До війни здавалося, що давно неремонтовані зали колишнього універмагу «Жовтневий», що в Олександрії, більше ніколи не побачать людських потоків, не почують кроків і голосів сотень відвідувачів. Залишатимуться загадково-порожніми в очікуванні мулярів, столярів, електриків та інших майстровитих людей…

Із тривожних вулиць – до нештукатурених стін

Але саме тут у травні громадська організація «Покоління культури» показала містянам виставку «Минуле-Війна-Майбутнє» з роботами молодих олександрійських художників. Об’єднав їх голова молодіжної ради, автор багатьох уже знайомих землякам картин Сергій Грес (на знімку внизу). Так молодий чоловік та його однодумці бодай на півгодини забрали мешканців міста з тривожних вулиць і привели їх до нештукатурених-небілених стін цієї знакової будівлі.

«Сьогодні ми відчуваємо тут єднання ще й тому, що окупована територія нашої України має саме отакий непривабливий вигляд, – пояснив ідею локації Сергій, демонструючи гостям три тематичні зали, де експонувалися картини з творами, присвяченими нашому довоєнному баченню та розумінню навколишніх подій і свого місця в них («Минуле»), нинішнім емоціям і настроям («Війна») і… передчуттям, передбаченням («Майбутнє»). – Ми дуже хотіли, щоб люди, чиї нерви та емоції загалом війна довела до максимальної, критичної межі, сьогодні прийшли сюди, розділили їх із нами й отримали якусь розрядку. Коли ми виплеснемо їх, оформимо в якісь творчі форми – вірші, музику, картини – нам стане трохи легше. І ми знову зможемо функціонувати…»

Її серце розбито на мільйони частинок

Доведено, що репортаж з галереї, де на кінцеву сентиментальну оцінку впливають усі образи, всі передчуття (а основним тлом є твоя власна душа-магніт усіх довколишніх переживань), є справою невдячною. Автору цих рядків, серед картин написаних під час війни, найближчою, пропущеною крізь себе здалася картина Валентина Кузьменка (на знімку внизу). На ній – дівчина в легкому блакитному платті. ЇЇ груди прострілені кулею або осколком. Її серце, як каже сам Валентин, розбите на мільйони частинок. І зрозуміло, що вона летить із руками, розкинутими до неба, яке бачиться автору і не синім, і не сонячно-сліпучим, а просто світлим отвором у вишину, ймовірно, єдино справедливим виходом із того темного, схожого на велетенську консервну бляшанку зсередини середовища, де вона є. Де їй прострелили груди… Та бляшанка нагадала «Азовсталь» і фотографії Дмитра з позивним «Орест», який заповів нам усім – живим і вільним – свою колекцію із глибин і нутра головного маріупольського бункера і пішов 20 травня у полон. Будемо вірити, у полон. І, треба думати, ненадовго.

Із картин-ескізів, що прогнозують майбутнє, чесними здаються ті, де автор Сергій Грес малює чоловіка без виразних рис, навіть безтілесного (з біло-блідими контурами обличчя і рук – як у японських аніме), але з вусами (а отже – не привида), які носили і, вочевидь, завжди носитимуть мужні українські козаки. Чоловік – з автоматом. А більшої схожості з українським воїном, котрий має власне ім’я і паспорт, йому, здається, поки що важко набути. Бо Херсон – в окупації, Енергодар – у руках орків, бої на Донбасі забирають силу-силенну життів наших чоловіків і жінок. І дітей… Так само, без особливих прикмет, Сергій малює українську жінку майбутнього. З того, що видно неозброєним оком і що безперечно – вінок на голові, котрий, можливо, нагадує трояндовий плющ, коса, дуже схожа на туго заплетене листопадове листя, рука, на яку приземлився один із таких листків, а можливо, то пляма крові. Іще видно птахів на зовсім неясному небі. Чорних, хоч і не круків…

Малюнків багато. Коментувати їх складно, бо в кожного з нас своя «оптика». Зате інсталяцію з сотнею пляшок – коктейлів Молотова ми всі розуміємо однаково. І український прапор, в який в’їлися, легалізувавши себе задовго до 24 лютого, третій і четвертий кольори – густої крові і чорної ріллі, ми також «прочитали» б приблизно однаково.

На цій виставці, до речі, були зібрані певні кошти. Їх скерували на потреби ЗСУ.

Стіни…

...Глядачі мимоволі, а може й свідомо шукають стін. Поплямованих, пошрамованих, не помпезних. Нам сьогодні не треба Версалів, морських прогулянок на білих пароплавах, костюмів-трійок… Здається, нам треба спочатку розмалювати усі наші стіни у кольори смутку, а потім знову заклеїти їх пейзажними шпалерами з прямим виходом у сад, до столу з солом’яним кріслом і філіжанкою кави та креманкою якоїсь солодкої піни. Але зараз ми мусимо бути там, де у небо злітають душі. Там, куди кличе нас взятий у полон Орест, якого називають «очима Азовсталі» (його фото нижче ви легко впізнаєте). Він, до речі, так і сказав, просто і навіть весело: «Залишу вам фото в найкращій якості, відправляйте їх на всі журналістські премії і фотоконкурси, якщо щось виграю, після виходу буде дуже приємно. Дякую всім за підтримку. До зустрічі!».

Орест з «Азова».

Фото з доступних джерел.