Боязнь такого розвитку подій спонукає надто обережний Захід не дражнити, як там висловлюються, знервованих московських партнерів в енергетичних проектах, що стали заздалегідь продуманою пасткою для Європи. Відтак умиротворення агресора відбувається не за рахунок чітких вимог найбільшої військової потуги світу НАТО – головним чинником у двобої добра і зла поки що залишається українська кров.
Водночас Москва активно залучає до шантажу світового співтовариства ще один перевірений нею на практиці спосіб, яким вона успішно користувалася протягом ХХ століття, – український хліб. Відомо, що великодержавний шовінізм царської династії Романових, який у 1917 році трансформувався в російський більшовизм, продовжив свій курс на подальше підпорядкування національних окраїн. Сумнозвісним маніфестом до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради червона Росія декларативно заявляла про те, що не зробить «ніяких кроків, які обмежували б національну незалежність якої б то не було нації з числа тих, що входили і бажають входити до складу Російської республіки».
Фактично ж уже тоді від щойно відродженої Української держави зажадали свого роду демілітаризації та денацифікації, вимагаючи відмовитися від створення власної армії та не визнаючи «Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки», оскільки вона, крім того, ще й підтримала автономні права Дону й Кубані.
Насамперед, Ленін та його соратники розраховували на те, що зможуть безплатно одержувати український хліб. Однак уряд УНР відмовився відпускати продовольство без передоплати, що викликало гнів у Петрограді, а відтак і організацію агресії проти УНР, яка ще не відділялася від омріяної Центральною Радою Російської демократичної федеративної республіки. Тож проголосивши на російських багнетах так звану радянську УНР у Харкові, Ленін спочатку постійно вимагав від неї вагони з хлібом до Петрограда, якому загрожував голод.
Восени 1918 року вождь російських більшовиків уже обіцяв наше зерно заагітованим комуністичною пропагандою кайзерівським солдатам, якщо вони спільно з червоною армією вдарять проти красновських військ: «Тоді ми разом завоюємо десятки мільйонів пудів хліба для німецьких робітників і відіб’ємо навалу англійців, які тепер підходять до Новоросійська».
Усвідомивши, що долю російської радянської республіки вирішує насамперед український хліб, Москва вже ніколи не відступиться від цього переконання, розв’язуючи проблеми більшовицької влади як всередині своєї країни, так і на зовнішньому відтинку саме через привласнення праці нашого селянина. Зокрема, цей хліб був необхідний і для відправки за кордон. Наприклад, торговельний договір між Центросоюзом та італійськими кооперативними організаціями, який був підписаний 28 червня 1920 року, передбачав відправлення хліба з Одеси до Генуї. Очевидно, саме для його виконання пленум ЦК РКП(б) 20 вересня 1920 ухвалив: «2. Предложение Наркоминдела послать Италии вторую партию хлеба. Признать политически необходимым дать Италии еще некоторое количество хлеба и условий его отправки поручить установить Компроду и Наркомвнешторгу».
Для підтримки свого іміджу на міжнародній арені російські більшовики здійснюють подібні акції і в майбутньому. Так, напередодні ІІІ Конгресу Комінтерну Москва вимагає в травні 1921 року «в ударному темпі дати десять мільйонів пудів хліба». У червні додається завдання ще на чотири мільйони пудів, а в липні ставиться вимога про щоденне вивезення з УСРР щонайменше 74 вагони хліба, згодом до ста.
Ленін тоді давав чіткі вказівки, яким чином забирати український хліб: «Треба докорінно змінити (систему забезпечення армії. – В. С.): перестати давати будь-що. Ні хліба, ні одягу, ні взуття. Сказати червоноармійцю: або забирайся зараз пішком «без нічого», або чекай 1 рік на 1/8 фунта без одягу, без взуття. Тоді він піде сам і пішки».
