачепила щось більше, ніж можна сказати. Бо посеред війни в тебе було трішечки дива. І хай там що – ми всі вийдемо з укриттів. Під мирне переможне небо. Неодмінно.
Запоріжжя.
