Пан Володимир Музичка — журналіст ВВС і голова парафіяльної ради Катедрального Cобору Святого Преображення Господнього УАПЦ в Лондоні.
Звісно, що починаємо її з болю всіх українців світу — з війни.
Пан Володимир розповідає: «Для України ми збираємо в церкві пожертви. Також робимо інші дуже-дуже важливі справи. А взагалі ще за два тижні до війни всі великі українські організації Британії з’єдналися з ціллю допомогти тим біженцям які вже були зі східної України. УАПЦ, УГКЦ, Союз Українців у Великій Британії, Організація Українських Жінок у Великій Британії, Спілка Української Молоді, Пласт, Спілка Учителів і Виховників створили спільний благодійний фонд https://www. gofundme. com/f/helpukraine. Ми маємо серед партнерів неурядові організації. Одна з великих — це «AICM» Міжнародного Фонду Медичної Співпраці, яка працює в Україні вже 11 років; також Червоний Хрест України, «Карітас Україна» — всі ці організації мають своїх представників в Україні. Фонд допомагає всім біженцям з України, хоч би де вони були.
Одна з перших великих наших гуманітарних допомог була відправлена в Маріуполь, поки це ще було можливо. Я знаю, що москалі застрілили одну людину з Червоного Хреста. Нині возять допомогу в Запоріжжя і скрізь, де це можна і потрібно. Я навіть не думаю, що ці гроші фонду десь вживаються в Британії, швидше, вони йдуть на допомогу в Україну. Або ж в околиці України, де є більше біженців. Це є харчі, одяг, медицина, психологічна допомога».
Володимир Музичка розповідає про церкву і каже, що ця парафія існує у Великій Британії від 1947 року. Вона була першою парафією в Лондоні Української Автокефальної Православної Церкви.
Катедральний Cобор Святого Преображення Господнього УАПЦ в Лондоні.
Як відомо, 1 січня 1919 року Директорія УНР на чолі із Симоном Петлюрою урядовим законом проголосила Автокефалію Православної Церкви в Українській Народній Республіці.
Потім у другій половині жовтня 1921 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Церковний Собор. Унаслідок його роботи постала Українська Автокефальна Православна Церква.
Один із видатних церковних і громадських діячів церкви та й закордонного українства загалом — племінник Петлюри митрополит Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник). 1930 року, будучи обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Уперше голосно проявив себе у лютому 1931-го, коли під час засідання набив пику послу-комуністу Фердинандові Ткачову. 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: Мстислав став першим Патріархом УАПЦ.
Пан Володимир каже: «У другій половині XX століття в Парижі часто проходили собори УАПЦ. І я малим хлопцем мав щастя і радість прислужувати під час служби поруч із ровесниками митрополиту Мстиславу. Спочатку ми їхали в Парижі на цвинтар і Мстислав відправляв панахиду над своїм дядьком — Петлюрою. Я брав участь у таких двох панахидах.
А перше богослужіння на цій землі було у приміщенні Союзу Українців Великої Британії (СУБ). Там у великій залі відбулась літургія УАПЦ у 1947 році. А саме цей храм придбаний у 1977 році і посвячений митрополитом Мстиславом у 1978.
У дворі в нас є меморіальна калина, яку посадили владика Даніїл і митрополит Української Православної Церкви у США і Діаспорі Антоній. На річницю ми зробили таке свято — відтворили ту службу в тому самому приміщенні. А потім у неділю відбулась служба вже в нашому храмі і посадили ту калину.
Звісно ми б хотіли, щоб в Україні була єдина церква. Проте, на жаль, Томос закриває можливість приєднання церков з діаспори до Української церкви в Україні. Я розумію, для чого так зроблено. Щоб не приєдналася російська церква. Отже, якщо москалі хочуть, то хай називають свою церкву російською, а не УПЦ. І хай люди, які йдуть туди молитися, розуміють до кого вони йдуть».
До церкви на Великодні свята на службу завітав Вельмишановний мер лондонського району Ілінг Мунір Агмед. Саме на території цього району розташовується храм. «Він сам виявив бажання приїхати до нас. Мер розповів, що відвідав Польщу (бо Ілінг має дружні стосунки з одним польським містечком), і там є багато українських біженців. Тож він сам усе бачив, спілкувався з нашими біженцями. Тому захотів прийти до нашого храму, привітати, підтвердити, що він як мер і його чиновники підтримують нас, будуть нам допомагати. А депутати мерії, незважаючи на різні партії, одноголосно прийняли постанову із засудженням путіна і війни, як акту агресії проти українського народу», — розповідає Володимир Музичка.
«Перед війною ми мали приблизну цифру, що в Лондоні перебувають майже 200 тисяч українців, а тепер я думаю збільшилась чисельність до 300—400 тисяч. Це дуже тяжко порахувати. А саме в цьому окрузі Ілінг є велика польська громада. Також староукраїнська, як ми кажемо, ті хто приїхав після Другої світової війни. На жаль, багато з них вже померли. Але добрих кілька тисяч нащадків в цій окрузі проживає українців. Священик який сьогодні співслужив, о. Сергій, приїхав нещодавно, теж біженець, з дружиною і п’ятьма дітьми тепер живуть в Ілінгу».
