Їм би жити й жити: народжувати дітей, засівати поля, вирощувати хліб, розбудовувати рідну країну. Просто жити! Але це право в них відібрав російський окупант.
Масштаби знущань ще доведеться оцінити, але там, де ворога вдалося вибити, зокрема на Київщині, люди діляться своїми «враженнями» від «асвабадітєлєй». Кореспондент «Голосу України» поспілкувалася з Галиною Матьошко. Пані Галина пережила окупацію в її рідній Бучі, вона втратила молодшого сина (на знімку), а старшого рашисти розстріляли, коли той вивозив пораненого земляка, і нині він проходить надскладну реабілітацію.
Коли розпочалася війна, Галина була в себе вдома в Бучі. Тоді на подвір’я її приватного будинку вже 25 лютого заїхали танки. Каже, це були саме етнічні росіяни. Техніка розмістилась у дворі, а самі хазяйнували в хаті. Галині ж залишився погріб. Утім, і звідси її намагалися викурити. Наказали: «Виходь, інакше кинемо гранату». Галині нічого не залишалося, як вийти. І тут їй пояснили, що прийшли її «асвабаждать». А далі, розповідає Галина, її запитують: «Чєво ви так нє любітє рускіх?» «А за що вас любити?» — набралась сміливості жінка. — «От ви прийшли, хазяйнуєте в мене в дворі, а я тим часом сиджу в погребі під гуркіт канонади». Галина наважилася на таку відповідь, бо, каже, ці перші зайди не надто проявляли агресивність, хіба що полякали на початку гранатою. Фактично це були дуже молоді хлопці слов’янської зовнішності, за всіма ознаками — призовники. Тож на її зауваження відповіли: «Потєрпі, бабушка, ми скоро всє придьом вас асвободім, видадім вам документи, і всьо будет хорошо». Казали: «Ми шукаємо Зеленського», на що жінка вже не втрималась і зауважила, що шукають не там, бо ж тут живуть прості люди, трудяги. Хлопці тим часом похвалялися, що ось, мовляв, «мені двадцять, а я вже весь такий, воюю», навіть розповідали, що в день їм будуть платити по 75 доларів. Один зізнався, що в нього теща з України. Запитували також про те, яка відстань до Києва, а коли дізналися, зауважили, що вже за три дні будуть там. Ну, як то кажуть, дурень думкою багатіє.
Але це були лише квіточки, бо потім на подвір’я Галини зайшли кадирівці. Вони вже не Зеленського, а Бандеру шукали. Були дуже злі, згадує пані Галина, тож їй просто пощастило, що простояли ці недовго, лише пару днів. А от буряти зайшли останні. Погрожували розстріляти жінку, але росіяни зупинили, мовляв, вона ж одна живе, який з неї зиск і тим більше загроза.
У другій половині березня Галині таки вдалося вибратися з Бучі. Й то було не найстрашніше в її житті. Вже кілька днів до того від молодшого сина не було жодної звістки. 12 березня Сергій із другом волонтерили на мікроавтобусі, коли оголошувалось про так звані зелені коридори. Хлопці доправляли людей до евакуаційних автобусів. З 12 березня він пропав. Уже після визволення, 30 березня, дуже понівечене тіло Сергія знайшли в санаторії «Променистий» зі ще кількома небіжчиками (на знімку). Було видно, що його катували, мав також сім кульових поранень. 21 травня Сергію виповнився б 41 рік.
Пані Галина каже, що тримають її на світі лише теплі спогади і віра в те, що такі страшні жертви були недаремні. А ще їй треба жити заради іншого сина, який нині проходить надскладне лікування і реабілітацію в госпіталі. Роман у перші дні війни стояв у черзі в магазин, коли прилетів ворожий «подарунок». Поруч з ним було тяжко поранено чоловіка, треба було негайно до лікарні, проте «швидку» тоді було не дочекатися. Роман вирішив везти на своєму авто, та шлях був надто складний, весь час потрапляли під обстріл, суцільні блокпости, але чоловіка до медзакладу він таки доправив. А вже коли повертався, його було жорстоко обстріляно, дістав тяжких травм, ледь вижив і тепер змушений лікуватися.
Галина тим часом не знаходить відповіді — звідки така жорстокість. Адже до 24-го числа вважала їх людьми, а прийшли якісь озвірілі нелюди. «Двері ледь гупнуть, я вже вся на нервах, вони ж не тільки розстрілювали, вони ще й танками по людях їздили. То як їм відповісти, чому ми нє любім рускіх»?
Будинок Галини не було зруйновано, але пошкоджено. Каже, подала заявку на компенсацію через «Дію», проте ще жодних результатів. Та це й зрозуміло, адже стільки людей взагалі позбавлено житла. Під час окупації, розповідає, жодної комунікації з владою не було, тим паче якоїсь допомоги. Добре хоч, каже, навчена ще мамою, що на горищі має бути сіль, сухарі, якісь макарони. Звісно ж у погребі зберігалися картопля і консервація. Так і вижили з сусідами. Про сіль із нею навіть трохи пожартували. Каже, якщо буде зовсім скрутно, можу розраховувати на неї, ще має запаси.
А от де взяти запас душевних сил і енергії, щоб жити, поки що питання, на яке немає відповіді. Жорстокі орки наробили стільки лиха, що здолати це буде непросто. Але ми обов’язково вистоїмо. Все буде Україна!
Фото з доступних джерел.