Зрозуміло, що викачування хліба з УСРР у таких обсягах призвело до спустошення всіх запасів продовольства, що й стало головною причиною голоду 1921 - 1923 років. Але й за таких обставин керівники радянської України слухняно виконують розпорядження члена Наркомпроду РСФРР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує, для одержання валюти, бо більшовики організовують для себе санаторії в Німеччині.
Український хліб у цей час стає в руках Москви також інструментом у її політичних комбінаціях на міжнародній арені. Так, на переговорах з Латвією в листопаді 1920 року від останньої в обмін на поставки збіжжя з України вимагалося визнати УСРР. А в першу чергу перед нею висувалася ось така умова: «Прежде всего необходимо было бы, чтобы Латвия отказалась от своей политики признания и поддержки Петлюры».
Тобто, бачимо спробу Москви використовувати експорт українського хліба «одним из тех наиболее обеспеченных и надежных моментов, по которым капиталистическая Европа должна будет пойти на честное сотрудничество со страной рабочих и крестьян».
Що мали українські селяни від того, що уряд УСРР забирав у них хліб для Москви і Петрограда, свідчив тодішній її керівник Християн Раковський у листі до Леніна від 28 січня 1922 року: взамін вивезених 30 мільйонів пудів українського хліба Наркомпрод РСФРР повинен був «нам дать товара на 20.000.000 золотых рублей. Что же дал нам Наркомпрод РСФСР? За весь 21 год, т. е. с 1 января по 31 декабря Наркомпрод РСФСР дал нам товара на 1.286.000 золотых рублей... Он обещал дать три маршрута сельскохозяйственных машин, 1.105 вагонов лесных материалов, 3.000.000 аршин мануфактуры, 2.000.000 п. разных красок, 1 маршрут металлических изделий. Из всего этого нам не дали ни одного атома».
Саме в ці страшні місяці 1922 року, коли різко зростає кількість голодуючих на півдні України Голова Раднаркому УСРР Християн Раковський погрожує англійському міністрові закордонних справ лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не знайде шляхів для замирення з Радянською Росією.
Український хліб використовувався для тиску під час переговорів не тільки з балтійськими державами чи Англією, а й з Італією, Туреччиною, Фінляндією, Японією... Постановою ЦК РКП від 13 вересня 1923 року передбачалося в зв’язку із спробою експортувати більшовицьку революцію «в самом срочном порядке перебросить в Германию 10 миллионов пудов хлеба (пшеницы и ржи)».
Скажімо, в загальносоюзному експорті в 1923-1924 господарському році частка українського хліба становила по 5 основних культурах 49,4 відсотка, а щодо відвантаження за кордон жита, то цей показник рівнявся 59,5 відсотка від загальносоюзних експортних поставок. У наступні роки хлібний потік з України досягає десятків країн. Так, Великобританія в 1924 -1925 господарському році закупила української пшениці 26.799 тонн, у 1925-1926 - 80.865, 1926 -1927 - 138.486, жита відповідно – 15.927, 39.578 і 85.872, ячменю – 27.242, 122.261 і 80.358, кукурудзи – 23.830, 28.369 і 56.241 тонну. Значні закупівлі українського збіжжя здійснювали й інші європейські країни. Скажімо, Німеччина, Італія, Латвія, Голландія, Туреччина, багато нашого хліба йшло на ринок Гібралтара.
У той же час український хліб, як і раніше, все в більших обсягах спрямовувався за межі України для задоволення споживчого попиту союзних республік. Так, у 1926-1927 господарському році з УСРР планувалося вивезти з цією метою 16,5 мільйона пудів пшениці, але вже з 1 липня по 20 листопада 1926 року фактично було відправлено 24 мільйони пудів цієї культури. А виходячи з того, що і в подальшому „українські хлібозаготівельники змушені будуть брати діяльну участь у задоволенні попиту союзних республік... Наркомторгом СРСР намічається збільшити план вивезення пшениці з Української СРСР в союзні республіки з 16, 5 міл. до 32, 5 міл. пуд., тобто збільшення на 16, 0 міл. пуд чи 100 %”.
