Ті гідність і духовна сила, з якими тримаються наші люди, варті поваги. Народ і кожен окремий громадянин планують майбутнє, наближають Перемогу і мужньо долають виклики війни.

Наш співрозмовник – директор Соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович.

Ми отримали абсолютну дерусифікацію України 

– Олексію Георгійовичу, чи важко було проводити соціологічні дослідження, чи вони репрезентативні?

– Ми провели десять хвиль опитувань на різні тематики із власної ініціативи, адже вважаємо за потрібне аналізувати суспільні настрої в Україні під час війни. Зрозуміло, що опитування проходили важче, тому що, з одного боку, ми можемо зараз опитувати тільки методом телефонних інтерв'ю, а з другого боку, не всі українці мають змогу надавати відповіді, адже на сьогодні понад чотири мільйони українців виїхали за кордон, а за кордоном є питання роумінгу. Наші хвилі опитування фактично не включають людей, які перебувають за кордоном, адже людина не піднімає слухавку через дорожнечу дзвінка. Але це у нас, як правило, жінки з дітьми, тому в жіночій аудиторії трохи є зміщення стосовно даних, але не більше того. 

Загалом дослідження є репрезентативними. Українці – те, що позитивно можна відзначити, – охочіше почали спілкуватися з нами як із соціологами, з нашими інтерв’юерами, бо в наших даних ми фіксуємо, що з початком війни українці значно більше стали перебувати на контакті зі своїми близькими, рідними, друзями, в рази більше обмінюються інформацією: це і телефонні дзвінки, і зв'язок у месенджерах. Тому в умовах війни українець більш охоче спілкується, більше потребує навіть сам виговоритися, тому нам як соціологам, з одного боку, важче через війну, а з другого – за настроєм і готовністю самих українців, спілкуватися стало легше. 

– Яким є ставлення до незнайомців порівняно з довоєнними часами?

– У нас ставлення як до близьких, рідних, і, найцікавіше, що і до чужих людей є позитивним, відкритим, миролюбним. Як мінімум дві третини українців кажуть, що навіть до незнайомців мають абсолютно позитивне ставлення, а уникати спілкування з ними хочуть приблизно третина. Стосовно рідних, близьких, сусідів – понад 90% українців вважають, що їхні відносини з ними дуже відкриті і щирі. 

– Як змінюються переконання українців щодо стосунків з росіянами?

– Українець пережив певний шок від початку війни, десь навіть паніку, але згуртувався в боротьбі проти ворога. Українці свято вірять в нашу Перемогу, в те, що українська армія зможе дати відсіч ворогу, так кажуть 95% – це з одного боку, а з другого – ми бачимо, що кожен українець допомагає нашій Перемозі: хтось допомагає фінансово, хтось волонтерством, хтось бере участь або в ЗСУ, або в територіальній обороні, або в роботі стратегічних підприємств, і стабільно кожен п'ятий, тобто майже 20% українців кажуть, що вони ніяк не мають змоги допомагати. І це об'єктивно, це частина старших людей, жінок, тих, хто є внутрішньо переміщеною особою. Настрої про Перемогу підтверджуються діями українців.

