Конституція незалежної України не лише втілила в собі здобутки вітчизняного конституціоналізму, які сягають своїми витоками часів «вічевої демократії», Конституції Пилипа Орлика 1710 року, розквіту вітчизняної політико-правової думки у XІX — на початку XX століття, доби національно-визвольних змагань 1917—1921 років, ознаменованої прийняттям Конституції Української Народної Республіки 1918 року та укладенням Акта Злуки у 1919 році, а й сприяла подоланню феномена дуалізму «юридичної» та «фактичної» Конституції, характерного для радянських і пострадянських республік.

Цілі покоління українців і нині пам’ятають, що «найдемократичніші» конституції колишнього СРСР 1936-го і 1977 року, відтворені пізніше і в конституціях союзних республік, були лише fata Morgana, юридичною химерою, що легалізували дивний для всього демократичного світу симбіоз радянського партійно-державного апарату. Натомість багато прав і свобод людини, прав народів, об’єднаних у радянську федерацію, що щедро декларувалися законодавцем у колишньому СРСР, залишалися недосяжними, а тому й позбавленим будь-якого сенсу ідеалом.

Шкала координат

Із прийняттям у 1996 році Основного Закону в суспільстві та державі втілилися нові підходи до сприйняття та захисту конституйованих цінностей. Положення Конституції України, незважаючи на складнощі їх реалізації, стали де-юре і де-факто шкалою координат для новітніх державотворчих і правотворчих процесів. У цьому сенсі можна спростувати позицію окремих експертів, які й нині обстоюють позицію про збереження, чи навіть посилення, дуалістичної природи Конституції («Игры в конституционализм», «2000», 2013, №42). Про дієвість, реальну правову силу та захищеність Конституції в суспільстві та державі, на нашу думку, свідчать такі факти.

По-перше, положення про пряму дію норм Конституції України і про гарантування звернення до суду про захист конституційних прав і свобод безпосередньо стали повсякденними реаліями сьогодення. Переважна більшість справ, які на сьогодні розглядають суди загальної юрисдикції, стосується захисту прав і свобод людини. Нерідко наші співвітчизники, використавши всі національні засоби правового захисту прав і свобод, визначених у Конституції, звертаються до Європейського суду з прав людини.

Упродовж останнього десятиріччя Україна входить до першої п’ятірки держав за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини, що свідчить і про актуальність захисту конституційних прав і свобод для громадян України, і про їхню обізнаність із судовими й позасудовими міжнародними правозахисними механізми. До того ж Конституційна Асамблея на сьогодні розглядає перспективи запровадження інституту розгляду Конституційним Судом України конституційної скарги.

По-друге, нині всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи задля забезпечення легальності та легітимності своєї владоспроможності діють, відповідно до частини 2 статті 19 Основного Закону, лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Закладені в Основному Законі механізми стримувань і противаг між гілками влади, а також конституційного контролю не дають змоги будь-якому органу державної влади чи посадовій особі діяти на свій розсуд, усупереч положенням Конституції.

Крім того, після прийняття Конституції в 1996 році й до сьогодні в Україні реалізовано фактично всі механізми стримувань і противаг між гілками влади та застосовано більшість санкцій, передбачених у цьому контексті Основним Законом: дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ст. 90, п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції); прийняття Верховною Радою України резолюції про недовіру Кабінету Міністрів України, що має наслідком відставку уряду (ч. 4 ст. 115 Конституції); припинення Президентом України повноважень Прем’єр-міністра України та його відставка (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції); рішення Конституційного Суду України про неконституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, що має наслідком їх скасування (ст. 150 Конституції); скасування Президентом України рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України (ст. 118 Конституції); висловлення обласною чи районною радою недовіри голові відповідної місцевої державної адміністрації (ст. 118 Конституції); звільнення Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом України з посади Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 136 Конституції); зупинення органами суду рішень органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України (ст. 144 Конституції) тощо.

