Немає особливого секрету в тому, що «воєнний» ресурс українських сіл не такий вже великий. Здорових і сильних чоловіків, котрі могли б піти до армії, там не так часто зустрінеш – давно роз’їхались у пошуках роботи. Технікою не поділишся, бо із найрозповсюдженішої – старий тракторець, а чи й просто кінь у хліві. На статки теж не великі ставки, бо всі ж знають, які доходи від проданого молока чи пенсії. Хоча і ними вже багато хто поділився з нашою армією.

Але є щось більше в наших селах. Це багатство, яке не виміряєш нічим. Це те щире, вічне, українське, на чому тримаємось віками. І свідченням тому – ось ці дуже прості, але до щему зворушливі історії.

Ми віримо Богу та довіряємо ЗСУ

Так, як вся країни нині рахує дні війни, православні рахують ще й дні великого посту і час наближення до Великодня. Роблять це і у релігійній громаді храму преподобного Онуфрія Великого у Городку на Хмельниччині. Там теперішні духовні подвиги, які здійснює наш народ, прирівняли до бойових подвигів наших захисників. Інакше і бути не може. Бо саме в цьому і є наша сила.

Як розповідають у храмі, у молитві та труді проходять дні прихожан:

-- Ми віримо Богу та довіряємо ЗСУ. У храмі всі дружно проводять прибирання, миють вікна, а на кухні в той же час готують для військових, щоб і вони на фронті відчули свято Пасхи.

Господині печуть домашню ковбасу, яку передадуть на фронт. Хочуть, щоб хлопці хоч так відчули і любов, і тепло, і навіть смак рідного дому (на знімку).

Роблять це не тільки до свят. Ледь не з перших днів війни готують тушонки, які так само відправляють нашим захисникам. Продукти для приготування консервів та продуктових наборів приносять із того, хто що має, що виростив у себе на городі та в хліву. Готові все до останнього віддати, аби всі ми вистояли і дочекались миру.

Свій внесок у справу миру зробив і Володимир Кохан із села Немиринці. Як і годиться доброму господарю, тримав поросят, щоб до свято були і ковбаска, і шинка. Але до Великодня не дочекався. Тільки почалась війна, Володимир Миколайович почав думати, що ж він може зробити для нашої перемоги. Найперша думка – поділитись тим, що має. Ось так і передав волонтерам дві свині, котрі ті і переробили на армійські тушонки. Потім ще й жартували, що жіноча трудова дивізія із м’ясом впоралась дуже швидко. Закрили 620 банок тушонок та свинини з гречкою.

Немало. Але Володимир Миколайович призадумався: це ж хлопці з’їдять швидко, щоб іще їм передати? І придумав. На своїй пасіці торік зібрав трохи меду, тож переконаний, тепер два бідони трохи підсолодять нелегке життя наших воїнів.

Пора згадати, хто є українцем

Цікаво, що Володимир Миколайович – один із тих, кого мали би в першу чергу «звільняти» рашисти. Адже 65 років тому народився у селі в Калузькій області, що в росії. Але потім сталось так, що майже все життя прожив в Україні. Понад тридцять років разом із дружиною хазяйнували у Немиринцях. Але вже кілька років, як її не стало. Тож тепер Володимир Миколайович з усім господарством мусить справлятись сам. А воно ж чимале. Адже тільки 36 гектарів землі треба обробити. А ще ж є шестеро свиней, чотири корови, бичок, кури, качки, свині.

Усьому дає раду. І хоч як важко трудиться, для нашої перемоги нічого не шкодує. Та й як же може бути інакше для людини, котра за суттю своєю – українець. Мало того, звертається до мешканців Луганської та Донецької областей, які чомусь так полюбили росіян, аби вивчили своє родове дерево. Переконаний, виявиться, що ледь не всі вони родом із заходу України. Після Другої світової війни на Донбас переселяли людей саме звідти, тож як не батько з мамою, то дід із бабою -- українці. Прийшов час згадати, хто ти, і де твої корені.

Волонтерить вся родина

В сім’ї Василя та Лідії Чайки, що з Теофіпольщини, таке слово вживають не часто. Всі просто роблять те, що вміють. І діляться тим, що мають. «Для армії передаємо гроші, продукти, одяг -- чим можемо, тим помагаємо», -- розповів чоловік.

Серед найбільшого багатства родини – крупи та овочі. Це те, що самі й виростили. Ось і тепер разом із сином, найближчими родичами беруться до роботи в полі. Добре, що є кінь, тож вантажать зерно на підводу та й їдуть сіяти. Розуміють, що за кілька місяців на цей врожай багато хто чекатиме.

А у жінки тим часом свій клопіт. То нічого, що їй вже давно за сімдесят. Разом з іншими господинями готує передачі для наших хлопців на фронті. Часом до такої роботи збираються всі разом. А здебільшого пані Лідія готує на своїй кухні – так зручніше. Вона – чи не найкращий майстер з голубців, тож скільки вже їх накрутила, годі й говорити.

Важко, бо вже й вік дається взнаки. Але роблять те, що мусять. І впевнені, що інакше не можна. Пан Василь дитиною пережив Другу світову. Тоді його батько загинув на фронті. Тож величезні шрами від тих втрат залишились на його серці та долі на все життя. Каже, робитиме все, аби нинішні діти зазнали якомога менше горя і втрат від війни.

Тих, хто готовий віддати останнє для перемоги -- тисячі у наших селах. Трудяться на городах, печуть пиріжки, доглядають худобу, розселяють в своїх хатах біженців, збирають гроші і одяг для тих, хто його потребує… Так працює селянський тил. Непоказний, але дуже надійний.

Дякуємо йому за це.

Хмельницька область.

Фото із соціальних мереж.