Про себе пан Володимир розповідає таке: «Я народився у Великій Британії, в Лондоні. Мої батьки були біженці від Другої світової війни. Втікали не тільки від москалів, а й від німців. Моя мама була етнічна українка, яка жила на території Польщі. Але її родина родом зі Старого Самбора на Львівщині перед Першою світовою війною опинилися біля Кракова. Її батько був навіть суддею. Коли туди ввійшли німці, то вбили її братів та й майже всю родину. Тато (його звали Осип, і так звуть мого сина) із Грубешева, що нині в Польщі, але тоді ще був совєтською Україною. Він відчув на своїй шкурі, що то є москаль. Тато був членом ОУН, боровся в УПА. Отже, коли наступали москалі, тато зайшов в американсько-британську зону. Там здався. Опинився в полоні в таборі в Нордгаймі. У нього був хист до мов — розмовляв українською, польською, російською, швидко навчився англійської від польських льотчиків, які воювали у британській армії. За два роки тато переїхав до Британії, зустрівся з мамою і одружився. Отже, так є я і ще дві мої сестри».
Володимир Музичка ділиться своїми думками з приводу допомоги уряду Великої Британії українцям: «Як британець і як людина, яка платить податки, я дуже вдячний своєму уряду за те, що він надає зброю Україні. Але те, що вони роблять у програмі для біженців, — то є не зовсім ясно.
Один з аспектів Брексіту був такий, що ми більше чужинців не пускаємо, ми закриваємо кордони. На мою думку, вони кажуть, що ми допомагаємо біженцям, але на ділі то не зовсім так. Бо дивіться: як поляки, німці, ірландці — всі народи відкрили свої двері. Їдьте до нас, не треба візи. Але Англія – ні, треба візу, треба пальці відтиснути, треба очі сфотографувати, треба документи, треба свідоцтво про народження. Ніби не беруть гроші за ті візи, але люди наймають юристів, щоб заповнити ті папери, і за це все одно платять гроші.
Я знаю від своїх батьків, як вони їхали і втікали від війни, то часу не було шукати папку з документами. Мій тато мав тільки маленьку теку із 15 знімками і то все.
Англійці — чудові люди, вони відкрили свої серця, і як почалася війна стали подавати свої імена і запрошувати людей. Питають, чому так: ми знаємо людину, ми її запрошуємо, а вона сидить десь у Польщі і вони їй візу не дають. Ми маємо хату, ми маємо харчі. Ми готові прийняти людину, а її не пускають.
Вельмишановний мер лондонського району Ілінг Мунір Агмед.
Щедрість англійців — це одна справа. Ми багато допомагаємо, перекладаємо. Ось зранку прийшла одна сім’я, просять знайти книжку для мами українською мовою. Я знайшов їм таку книжку і юриста теж.
У наших людей із громади телефони постійно дзвонять, відповідаємо на запитання, на які інколи не маємо відповідей. Бо сайти пишуть одне, ви йдете тією дорогою, а там сліпий кут. І ви виходите з тої дороги, а на іншій знову сліпий кут. Питання так зроблені, що ви можете неправильно відповісти, а комп’ютер каже: мені не подобається ваша відповідь. А люди чекають і чекають.
Бо без легальності у Великій Британії ви не отримаєте допомогу у повному обсязі.
Хочеться вірити, що Господь Бог почує наші молитви і мусить щось мінятися з цілим світом.
Те, що робить путін останні двадцять років, — ми про це знаємо. Бо віками «кушаємо» ту москальську гірку кашу. Вони дуже хитрі, вони підкуповують народи, політиків. Одному потрібна блондинка, другому — «Ролєкс», іншому — «Мерседес». Тому політику треба допомогти, щоб діти пішли в кращу школу, чи стати ще вищим політиком ...І вони це робили по цілому світу.
Ми також повинні знайти в собі ту силу, щоб не бути корумпованими. Корупція починається від сільської ради і аж до верхів. Я кажу це і про Велику Британію теж. Корупція нищить душу. Візьму трішки і ще трішки — і тоді вони вас мають.
Я думаю, ця війна в Україні, за яку ми платимо кров’ю і кістками наших хлопців і дівчат, не тільки тих що у збройних силах... І тих мирних людей які сідали до обіду, а їм бомба впала на голову... І це не повинно бути намарне...
Це не може бути за ніщо, світ має зрозуміти, що люди віддали своє життя за щось. Це праведна дорога. Ми мусимо скінчити з тими москалями, які вони зараз є. Це для них робота, не для нас — стати іншими. Вони мусять піднестися, змінити ту систему, вибрати гідних людей. У них є такі діячі, які сидять по криміналах. Аби лишили їх у спокої, то може б росія і вийшла на нормальну європейську країну. Але банда боїться цього. Коли в країні немає корупції, коли працює податкова нормально — то банда не має як жити.
Я думаю, що Європа відкрила свої очі. Вона відмовляється від тих неправедних дешевих нафти й газу, а робилось то спеціально, щоб притягнути їх до себе і поставити в залежність. Бізнесмени закривають свої фірми, кораблі не приймають. Санкції.
Може, з того що й вийде путнього і доброго, але ми ще втратимо наших людей, українців, на жаль.
Але я вірю в Перемогу. Так, як мій батько. Він ніколи, ніколи не сумнівався, що Україна буде незалежною. Він дожив — побачив Незалежність. Поїхав в Україну в 1992 році, зустрівся зі своїм братом, якого не бачив 57 років. Я ще тоді не був в Україні і питав: «Тату, ну як тобі там, що ти побачив?» — «Там таки Україна, це Україна, але ще не моя Україна».
Фото автора.