По-третє, за час дії Конституції в Україні сформувалася ефективна система її гарантування та захисту. При цьому йдеться не лише про спеціалізований захист Основного Закону, який успішно здійснює Конституційний Суд України, що на сьогодні розглянув понад 300 справ у порядку здійснення конституційної юстиції, а й про його захист усіма суб’єктами конституційних правовідносин. Насамперед Президентом України, органами державної влади й органами місцевого самоврядування, політичними партіями й інститутами громадянського суспільства, а також, безперечно, громадянами України.

Утім, дієвість Конституції не заперечує потребу в її осучасненні, наближенні до актуальних запитів людини й суспільства загалом. Водночас модернізації підлягають передусім ті з положень Основного Закону, що виявили свою суперечливість і неефективність. Такими, зокрема, є й положення України про місцеве самоврядування та територіальну організацію влади в Україні, які внаслідок різних причин на сьогодні не діють.

Конституція 1996 року, яка стала одним із найважливіших здобутків в історії незалежної України, приділила значну увагу запровадженню європейської моделі місцевого самоврядування й територіальній організації публічної влади на місцях. Відзначимо, що саме в Розділі І «Загальні засади» Основний Закон встановив принципове положення про те, що: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування» (ст. 7). Це положення отримало свій розвиток у розділах ІX, X, XІ Основного Закону, присвячених територіальному устрою України, правовому статусу Автономної Республіки Крим та, власне, конституційним засадам місцевого самоврядування в Україні.

Громадівська теорія

Зауважимо, що закріплена в Конституції України модель місцевого самоврядування в теоретико-методологічному сенсі ґрунтується на так званій «громадівській теорії місцевого самоврядування», що набула свого розвитку й поширення з XVІІІ—XІX століть у роботах Г. Аренса, Н. Гербера, О. Гірке, О. Лабанда, О. Ресслера, А. де Токвіля, І. Франка, Б. Чичеріна та інших мислителів, а надалі — в конституціях і спеціальних законах багатьох країн світу. В її основу було покладено ідею природних і невідчужуваних прав територіальної громади, її певну організаційну та фінансово-матеріальну автономність стосовно держави, право на здійснення публічної влади безпосередньо та через виборні органи.

На основі так званої «громадівської теорії місцевого самоврядування» історично сформувалися дві моделі місцевого самоврядування — англосаксонська (Австралія, Канада, Нова Зеландія, США та ін.) і континентального права (Бельгія, Італія, Польща, Україна, Франція та ін.). Перша з них передбачає здійснення місцевого самоврядування винятково органами самоорганізації населення на місцях, без будь-якого втручання в цю сферу з боку держави чи її органів, а друга — континентальна (романо-германська) — вбачає доцільним здійснення місцевого самоврядування як суб’єктами місцевого самоврядування, так і органами державної виконавчої влади на місцях, з мінімальним втручанням останніх у справи місцевого самоврядування. Тобто в другому випадку йдеться про раціональний баланс між органами місцевого самоврядування та органами місцевого управління.

В Україні на конституційному рівні нині реалізовано саме континентальну громадівську модель місцевого самоврядування.

Так, «громадівське» розуміння місцевого самоврядування знайшло своє втілення в Конституції України (ст. 140), Європейській хартії місцевого самоврядування 1985 року, згоду на обов’язковість якої надано Верховною Радою України у 1997 році, Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року. Зокрема, Основний Закон унормував положення про те, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Водночас низка положень Конституції про місцеве самоврядування не відповідає Європейській хартії місцевого самоврядування, яку було ратифіковано через рік після прийняття Конституції України і за два місяці після прийняття першого спеціального Закону України «Про місцеве самоврядування». Наприклад, згідно зі статтею 13 Хартії, її положення застосовуються до всіх категорій органів місцевого самоврядування в Україні. Але єдиними органами місцевої влади у вузькому сенсі є села, селища та міста, що ототожнюються в Конституції з територіальними громадами. Тоді як районні та обласні ради репрезентують «спільні інтереси територіальних громад» і не можуть бути органами місцевого самоврядування за визначенням Хартії.

