Художній керівник Київського академічного Молодого театру, заслужений діяч мистецтв України Андрій Білоус (на знімку) сказав собі крилате вакарчуківське: "Я не здамся без бою!" – і з групою акторів-ентузіастів, що залишилися у столиці, працює одразу над декількома театральними проектами.

– Андрію Федоровичу, у соцмережах з'явилася інформація про те, що ваш Молодий театр у воєнний період на волонтерських засадах готує одразу кілька творчих проектів. Чи можна декілька слів про дитячу казку, яку збираєтеся показувати у дитячих будинках, та про патріотичний концерт "Нескорені"? Що це за роботи і чи визначено вже для них місце показу та цільову аудиторію?

– Ситуація в українських муніципальних театрів справді складна. І якщо національні театри в столиці та на заході України намагаються функціонувати за підтримки Мінкульту, то діяльність театрів муніципальних (столичних, зокрема) була поставлена на паузу. А все тому, що у скарбниці немає коштів для оплати праці, також немає змоги швидко переміщувати глядачів у бомбосховища у разі тривоги. Але я запропонував трупі з тих, хто не виїхав і має бажання працювати, створити мобільну волонтерську групу. Для показу вистав військовим, пораненим, тим, хто втратив помешкання, дітям та іншим постраждалим від війни. Ми перечитали чимало українських казок і нам здалося, що найкращим варіантом для дитячої вистави нині є українська народна казка "Коза-Дереза". Ми зробили сценічну адаптацію і віршовану п’єсу. Робоча назва "Цап-кацап". Ставимо за мету зробити веселу та мудру казку для маленьких глядачів та їхніх батьків.

А патріотична вистава-концерт "Нескорені" – це наша спроба закарбувати найважливіші емоційні потрясіння від цієї війни. У виставі використовуються документальні матеріали, листи, щоденники свідків та безпосередніх учасників. Є вірші, народжені війною, які написали наші актори. Головна мета такого концерту – підняття духу та емоційного стану наших людей.

– Серед акторів Молодого театру одним з перших став до лав територіальної оборони популярний актор театру та кіно Олексій Трітенко. Чи підтримуєте з ним зв'язок і як наразі у нього справи (з того, про що можна говорити в інтерв'ю)?

– Олексій завжди асоціювався у мене зі словом «воїн». Ще з тих часів, коли він блискуче грав у моїй виставі шекспірівського "Ричарда Третього", одягав шолом і тримав в руках величезну секиру. Це великий, мужній чоловік з відкритою душею. Він добровольцем пішов захищати країну і нині між Херсоном і Миколаєвом, між життям і смертю. Ми листуємося, підтримуємо зв’язок. Я прошу його берегти себе і повертатися з перемогою. Так і буде!

– Перші дні війни, починаючи з 24 лютого, про що думалося у ті трагічні дні, враховуючи, що під постійним прицілом була і столиця, і Васильків, де живе ваша родина?

– Мій дім оточений військовими об’єктами в радіусі кілометра – військове училище, військова частина, командний пункт ППО, летовище. По всіх цих об’єктах було завдано удару 24 лютого і продовжували бомбити протягом місяця. Але ми не виїхали. Не тому, що нехтуємо безпекою, а тому, що маємо підвал, у якому можна укриватися під час тривоги. До того ж я переконаний, що психологічно нашим військовим захищати порожній дім значно важче, ніж дім, у якому залишаються люди, хоча усвідомлюю, що з військової точки зору якраз навпаки. Але мене мотивує думка, що якщо усі виїдуть, не буде за кого боротися.

– Цьогоріч виповнюється 10 років, як ви очолюєте Молодий театр у статусі художнього керівника. Обійнявши цю посаду, ви одразу заявили про украіноцентричну лінію розвитку цього столичного театру, починаючи від ствердження курбасівської назви "Молодий театр" і продовжуючи першопрочитанням на українській сцені сучасної української прози. Що вдалося на цьому шляху і що не встигли реалізувати?

– Моєю метою завжди було і залишається прямування театру вбік європейського контексту. І усі дії спрямовувалися саме на це. Ідеологічно, організаційно, концептуально ми сповідуємо європейські цінності. Про це свого часу говорив Лесь Курбас, і нам також близьке це. Вісім років ми члени ЄТК, за цей час здійснено чимала кількість спільних проектів з Європою. Водночас я завжди наполягав на тому, що ми є національний театр в контексті українського спрямування. Розвиток саме українського театру ми і маємо в пріоритеті. "Майстерня молодого драматурга" – реалізація цього напряму в драматургії. Щороку декілька прем’єр за українською сучасною драматургією стали для нас нормою. Молода режисура – це щорічні дебюти, це також наш внесок в українську концепцію. Проекти, пов‘язані з сучасною українською малою прозою – те, що до нас мало хто робив. За 10 років багато зроблено для посилення та розвитку українського театру.

– Нещодавно у ЗМІ ви заявили про закриття 13 репертуарних вистав, що мають російське літературне авторство – через російсько-українську війну. Це рішення остаточне і безповоротне?

– Це рішення не було емоційним, хоча й було прийнято у перший день війни. Я давно знав, що активна фаза війни буде, це для мене було очевидним ще з 2014 року. Тому рішення про зняття деяких вистав було готово, і я знав, що настане час, коли треба буде реалізовувати таке рішення. Вистави не живуть довго, якщо їх не грати. Півроку максимум – і вистави вже немає. А за півроку війна не закінчиться. Бо для того, щоб війна закінчилася, треба щоб не лише агресор капітулював і виплатив репарації. Треба, щоб весь російський народ, який у більшості своїй підтримує цю війну, усвідомив свій злочин і покаявся. А це відбудеться доволі не скоро.

– Митці столичних театрів скаржаться на різке зменшення фінансування театральної галузі в Києві. Що чекає у такому випадку на муніципальні театри, на ваш погляд?

– А що відбувається з боксером, якщо він півроку-рік не тренується? Те саме буде і з театром. Театр – це не кінотеатр, в якому варто лише стерти пилюку з лінзи проектора і він знову готовий до роботи. Театр – це складний організм, в якому фізична і творча форми є основними інструментами для праці. Втрачаючи форму, втрачаючи унікальних працівників, ми втрачаємо художній рівень театрів. Тому важливо, щоб театри працювали. Нехай в обмеженому режимі, але працювали. Я поцікавився історією роботи театрів під час Другої світової війни. Дуже цікава історія. Поцікавтеся і ви, і побачите, що деякі театри працювали навіть у розбомблених приміщеннях. Усім уже оскому набили слова Вінстона Черчилля про те, якщо утискати культуру під час війни, то за що тоді воювати... Ми готові працювати. І ми працюємо. Навіть безплатно. Щоб не втрачати творчу форму.

– Яким може бути український театр (загалом) після нашої Перемоги? Які можливі зміни, перетворення?

– Не думаю, що відбудуться кардинальні зміни. Звісно, театр буде довго виходити зі стану стагнації. З’явиться багато кон'юнктурних спекулятивних проектів, багато псевдопатріотизму, одне слово – багато піни. Але і це швидко мине. Має пройти час, щоб організм театру відновився і зажив своїм органічним життям.

– Дякую за розмову.

Бесіду вела Марина КРИВДА.

Фото надано Молодим театром.