А відповідно до того, що стосується Росії як такої, то ми отримали абсолютну дерусифікацію України. Дерусифікацію не тільки в питанні мови, яку практично всі визнають як єдину державну. Дерусифікація ось у чому. Якщо в середині березня майже 40% українців вважали, що взагалі ніколи неможливе відновлення дружніх відносин з росією, а ще 20% казали, що це може відбутися через двадцять–тридцять років, тому, умовно кажучи, дві третини вважали, що це тільки через покоління може відновитися або ніколи не відновиться, то зараз дві третини кажуть, що дружні відносини з росією взагалі не відновляться, а ще ті самі понад 20% кажуть, що відновляться через двадцять–тридцять років. Тобто в сумі це понад 80% українців, які вважають, що відносини з росіянами, якщо й відновляться, то через покоління. І зрозуміло, що на цьому тлі зникає теза, яка була активною у російських пропагандистів, яку просував і путін у тому числі, що українці і росіяни – «один народ», і з нею дуже багато українців насправді були згодні через те, що у нас було багато історичного минулого, ми перебували в одній державі, як мінімум у Радянському Союзі, і про це пам'ять ще жива. А вже з початком війни прибічників цієї тези залишилося тільки 20%, а зараз, після Бучі, на квітень ми маємо лише 8% українців, які погоджуються з нею, натомість понад 90% кажуть, що українці не згодні з тим, що українці та росіяни – «один народ». Тому основна тектонічна зміна в Україні, і це, напевно, не просто в настроях громадської думки, а в суспільній свідомості як такій, – це повна дерусифікація на всіх фронтах. І оці місцями повалення російських пам'ятників – це тільки початок, який буде продовжений після війни, після початку мирного життя.

Українці об'єдналися супроти ворога, і ворог нас об'єднав, але водночас українці почали між собою значно ближче спілкуватися, краще ставитися одне до одного. Ми взагалі не бачимо різниці між регіонами України, з абсолютної більшості питань мешканці що сходу, що заходу, що півдня мають універсальні однакові відповіді, тобто такий регіоналізм перед зовнішньою загрозою відсутній. Можливо, під час мирного життя ми маємо всі шанси повернутися до якогось різного бачення, але це точно не стосується вже ні росії, ні радянського минулого, ні європейських прагнень українців. 

Понад 90% українців підтримують вступ до Європейського Союзу, дві третини підтримують вступ до НАТО – це максимальні показники, які свідчать про дуже велике єднання різних соціально-демографічних груп, різних категорій населення в одній, умовно кажучи, колонії, яка думає однаково і прагне однакових речей, і в першу чергу, це, звичайно, – Перемога. 

– Як українці ставляться до створення військово-політичних союзів з країнами Заходу?

– Підтримка створення військово-політичного союзу у складі України, Польщі та Великої Британії зросла з 61% у січні до 85% у квітні. І підтримка такого союзу вища, ніж підтримка інтеграції України з НАТО (68%). Це свідчення того, що наші дружні держави, які надають нам допомогу, насамперед військову, отримують значно краще ставлення українців і готовність до співпраці в майбутньому, і потребу в цій співпраці ще під час війни, а в цьому питанні ми говорили про військово-політичний союз. На тлі НАТО, де є багато різних точок зору, де ми розуміємо, що нас не особливо чекають там, військово-політичний союз з окремими державами, такими як Велика Британія, як Польща, звичайно, сприймається більш охоче. Але тут ще треба враховувати ставлення, коли ми українців запитували: «Якими, на вашу думку, є наступні держави?» – абсолютно дружніми до нас називають Польщу, Велику Британію, Сполучені Штати, Литву (до того ж Польща взагалі має 100% оцінки, умовне перше місце). Решта європейських країн також достатньо дружньо оцінюється, а Угорщина – це друг на останньому місці. Тільки Китай визнається як нейтральна держава щодо України, тобто не дружня і не ворожа. Що стосується білорусі, то 85% називають її ворожою, а росія – стовідсотково ворожа. Тому військово-політичні союзи – будь-який союз, про який ми могли б запитувати, вступ України до ЄС, вступ України до НАТО, чи об'єднання своїх зусиль для перемоги з якимись окремими країнами, – українці підтримують, тому що це певна форма захисту. А зараз такий союз надзвичайно нам потрібен, бо ми ведемо оборонну війну з росією, яка напала. І українець хоче вірити, що хтось нам допоможе. Хоча що далі тягнеться війна, то більше українці сподіваються і будуть сподіватися тільки на власні Збройні Сили. Проте українець бачить усю ту допомогу, яка йде від наших країн-партнерів чи країн-друзів, і бачить, що надається гуманітарна, фінансова допомога, а найбільше, звичайно, Україна потребує зброї для того, щоб чинити опір окупантам. 