Звуження компетенції

Предметом постійної та обґрунтованої критики залишається на сьогодні й звуження компетенції органів місцевого самоврядування. Конституція України і Закон України «Про місцеве самоврядування» наділяють, усупереч положенням Хартії місцевого самоврядування, різні види місцевих рад і сільських, селищних, міських голів різною компетенцією. До того ж близько 75 відсотків місцевих бюджетів спрямовано на фінансування делегованих і власних обов’язкових повноважень, а державне фінансування делегованих повноважень завжди на 20 відсотків нижче, ніж реальні витрати. Така практика залежності органів місцевого самоврядування від держави вихолощує саму сутність «громадівської теорії місцевого самоврядування», конституйовану в Україні.

Очевидно, що владоспроможність територіальних громад та органів місцевого самоврядування в Україні залежить від їх бюджетно-фінансового забезпечення. Особливістю вітчизняної бюджетної системи є те, що вона поділена на дві рівні частини: державний бюджет і місцеві бюджети (загалом 12086 бюджетів). Для забезпечення збалансованості бюджетної системи передбачено інструментарій міжбюджетних трансфертів для забезпечення потреб місцевого самоврядування, які становлять близько 40 відсотків від державного бюджету. За даними Міністерства фінансів України, 40 відсотків усіх бюджетів місцевих і регіональних органів влади формуються за рахунок відповідних трансфертів, а 60 — із власних доходів (місцевий податок на доходи фізичних осіб). Закономірно, що найуразливішими є бюджетні системи сіл і селищ, які традиційно залишаються найбільш дотаційними і, відповідно, найменш спроможними забезпечувати дієвість місцевого самоврядування в Україні. У цьому сенсі зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування є питанням стратегічного значення для розвитку територіальних громад і всієї системи місцевого самоврядування в Україні.

Дисонанс

Помітним є й дисонанс між конституційно унормованою системою адміністративно-територіального устрою та системою місцевого самоврядування в Україні. При цьому йдеться не лише про невідповідність системи територіальних громад системі адміністративно-територіальних одиниць, а й про збереження рудиментів ієрархічності місцевого самоврядування, що було притаманне ще радянській моделі супідрядних між собою рад усіх рівнів й зумовлено недосконалістю вітчизняної адміністративно-територіальної системи. Зокрема, доповідачі моніторингового комітету Конгресу місцевих і регіональних влад М. Кулза і П. Манжена у своїй доповіді «Місцева і регіональна демократія в Україні» (25-та сесія, Страсбург, 29—31 жовтня 2013, CG (25)8FІNAL) відзначають, що нинішній територіальний устрій України все ще відображає логіку «планової економіки». Хоча всі обласні центри мають статус «міста обласного значення», є й інші більш дрібні «міста обласного значення», визначені за радянської доби як центри важкої промисловості. Ці міста, незважаючи на перепрофілювання економіки України у пострадянський період, залишаються реципієнтами прямих трансфертів коштів із державного бюджету.

Одним із парадоксів нинішнього адміністративно-територіального устрою України залишається відсутність обласного центру в Київській області, на території якої розміщено столицю України — місто-герой Київ. Не менш парадоксальною є й ситуація з існуванням територіальних громад-«матрьошок», коли всередині територіальних громад таких міст, як Луганськ, Сева-стополь, Ялта та близько 30 інших населених пунктів, існують інші міста, селища і села, в яких є власні територіальні громади. У цих випадках ідеться не лише про нераціональність таких адміністративно-територіальних «конструкцій», а й про проблеми владоспроможності місцевого самоврядування в таких територіальних громадах та ефективність його фінансування.

Не менш гостро постала проблема зменшення кількості жителів територіальних громад через неплановану їхню урбанізацію, а також зникнення сіл і селищ.

Тобто йдеться про природну руйнацію системи місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою в нашій державі.

Так, за даними Міністерства економіки України, у 2007 році 9000 адміністративно-територіальних одиниць, у тому числі 7500 сіл і селищ, що мають територіальні громади чисельністю менш як 3000 жителів, практично не мають коштів для інвестицій в інфраструктуру в межах своїх конституційних повноважень. До того ж ситуацію з розмиванням територіальних громад погіршила й тенденція «районотворення», що призвела до не завжди виправданого збільшення кількості районів. Якщо 1961 року в Українській РСР був 251 район, то в незалежній Україні станом на 2013 рік таких районів налічувалося 490. До того ж багато районних центрів мають населення менш як 10000 жителів.

