Хтось святкує Великдень, дехто вже мало не відзначає Перемогу… Тим часом наші бійці з останніх сил тримаються на «Азовсталі». Запас боєприпасів та їжі майже вичерпано. Бракує ліків: ампутації проводять без анестезії.

Пані Наталка з сином зараз у Києві. Її чоловік захищає Маріуполь. Жінка розповіла, що відбувається в найгарячішій точці Донеччини.

«Навчилися сприймати кожне слово, як останнє...»

«Війна за Маріуполь триває. Бійці виконують наказ «битися до останньої краплі крові». І цих крапель стає щодня менше і менше.

Деблокада можлива: необхідні воля, зброя і рішучі дії. Бійці готові до боротьби і борються, однак потрібен ресурс. Думати і зволікати нема коли. Час іде на години.

Кілька днів тому наші прийняли бій, штурм та найпотужніший обстріл у житті. З блокадою Маріуполя ми відчули і відчуваємо, що таке реальне пекло. Навчилися концентровано виражати думки у рідкісні хвилини зв'язку, навчилися сприймати кожне слово, як останнє, навчилися діяти. Разом із тим відвикли від сліз».

Дружина воїна закликає до рішучих дій: «Звертаюся до кожного: думайте, що конкретно ви спроможні зробити саме зараз, будучи там, де ви є, для деблокади Маріуполя. Це може бути допомога бійцям через штаб, звернення до світу із закликом до дій та надання зброї, волонтерська допомога, запис до лав Збройних сил, молитва. А тепер дійте!

Бо саме зараз Маріуполь бере на себе найконцентрованіший вогонь. Задумайтеся, що трапиться, якщо деблокаду не організують в найближчі дні.

Моя восьмирічна дитина малює плакати на підтримку Маріуполя, складає схеми допомоги бійцям, розробляє надсекретну зброю. Син живе з цією задачею від кінця лютого. Він не боявся обстрілів тут, в Києві, сидячи в сирому погребі, бо знав і знає, що дітям в Маріуполі значно важче. Він відмовлявся їсти, бо діти Маріуполя не мали їжі.

Він і зараз питає: а які там новини, і що я зараз роблю для допомоги.

Світе, вони живі! Ще не кінець! Однак, часу критично мало. Діймо рішуче і наполегливо! Невже цілий світ слабший, ніж абсолютна темрява у вигляді десятків тисяч російських окупантів, що блокують, гвалтують і розпинають Маріуполь? Як ми всі допустили і продовжуємо допускати це зараз?»

«Деблокада» з конструктора

Поки військові й політики працюють над звільненням міста в реальності, Олександр, син пані Наталки, проводить «деблокаду» іграшкову:

«Малий кілька днів вибудовує деблокаду Маріуполя. Споруда з конструктора – «Азовсталь». Павук – Путін. Зелені кульки – бомби, якими закидають Маріуполь. Дерев’яні детальки – балістичні ракети. І бойовий кіт Василь, котрий задумливо схилив голову…» – розповідає пані Наталка.

Жінка журиться: «Я нічого не можу вдіяти з іграми й переживаннями малого. Бо сама цілодобово там, із чоловіком. Головою і серцем».

Листи з пекла

Пані Наталка показує телефонну переписку з чоловіком. Говорить про нього -- Мій, імені не називає.

Уривчасті страшні повідомлення:

«Авіабомби скидали щоп’ятнадцять хвилин».

«На «Азовсталі» понад 500 поранених, ліків немає, кінцівки ріжуть по живому».

«Авіабомбами вони наліпили тут воронок кожні 10-20 м».

«Один із касетних боєприпасів бахнув над вухом».

Проскакують оптимістичні: «У них <росіян> втрат рота за три дні на нашому напрямку тільки». Це повідомлення датовано 22 квітня.

Часом вдається отримати фотографії:


Ось руїни «Азовсталі».

А тут – пошарпані стіни підземних укриттів:

Обличчя бійців виснажені. За словами пані Наталки, за два місяці війни її чоловік схуд на двадцять кілограмів.

Говорячи про важливість надання Україні озброєння, вона цитує відому поетесу-шістдесятницю Ліну Костенко:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра — ви.

Інколи мобільний зв’язок зникає на дні. Інколи – на тижні. А коли можливість поспілкуватися знову з’являється, подружжя будує… плани на майбутнє. Пані Наталка обіцяє чоловікові народити ще одну дитину, а він їй – мандри: «Поїздити з тобою по Європі. По диким місцям України, а може не тільки України, з палатками, по віддаленим місцям, з вогнищем і спальниками…»

«Думаю, що я сильно змінив би в житті все, якби вийшов звідси»...

Спілкувалася Тетяна ДРУЖЕНКО.

Фотографії надані героїнею статті. Знімки з «Азовсталі» зроблені її чоловіком.