80% українців відчувають гордість за Україну

– Чи зросла в період війни самооцінка населення? Як українці почуваються серед країн Європи? 
 
– Тепер Україну порівняно з країнами Європи бачать серед лідерів 34% українців і серед «середнячків» – 42%. Тоді як ще два місяці тому вбачали серед аутсайдерів. Це про комплекс меншовартості, який багато років або й століть присутній в українцях – він зрушився. Я не можу сказати, що він повністю відійшов, але він точно зазнав втрат, українці значно краще себе зараз бачать на тлі європейських держав, до аутсайдерів уже невелика кількість відносить нас, хоча нещодавно майже половина українців називали нас аутсайдерами порівняно з іншими європейськими державами. І це прекрасне самоусвідомлення, але нагадаю, що, крім порівняння себе з країнами Європи, українці ще значно більше почали називати себе європейцями. Якщо раніше за середньою оцінкою з 10 балів українець називав 3,6 бала за те, що ми європейці, то зараз майже дві третини українців називають себе європейцями. Тобто ця оцінка зросла майже вдвічі. 

І щодо ідентифікації себе з громадянином України, тут теж разюче зростання: колись називали себе громадянином України десь на 8 з 10 балів, а зараз – 10 із 10 балів. Тобто стовідсоткова ідентифікація себе з громадянами України. І це політичне усвідомлення себе як українця має вияв і у відповідях на запитання: «Що б ви хотіли зробити зразу після війни?». Хтось відповідає: «буду шукати нову роботу», хтось каже про нові знання, але перше місце серед усіх цих оцінок має те, що українець хоче після війни поїхати подорожувати Україною – а це якраз і є те бажання пізнати, познайомитися із власною державою, з якою тепер є стовідсоткове поєднання, стовідсоткове віднесення себе до громадян України. І це надзвичайно позитивна зміна. Так само, якщо ми говоримо про загальні настрої, емоції, то ми ж колись міряли, що кожен п'ятий українець відчував сором, думаючи про Україну, то зараз сором не відчуває ніхто. 

Натомість 80% відчувають гордість за Україну, і це чудові показники, ніколи ми такими гордими за свою державу не були. Це теж підтвердження того, що ми ідентифікуємось зараз і будемо в майбутньому ідентифікуватися з українством, з українським громадянином, і звучатиме це гордо. 

– Які емоції щодо України відчувають зараз люди?

– Сум щодо України відчувають 32%, радість – 20%, страх –16%, гнів –11%, зацікавленість – 6%. Байдужість та сором стосовно країни практично відсутні. Чому під час війни відчувається радість? Якщо ми даємо опір, якщо ми як держава зберігаємось, то чому не радіти цьому? Звичайно, сум присутній, він і буде присутній, до речі, жінки значно більше, ніж чоловіки, відчувають сум. А радість значно більше відчувають молодь і чоловіки, тобто це є те, що ми даємо опір, відбиваємо напади і зберігаємо власну державу. 

Ми ще запитуємо, в якому напрямку рухається держава, це теж один з індикаторів, який є надзвичайно важливим. Ми бачимо, зазвичай 20–25% українців казали, що Україна рухається у правильному напрямку, під час Революції Гідності правильність цього напрямку руху держави піднімалася до третини, під час виборів Зеленського у 2019 році вперше крива правильності руху переважила криву неправильності руху – а зараз у нас 80% українців вважають, що справи в Україні йдуть у правильному керунку. Це не означає, що вони вважають, що все в Україні добре – у нас війна і нам надзвичайно важко, – зараз вони кажуть, що ми йдемо до Перемоги, бо 95% впевнені, що ми здатні відбити напад росії, і це відбувається. І згуртованість українців у реаліях війни відбивається в цій вірі в Перемогу, в єднанні, в готовності щось робити для цієї Перемоги, і, я сказав би, навіть у «горизонтальному колективізмі», коли кожен на своєму фронті щось робить для Перемоги.