Актуальною для України залишається й проблема зникнення («вимирання») населених пунктів. За інформацією апарату Верховної Ради України, з 1991-го по 2013 рік з мапи України зник 641 сільський населений пункт, зокрема 40 селищ і 601 село. Найбільше вимерло сіл на Слобожанщині — Київщині (94), Полтавщині (55), Житомирщині (45), Сумщині (45), Харківщині (42), Чернігівщині (40). Таке становище спричинено демографічними чинниками, що призводять до скорочення кількості населення України й урбанізації. Не- зважаючи на численні концепції розвитку малих і середніх міст, які розроблено в Україні впродовж останніх років, визначальним трендом сучасної урбанізації є не перетворення сіл на селища (тауни) чи розширення приміських зон, а саме стихійна економічна міграція жителів сіл і селищ до столиці та міст-мільйонників, що послаблює, а то й знищує територіальні громади сіл і селищ.

Наведені та інші проблеми місцевого самоврядування й територіальної організації влади не є новими чи мало відомими. Так само має свою історію й досвід ініціювання проведення відповідних реформ.

Спроби внести зміни до Конституції України з метою приведення її у відповідність до змісту Європейської хартії місцевого самоврядування мали місце в 2004-му і 2009 році. Зокрема, після прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року Верховна Рада України задекларувала наміри внести до 1 вересня 2005 року зміни до Основного Закону щодо системної реформи конституційних основ місцевого самоврядування. Пізніше Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 29 липня 2009 року №900-р затвердив Концепцію реформи місцевого самоврядування, розроблену Мінрегіонбудом, а також розпорядженням від 2 грудня 2009 року №1456 і План заходів щодо реалізації цієї Концепції. Незважаючи на прогресивний зміст починань вищого керівництва держави щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування в Україні, ці починання не було реалізовано.

Дві редакції

Утім, потреба в реформі місцевого самоврядування не зникла і навіть поглибилася за часів Президента України В. Януковича. У зв’язку з цим Мінрегіонбуд розробив дві редакції Концепції реформування місцевого самоврядування й територіальної організації влади в Україні (2012-й і 2013 рік), які отримали загалом схвальні експертні оцінки Центру експертизи реформ місцевого самоврядування Ради Європи (GELGR/ LEX 4/ 2012 та GELGR/ LEX 5/ 2013 відповідно). При цьому Рада Європи закликала Україну до якнайшвидшого прийняття цієї Концепції з подальшим ухваленням правової бази щодо її реалізації. А на круглому столі «Реформування місцевого самоврядування в Україні», проведеного 11 листопада 2013 року за ініціативи Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, його модератори висловили надію про затвердження відповідної Концепції на найвищому рівні Президентом України, а також про поєднання зусиль авторів Концепції з Конституційною Асамблеєю в частині модернізації відповідних положень Конституції України.

Так, у Рекомендаціях щодо вироблення політики стосовно перегляду Конституції України в частині територіального устрою держави і місцевого самоврядування, підготовлених Центром експертизи реформ місцевого самоврядування Ради Європи (м. Страсбург, 9 жов-тня 2013 року (CELGR/PAD 3/2013)), наголошується, що зміни до Основного Закону мають здійснюватися з урахуванням таких принципів:

Україна є унітарною державою; існує спеціальний статус Автономної Республіки Крим та міст Києва і Севастополя; основним рівнем здійснення права громадян на місцеве самоврядування є муніципальний; також існує мережа місцевих державних адміністрацій на обласному та районному рівнях.

Узагальнюючи положення проекту Концепції внесення змін до Конституції України, затвердженого на пленарному засіданні Конституційної Асамблеї 21 червня 2013 року, та Концепції реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади в Україні, слід наголосити на таких принципових положеннях стосовно предмета цієї реформи.