Така перевитрата української пшениці для задоволення внутрішніх потреб СРСР створила реальну загрозу виконання УСРР річного експортного плану. Аби не допустити його зриву Українська економічна нарада на чолі з Власом Чубарем вважала за необхідне збільшити експортні ресурси шляхом підмішування жита до пшениці під час перемелювання, що могло зекономити її для продажу за кордон близько 6 мільйонів пудів.
Намагаючись не тільки досягнути рівня експорту зерна царської Росії напередодні Першої світової війни, а й впливати за допомогою хліботоргівлі на політичні процеси в тодішньому світі, Москва вдалася до просування на міжнародний ринок великих мас дешевої продукції. Відтак вимагала від хліборобських регіонів – такі в СРСР насамперед були заселені українцями, в тому числі Кубань, Нижнє Подоння, Центрально-Чорноземна область, Поволжя, Північний Казахстан – поставляти побільше дешевого зерна, що вносило хаос у світову торгівлю.
І проти цього шокований західний світ не міг нічого вдіяти. Газета «Rigashe Rundshau» 27 жовтня 1930 року писала: «Фактично жодна європейська держава, ба США, неспроможні за теперішніх економічних та політичних стосунків щось розпочати проти російського демпінгу, поки не створять єдиного фронту економічної блокади СРСР».
Зрозуміло, що такі методи торгівлі занепокоїли міжнародне співтовариство, яке зажадало пояснень від радянського керівництва, тим паче, що багато країн, які переживали на той час важку економічну кризу, запідозрили, що вона спричинена саме через викидання на міжнародний ринок великої кількості дешевих товарів, насамперед продуктів, з СРСР. Однак Москва використала запрошення на міжнародну конференцію для цинічного й брутального тиску на європейські країни. Виступаючи 18 травня 1931 року на засіданні Європейської комісії Ліги Націй, нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов заявив: «Я перебуваю тут на особливому становищі, хоч би вже тому, що країна, яку я представляю, сама по собі не тільки не відчуває кризи, але переживає, навпаки, період нечуваного підйому всього її господарського життя».
Тоді ж Литвинов визнав, що «Радянський Союз поглинає від 20 до 50 % загального експорту деяких галузей машинної промисловості в Німеччині, Австрії, в Англії, Польщі... в 1930 р. 53% загального експорту тракторів з Америки, 12 % англійського експорту текстильних машин, 23% німецького експорту сільськогосподарських машин, 21% експорту верстатів і 11% експорту інших машин, нарешті із загального виробництва польських ливарних заводів, що досягає 71, 1 млн. тонн, і загального експорту в 30, 8 млн тонн до 30 млн тонн було вивезено в СРСР».
Відтак СРСР вимагав від західних держав, якщо вони хотіли поставляти для соціалістичної індустріалізації своє обладнання, дати можливість йому повернути довоєнні ринки збуту сільськогосподарських продуктів. Мовляв, царська Росія поставила в 1913 році 25 відсотків світового ринку пшениці, а СРСР в 1930 – лише 12%, масла – 78 тис. тонн і 10 тис. тонн. Натяк при цьому був насамперед на адресу Канади, яка збільшила свою присутність на ринку торгівлі хлібом з 2.350 тисяч тонн у 1913 до 10.900 тисяч тонн у 1929 році.
Понад те, тоді ж Литвинов запропонував європейським державам укласти своєрідний пакт про економічний ненапад, що давало б СРСР можливість ще більше утвердитися на світовому ринку насамперед сировинних товарів і завдяки цьому диктувати свою політику. Оскільки відповіді Європа не спромоглася дати, то, природно, Москва в 1931 році викинула збільшену кількість хліба на міжнародний ринок. Якщо США, маючи тоді 11,7 млн тонн експортних лишків пшениці запропонували її іншим країнам 2.186 тисяч тонн, то СРСР, при наявності цієї культури для оптимальної реалізації вдесятеро менше, розпродав за кордоном значно більше американців – 2.473 тисяч тонн.