– Чи планують українці повернути всі території Донбасу та Крим під час війни?

– Цей показник вищий, аніж в довоєнні часи. Українці не готові віддавати ані Крим, ані Донбас, більшість вважають, що Україна має використовувати всі можливості для повернення окупованих територій Донбасу (86%) і Криму (80%). У цьому впевнені мешканці всіх регіонів.

Коли в тебе починають відбирати ще додаткові регіони, то зрозуміло, що ти хочеш забрати все своє. А Крим і Донбас визнаються і визнавалися завжди абсолютною більшістю українців як наші території, вони і є нашими територіями. Відповідно наша готовність забрати їх назад є надзвичайно великою, але спочатку треба дати по зубах ворогу, щоб він відійшов на попередні позиції, а потім займатися поверненням цих територій. В умовах війни питання незалежності є номером один, а всі інші напрями та сфери життєдіяльності відходять на дуже далекий план, а кожен українець і всі ми разом боремося за виживання і за існування нашої держави.

Звірства окупантів тільки підтверджують, що знищення українського народу є тією метою, яка ставилася перед ворогом. Ми запитали українців, з якою метою, чому путін напав. І відповіді такі: перше – це знищення України, друге – це окупація і поневолення України. І те, і друге означає втрату незалежності і втрату життя. А такі речі, як захист російськомовних, розміщення баз НАТО – це така нісенітниця, яку українець не дуже помічає. А наші вороги тільки про це й торочать, висуваючи гасла про денацифікацію. У результаті отримали повну дерусифікацію, адже українець тепер ідентифікує себе з Україною і всім українським в рази більше, аніж це було до війни. Я вже мовчу про винищені міста, в яких проживали значна частина тих людей, які підтримували чи дружні відносини з росією, чи російську мову, чи навіть якісь проросійські орієнтації. Поки ці міста, населення знищуються, саме в цей момент путін проводить політику дерусифікації в Україні.

Найбільше адаптувалися до війни ті, хто веде звичний спосіб життя

– Люди стабільно почуваються психологічно, коли вони мають роботу, чи не так?

– Це певні практики, які дають змогу зберегти свою психіку і свою віру в Перемогу, навіть життєдіяльність на якомусь більш-менш належному рівні, щоб не скотитися у паніку, в розпач, у бажання втікати з цієї держави. Найбільше адаптувалися до війни ті, хто веде звичний спосіб життя. По-перше, це ті, хто перебуває на своїй території, тобто залишається вдома, – це в основному мешканці Центральної та Західної України, адже мешканці сходу та півдня найбільше потерпають від ворожих атак. Другий момент – це звичний спосіб життя, і тут ключову роль відіграє робота, адже це повертає нас до якихось моментів, які вже здаються минулим життям. Людина ходить на роботу за графіком, виконує свої обов'язки, отримує зарплату, відволікається від новин, які завжди тривожні. І ці люди дають собі раду значно легше, вони посміхаються, вони щось роблять, вони готові дивитися в майбутнє, навіть будувати якісь плани. Я нагадаю наші цифри на початку війни: майже половина людей, які мали роботу до війни, її втратили і не працювали, а нині таких уже менше – 39%, але це надзвичайно багато. Я думаю, цей показник матиме тенденцію до зниження, і це дуже добре, це означає, що українці виходять на роботу, що підприємства відкриваються. Серед тих, хто мав роботу до війни, продовжують працювати 59%. Найбільше тих, хто зараз працює, серед мешканців західних та центральних областей (приблизно 60%). Серед мешканців півдня працюють 52%, сходу – майже 40%.