По-перше, необхідно привести не лише положення, а й саму філософію положень Основного Закону про адміністративно-територіальний устрій держави і місцеве самоврядування у відповідність з Європейською хартією місцевого самоврядування, взявши до уваги позитивну практику реалізації цього документа в Італії, Німеччині, Польщі, Франції, Швейцарії та в інших країнах, в яких «громадівську теорію місцевого самоврядування» було успішно реалізовано на практиці.

Великі надії в цій сфері покладаються на правову науку, яка має здійснити гідне теоретико-методологічне забезпечення реформи місцевого самоврядування в Україні та за-пропонувати модернізований концепт «громадівської теорії місцевого самоврядування», виходячи з ризиків і викликів, що постали у XXІ столітті перед Україною.

По-друге, модернізація місцевого самоврядування має здійснюватися не лише з огляду на потребу узгодження системи його суб’єктів із системою адміністративно-територіального устрою та відповідно до необхідності приведення їх у відповідність з Європейською хартією місцевого самоврядування, а й з огляду на потребу в створенні умов для надання органами місцевого самоврядування якісних публічних послуг жителям територіальних громад та іншим громадянам. Ідеться про публічні послуги органів місцевого самоврядування, або ж про муніципальні послуги, які залишаються без належної уваги вітчизняних і зарубіжних експертів.

Такі послуги, на відміну від адміністративних послуг, що надають органи державної виконавчої влади, повинні надавати сільські, селищні, міські голови, місцеві ради та їх виконавчі органи в межах своєї компетенції. Адже місцеве самоврядування в Європейському Союзі є успішним не завдяки своїй системі, а в результаті доступності та якості муніципальних послуг, які задовольняють до 80 відсотків потреб громадян у публічних послугах.

По-третє, важливо забезпечити місцеве самоврядування не лише як право, а й як спроможність (організаційну, фінансову, матеріально-технічну) територіальної громади вирішувати питання місцевого значення безпосередньо та через органи місцевого самоврядування. Це вимагає, на наш погляд, розширення предмета відання місцевого самоврядування в інтересах задоволення потреб жителів відповідних громад. Важливим також є конституювання інституту делегування виконавчим органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів державної виконавчої влади, з визначенням підстав, часу та обсягу делегованих повноважень.

По-четверте, необхідно конституювати базові форми безпосередньої локальної демократії — місцеві референдуми, місцеві вибори, місцеві ініціативи тощо, здійснити ревізію досить архаїчного інституту відкликання депутата місцевої ради й передбачити можливість розвитку як нових форм локальної демократії, так і учасницької, дорадчої демократії на місцевому рівні (консультації, обговорення, участь у дорадчих органах при сільських, селищних, міських головах тощо). Значну увагу також має бути приділено предметній компетенції місцевого референдуму, який у міжелекторальний період дає змогу територіальній громаді безпосередньо вирішувати питання місцевого значення та, по суті, упереджувати узурпацію публічної влади на місцях.

Також заслуговує на розвиток і підтримку конституційно-правовий статус органів самоорганізації населення як організаційної форми участі жителів у вирішенні питань місцевого значення та утвердження механізмів їх організаційного й матеріально-технічного забезпечення, делегування таким органам окремих повноважень місцевих рад.

По-п’яте, раціональним убачається запровадження трирівневої системи місцевого самоврядування: 1) регіони (області, міста Київ і Севастополь, наділені за Конституцією спеціальним статусом, що визначається у спеціальних законах); 2) райони; 3) територіальна громада або ж муніципалітет. Важливим буде унормування критеріїв для утворення громади (муніципалітету) — організаційно-управлінських, фінансово-економічних, соціальних, культурних, демографічних, географічних тощо. Підкреслимо, що утвердження трирівневої системи місцевого самоврядування не виключає можливості створення в її межах медичних, освітніх, міліцейських (поліцейських), у разі створення муніципальної міліції, округів.

У контексті вдосконалення системи і структури місцевого самоврядування заслуговує на увагу й пропозиція Центру експертизи реформ місцевого самоврядування Ради Європи (CELGR/PAD 3/2013) про створення органів виконавчої влади при районних та обласних радах. При цьому місцеві ради повинні отримати дискретне право визначати систему, структуру, чисельність своїх виконкомів, а також прийнятні форми контролю за їх діяльністю. Місцеві міські ради повинні отримати дискретне право щодо утворення, ліквідації та реорганізації районів у містах, а також стосовно здійснення управління ними.