Ніхто, до речі, не протестував: голова Німецького комітету економічних стосунків з СРСР Кремер заявляв тоді: «Коли ми відмовимось постачати Росії знаряддя, то інші країни радо заступлять нас». Тому й зрозуміло, що СРСР міг нав’язувати свій дешевий хліб цій країні: в 1929-30 році до Німеччини доставили з СРСР 609, 7 тисячі тонн, у 1930 – 795, 1, в 1931 – 729,2 тисячі тонн. Саме завдяки експорту зернових культур імпорт Радянського Союзу протягом перших років світової кризи постійно зростав, досягнувши в 1931 році 1. 135 мільйонів карбованців.
Намагаючись завоювати монополію на торгівлю дешевими продуктами, Радянський Союз справді не рахувався з важкою працею селянина, викидаючи зерно на світовий ринок. У цьому переконливо засвідчують офіційні дані. Скажімо, експорт зерна з СРСР у 1930 році становив 4.764 323 тонни на суму 701.518 тисяч карбованців, у 1931-му – 5.055 688(523.293).
Ударними темпами продовжується поставка зерна на експорт і з початком 1932 року. Скажімо, телеграма заступника голови Комітету заготівель при Раді праці та оборони СРСР М. Чернова уповноваженому по УСРР М. Степанському 13 березня 1932 року вимагає від останнього особистого контролю за відвантаженням жита на експорт в Одеському порту. Саме нереальні плани продажу українського зерна на експорт і забезпечення ним інших радянських республік призвели до страшного Голодомору-геноциду в 1932-1933 роках, коли на теренах розселення нашої нації загинуло 10 з половиною мільйонів осіб.
Але упокорення українським хлібом Заходу продовжувалося і в майбутньому. Так, після пакту Молотова-Ріббентропа в 1939 році СРСР справно постачав наше зерно до Німеччини – останній ешелон з ним, до речі, перетнув 22 червня 1941 року кордон за пару годин до гітлерівського нападу. А після Другої світової війни під тиском Москви з України знову вимітали все збіжжя, бо в Кремлі хотіли забезпечити українським хлібом, відриваючи його насамперед від рота голодного селянина, Східну Європу, що з приходом туди Червоної армії в 1944 – 1945 роках потрапили під вплив СРСР. Були спроби шантажувати нашим хлібом навіть Францію, де проявилися прокомуністичні настрої в значної частини населення, добиваючись при цьому вигідних для себе політичних розкладок.
З відновленням незалежності України в 1991 році наш народ уже самостійно розпоряджається своїм хлібом. Ми повернули собі статус європейської житниці, золоте збіжжя з наших чорноземів купують і в багатьох країнах інших континентів. Таким чином для всіх стало очевидним, що відсутність достаньої кількості українського хліба на світових ринках може спричинити продовольчу кризу й викликати голод в окремих регіонах.
І ось цим вирішила скористатися Росія, яка виявилася неспроможною чесно воювати з нами на полі бою – вона мстить нам, і тим, хто нас підтримує, – не тільки блокадою морських портів, через які вивозиться наш хліб, а й підривом майбутнього українського короваю. Агресор не тільки залишив замінованими населені пункти, дитячі іграшки – він залповими ударами розкидає по наших полях той смертоносний метал, який зупиняє трактор мирного хлібороба.
А щоб сільськогосподарська техніка не вийшла в поле, то загарбники б'ють по сховищах паливно-мастильних матеріалів, підривають заправники. Коли цього не вдається здійснити – просто викрадають посівну техніку. Задум зрозумілий – аби український чорнозем не вродив рясним хлібом, якого так чекають у всьому світі. Хоч він цього року буде й з кров'ю.
Тож російський шантаж світу українським хлібом – не менш загрозливий, ніж ядерний. Якщо Захід цього не зрозуміє, то він остаточно програє.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.
