Питання не в тому, за кого голосуватимеш завтра, а в тому, де ти житимеш

Людмила КОХАНЕЦЬ

3 грудня 2013 79

Питання не в тому, за кого голосуватимеш завтра, а в тому, де ти житимеш

Страхітливі кадри зачистки київського Євромайдану в ніч на 30 листопада обійшли всі світові ЗМІ. «Беркут» напав на мирних людей, місячи на шляху всіх підряд кийками і носаками. Десятки поранених, десятки затриманих. Студентів з розбитими головами хапали за руки-ноги і волокли в автозак. Такого Україна ще не бачила. І не простила. Кров на граніті підняла на протест мільйони громадян. Навіть той, хто досі абстрагувався від подій на Майдані Незалежності сидінням перед телевізором, своє пасивне співчуття молодим прихильникам євроінтеграції змінив на активну позицію: каліцтво дітей стало каталізатором безпрецедентного в нашій новітній історії повстання проти перетворення демократичної України на поліцейську державу.

Хто бив? Який саме «Беркут» — кримський, черкаський, якийсь інший чи російський спецназ (є і такі чутки) і за чиїм наказом? Версій багато — аж до парадоксальних. Наприклад, дехто допускає, що спецназівці самостійно вирішили застосувати силу. За такої логіки можна стверджувати, що й «беркутівці» не винні: це їхні палиці й носаки втомилися від простою і захотіли погуляти по людських ребрах і головах. А намагання узагалі звично списати побоїще на... тупий предмет, яким хтось пожбурив у «правоохоронців» і спровокував відсіч: очевидно, уява в декого не виходить за межі страшилки — тупого і важкого предмета, який «за потреби» літає, мов «булижник» у пролетарських руках...

Утім, відповідь на запитання: «Хто бив і за чиїм наказом?» за бажання можна знайти. Інша справа — для чого? Яка політична доцільність для влади, котра «аплодувала» мирним прихильникам асоціації з ЄС, перетворювати ці оплески на удари кийків? Адже танці й пісні на Євромайдані вичерпувалися самі по собі. Непідписання у Вільнюсі угоди засудили, покричали «Ганьба» і вирішили, по суті, розходитися: жодного сенсу продовжувати «дискотеку» довкола стели Незалежності не було. Тим паче що Євросоюз пообіцяв найближчим часом ще раз відчинити двері перед українською владою, а та навіть на альтернативному мітингу «Будуємо Європу в Україні» запевнила про незмінність європейських намірів. То для чого було перетворювати дітей на мішень для озвірілих від безкарності спецпідрозділів «Беркута»?

Аналітики та ті народні депутати, котрі на знак протесту проти кривавої розправи над учасниками Євромайдану вийшли з провладної більшості, стверджують: усе це робилося за кремлівським сценарієм, недаремно емісар Володимира Путіна активізував «український вибір» напередодні саміту «Східного партнерства». Жорстоке побоїще на майдані, за диявольським планом, мало загнати владу у глухий кут: Захід засуджує, пролита кров вивітрює рештки євроромантики, а «сильна Росія» простягає «братерські обійми». Є повна гарантія, що Україна вже не вислизне з них, аж до вступу у Митний союз...

Сценаристи не врахували одну особливість, уже давно підмічену Леонідом Даниловичем: «Україна — не Росія». Ми, може, й запрягаємо довго, але якщо вже поїхали, то спинити нас важко. Бо сьогодні, як сказав Святослав Вакарчук на мітингу, не стоїть питання, за кого ти голосуватимеш завтра. Сьогодні стоїть питання, де ти житимеш завтра: у вільній країні чи в тюрмі».

Жорстокість позакулісних сценаристів та видимих виконавців вражає безмірно: складається враження, що в «Беркут» набирають сучасних яничар, без роду і племені. Людина з нормальною психікою не навіюватиме собі перед нападом «Хочу крові, хочу крові» (цю «мантру» підслухала наша колега за кілька годин перед нападом), не гамселитиме носаками жінок і дітей. Чи потрібні нам яничари за наші податки? Звичайно, що не потрібні, так само, як не потрібні правоохоронці, котрі ховають за собою «тітушок», бо цей симбіоз, погонів і спортивних штанів, — виразна ознака відкритої діяльності організованого злочинного угруповання. Міліція не може знайти вбивць харківських інкасаторів, виявити квартирних грабіжників, ліквідувати наркопритони, місця розпусти в житлових будинках, зате патронує «спортсменів», наче свій спеціальний підрозділ...

Вражає і цинізм міської влади. Очільник КМДА заїжджає «без політики» до студентів з пропозицією допомоги, а за кілька днів комунальна служба, очевидно, також «без політики» хоче вночі (!) змонтувати ялинку «для діток». Для цього їй треба «небагато»: вже «допомога» «Беркута» в зачистці майдану від інших дітей.

Спричиняє багато роздумів і бездіяльність діячів опозиції. Чому ця, за самовизначенням, «відповідальна сила» не делегувала в ту ніч своїх повпредів на Євромайдан, адже той, хто там залишався, кілька разів скандував: «Лідери опозиції, прийдіть до нас!», чому не організували серйозну охорону, не прислухалися до попереджень посла США в Україні про можливість застосування силового варіанта? Не передбачили такого розвитку подій, як зізнався нам один з депутатів? То про які стратегічні здібності можуть стверджувати наші полум’яні лідери опозиції! До речі, здається, не меншим цинізмом, ніж «аплодисменти» влади, наступного дня на Михайлівській площі була щира вдячність «провідників української революції» побитим студентам за те, що... «ви з нами» (!?). «Крути-2013»: героїзм і повна безвідповідальність...

30 листопада 2013 р., близько 4-ї години ранку. Бійці спецпідрозділу міліції «Беркут» розганяють учасників акції на підтримку євроінтеграції України на столичному майдані Незалежності.

Фото Володимира ГОНТАРА /УНІАН.