По-шосте, особливої уваги потребують конституційне закріплення фінансових основ місцевого самоврядування та обов’язку держави забезпечувати вирівнювання бюджетно-фінансового забезпечення органів місцевого самоврядування, а також зіставлення функцій і повноважень місцевого самоврядування, в тому числі й делегованих, з їх фінансуванням.

Також необхідно визначити повноваження районних та обласних рад щодо управління об’єктами комунальної власності, використання ними природних ресурсів, що належать територіальним спільнотам. Тобто йдеться про створення матеріально-технічної основи для діяльності районних та обласних рад.

По-сьоме, місцеве самоврядування потребує реальних і дієвих механізмів гарантування та правового захисту. У цьому сенсі заслуговує на увагу висловлена на Конституційній Асамблеї пропозиція стосовно наділення представницьких органів місцевого самоврядування правом звернення до Конституційного Суду України з питань неконституційності законів України, указів Президента України і постанов уряду України, які порушують право громадян і територіальних громад на місцеве самоврядування.

Місцева міліція

У контексті правового захисту місцевого самоврядування заслуговує на увагу й ідея щодо запровадження місцевої міліції. Адже, відповідно до підпункту 1 пункту «а» статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до власної компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо створення, відповідно до закону, міліції, що утримується за рахунок коштів місцевого самоврядування, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції, про витрати на їхнє утримання, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-побутових умов.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції» передбачалося внесення змін до низки законодавчих актів щодо запровадження інституту місцевої міліції. Зокрема, Закон України «Про міліцію» було доповнено статтею 71, що визначала статус місцевої міліції (відповідно до закону України). Однак Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» зазначені зміни було скасовано, і розгляд питання щодо створення місцевої міліції перенесено на невизначений термін.

На сьогодні в контексті реформування як місцевого самоврядування, так і системи правоохоронних органів в Україні можливим і бажаним видається запровадження інституту місцевої міліції як такої, що утворюється сільською, селищною, міською радою за погодженням із Міністерством внутрішніх справ України або його управліннями на місцях.

До того ж місцева міліція має бути підпорядкована та підзвітна відповідним органам місцевого самоврядування та підконтрольна Міністерству внутрішніх справ України.

Найбільш прийнятний напрям запровадження місцевої міліції — доцільне ухвалення окремого законодавчого акта, що регулюватиме процедуру запровадження на відповідній території муніципальної міліції, порядок погодження цього рішення органами виконавчої влади, вимоги до кандидатів на посади у складі місцевої міліції, їх права та обов’язки. Але прийняття спеціального закону про місцеву міліцію навряд чи стане можливим без унормування положення про неї в Конституції України.

Вище окреслені нами групи питань, які вимагають свого конструктивного вирішення в контексті модернізації місцевого самоврядування й територіальної організації влади, не вичерпують усієї проблематики в цій сфері. Так, зберігає свою дискусійність теза про віднесення Автономної Республіки Крим до місцевого самоврядування. Вимагають свого унормування механізми об’єднання територіальних громад, визначення порядку найменування, перейменування, зміни адміністративних кордонів, категорії чи статусу та організації територій юрисдикції територіальних громад, а також доцільність існування самостійного розділу Основного Закону «Територіальний устрій України» тощо.

Водночас чи не найголовніше завдання реформи місцевого самоврядування в Україні полягає в утвердженні громадянського суспільства та його інститутів на місцевому рівні. Так, відомий французький мислитель Ж-Ж. Руссо писав у своєму творі «Конституція для Корсики»: «Сила в громадянському суспільстві виявляється двома шляхами: одним — за допомогою законів, через органи влади: іншим, протизаконним, — за допомогою багатств». Переконаний, що сила громадянського суспільства в Україні полягає насамперед у створенні ефективного місцевого самоврядування та в його правовій охороні.

Валентин КОВАЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, член Конституційної Асамблеї.