А хтось знаходить нову роботу, хтось – новий дім – і все це є моментами, які нас адаптують до нових реалій життя, адже ми не знаємо, коли закінчиться ця війна, тому в умовах такої невизначеності звичний спосіб життя є надзвичайно помічним, і дуже добре, що значна частина українців це відчувають. 

Ми навіть по ширших психологічних моментах, аналізуючи життя українців, бачимо, що ми не настільки дезорганізувалися, у нас є плани на майбутнє, у нас є зацікавленість, ми все читаємо, ми харчуємося, стежимо за здоров'ям, хтось менше спить, але загалом висипається. Тобто і фізичне, і психологічне здоров'я в Україні на нормальному рівні – можна зараз говорити, що зберігаємо життєстійкість і просто психологічну стійкість. Це дуже добре. Це покоління українців ще не жило в умовах війни і воно ще й досі зберігає стійкість – і психологічну, і фізичну. Два місяці, як іде війна. Це, можливо, не так багато в життєвому циклі людини, ще не надто великий період, але все одно поки що ми зберігаємо цю стійкість, і тих, хто, умовно кажучи, «вигорів зсередини», ще надзвичайно мало – це дуже добрі показники. Але все одно є відчуття суму, є відчуття розпачу, якісь погані очікування, але за умовною п'ятибальною шкалою ми виснажились на два бали. Це добре. І ми боремось, це дає нам наснагу жити. 

– Які плани в наших людей на післявоєнний час щодо роботи та саморозвитку?

– Після війни 49% планують отримати додаткову освіту чи нові знання, а 38% – освоїти нову професію, 27% мріють після війни відкрити свою справу, а 21% – піти на нову роботу.

Та я починав з того, що в першу чергу українець мріє поїхати подорожувати, і цей показник ще вищий. Планів багато. Це, з одного боку, підтверджує той момент, що українець живе з вірою в Перемогу, а відповідно й у те, що він робитиме після війни. Хочеться вірити, що Україна більше ніколи не буде такою розчарованою сама в собі. Зараз ми маємо плани, ми хочемо рухатися вперед, тільки для цього нам спочатку потрібна Перемога, а потім буде все решта. 

– Скільки людей відповіли, що вони в армії чи в територіальній обороні?

– Військових – 3%, учасників тероборони – 5%. Тобто приблизно 8%, за нашими дослідженнями, нині беруть пряму участь у силовій обороні, у військових діях. Але якщо ми запитали б, чи є серед ваших друзів, знайомих, близьких люди, які беруть участь взагалі у військових діях, то цей показник був би надзвичайно високий, тому що вся Україна задіяна в боротьбі.

– Скільком людям довелося змінити місце проживання? 

– Кожен п'ятий змінив місце проживання, і ясно, що це схід, північ, південь. Кожен десятий із тих, хто змінив місце проживання, втратив домівку, за його інформацією. Більшість кажуть, що хочуть повернутися після війни (43%), планують повертатися додому найближчим часом 22%, а хтось каже, що повернеться, але трошки пізніше (31%), хтось каже, що може й не повернутись, бо вже немає куди. Але що довше війна затягуватиметься, то іншими будуть відповіді. І в наших соціологічних замірах також будуть зміни. Та я навіть не беруся прогнозувати адже скільки українців матимуть змогу повернутися додому фізично, я не знаю. Після війни ми все це будемо відбудовувати, відновлювати, і, звичайно, постраждалим буде найважче знайти себе знову, змусити себе жити, працювати після втрати рідних, близьких, домівки. Ці виклики в нас ще попереду, але все це буде після нашої Перемоги. Поки що нам потрібна тільки вона.

Я б тут говорив про становлення нової української нації. Воно вже набуло максимальних обертів і далі, напевно, буде якось підчищатися, щось відпадатиме, щось додаватиметься. Нова нація не з точки зору історії, а з точки зору якості і саме українства. Тобто це є українська нація, яка кров'ю виборює свою незалежність, свій суверенітет і захищає себе як українство.