Глава парламенту Руслан Стефанчук зазначає: «В Україні запроваджують нове свято – День Української Державності! Його відзначатимуть 28 липня. Про це йдеться в ухваленому законі № 5864. Він є логічним продовженням Указу Президента «Про День Української Державності», що був підписаний під час святкування 30-ї річниці Незалежності України. Це рішення сприятиме утвердженню спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення. Воно стане чинником опору ворожим наративам росії про Україну як «фейкову державу». Ми повинні відвойовувати кожен сантиметр своєї історії, розчищати наше історичне коріння. Адже ми – самодостатня нація».
Новий закон сприятиме утвердженню спадкоємності українського державотворення і захисту національних інтересів нашої держави, що була відома на політичній карті світу щонайменше з другої половини IX століття.
Підготовці та прийняттю закону про День Української Державності передувала кропітка робота не лише народних депутатів, істориків, правників, а й колективу парламентської газети «Голос України». На сторінках цього видання впродовж 30 (!) років друкувалися наукові розвідки, дослідження істориків і журналістів, присвячені темі витоків та становлення Української Держави, етапам її розвитку, видатним державотворцям. В основу сотень матеріалів відомих науковців Руслана Стефанчука, Валерія Смолія, Степана Кубіва, Григорія Півторака, Володимира Сергійчука, Ольги Щодрої, Олександра Святоцького, Віктора Брехуненка та багатьох-багатьох інших лягли маловідомі чи й узагалі невідомі широкому загалу історичні факти й відомості, добуті останніми роками в архівах зарубіжних країн. Це сприяло відновленню і збереженню історичної справедливості, нівелюванню російських наративів, розповсюджуваних рф щодо України. За московською пропагандою, такої держави «немає і бути не може».
Важливу роль у процесах націєтворення відіграли і фундаментальні книги «Фотолітопис Української державності» та «Українська державність: історико-правничі нариси», у підготовці яких активну участь узяли журналісти «Голосу України». А також книга «30 років Незалежності», підготовлена колективом парламентської газети. Під час презентації дослідження «Українська державність: історико-правничі нариси» Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук підкреслив: «Якщо взяти з точки зору історичної справедливості, історичного розвитку, я думаю, що це одна з найбільш потужних цеглин, яка може стати основою відродження Української державності. Адже в ній настільки комплексно проаналізовані всі питання, які стосувалися Української державності, там проведено всі дискусії з точки зору історії України, яка не просто переповідається російськими каналами, а яка сформована на основі первинних документів фаховими істориками. Я вважаю, що це один із таких найпотужніших вузлів, який може дати поштовх для Української державності».
Попри відомі вже навіть студентам і школярам факти, які свідчать про древність нашого народу й держави (цього року Київ відзначив своє 1540-річчя, втім його літопис розпочався ще раніше) російська квазіісторія наполягає на тому, що «сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи». А «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з росією» – так написав у своїй брехливій статті путін майже на 40 тисяч знаків (13 сторінок формату А4 з одиничним інтервалом) про історичну єдність українців та росіян путін за кілька місяців до віроломного нападу на суверенну Україну.
Широкомасштабне вторгнення рф, потужна інформаційна війна проти України знову ставить на порядок денний дискусію про історію формування Української державності.
В історичних джерелах середньовічну Українську державу з центром у Києві – Києво-Руську – називали Русь або Руська земля, основою її були сучасні українські землі. Давньоруська держава, що в середині IX століття вже підписала договір з могутньою Візантійською імперією, стала фундаментом, на якому постала сучасна Україна. Про укладення мирної угоди між Візантією і Руссю (не плутати з Московією! Для Московської держави назву Русь у Києва поцупить цар Петро I у 1721 році) згадують кілька візантійських авторів, що вважали хрещення київського князя Оскольда неодмінною умовою договору. Серед них і візантійський імператор та письменник Константин Багрянородний. Найімовірніше, угоду було підписано в Константинополі, куди близько 867 року прибуло посольство з Києва (Москва виникає на кілька століть пізніше, перша згадка про неї датується 1147 роком, у 867-му на її місці хіба що жаби кумкали).
Є підстави думати, що Візантія у 60-х роках IX століття зобов’язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це – надавати імперії військову допомогу (ось з яких століть звитяга ЗСУ!). Текст цього договору не зберігся, про нього знаємо від візантійських хронографів. А перший відомий історикам договір Русі з Візантією укладено 911 року між київським князем Олегом та імператором Левом VI і його співправителем Александром. Йому передувала русько-візантійська угода, укладена 907 року після переможного походу Олега на Константинополь, в якій коротко було викладено основні положення мирних стосунків між двома країнами. В угоді 907 року є дві відсутні в договорі 911-го статті: сплата одноразової данини імперією Києворуській державі й право русів на безмитну торгівлю у Візантії. Договір 911 року створював режим найбільшого сприяння руським торговим людям на ринках імперії, а візантійським на Русі – вони мали бути забезпечені житлом, харчами й навіть припасами на зворотний шлях. Метою візантійського уряду під час укладання договору з Олегом було убезпечення північних кордонів і володінь імперії в Криму, а також систематичне одержання військової допомоги від Давньоруської держави, за що імперія зобов’язалася сплачувати Русі щорічну данину.
Цей договір, як і наступний, вписано Нестором-літописцем до «Повісті минулих літ». Наступні договори з Константинополем Київ уклав за князя Ігоря у 941-му та 944 році. Угоди з Візантією укладав і великий київський князь Святослав Ігорович у 971 році. Останній похід Русі на Константинополь датується 1043 роком. Згодом, між 1046-м та 1052 роком договір між двома державами було скріплено шлюбом доньки імператора з четвертим сином Ярослава Всеволодом Ярославовичем. Текст його не зберігся, втім, відомо, що він був сприятливим для Русі.
Арабський автор Ібн Хардадбех у праці «Книга шляхів і країн», написаній не пізніше 840 року, розповідав про участь русів у міжнародній торгівлі. Він повідомляв, що руси доставляли хутра не лише у Візантію, а й в арабські країни через Хазарію, за що сплачували десятину хазарському володарю.
Ще одне авторитетне джерело – автор фракської (Бертинської) хроніки єпископ Пруденцій – повідомляло, що після відвідин посольством русів Візантії у 838 році, метою якого могло бути укладення з імперією торговельної угоди, наступного, 839-го, руські посли прибули в Інгельгейм до короля франків Людовіка Благочестивого. «Баварський географ» – західноєвропейське джерело ІХ століття – свідчить, що руси в середині ІХ століття господарювали в Центрально-Східній Європі, вони були головним незалежним народом на землях між хазарами й уграми.
Професор Львівського національного університету Василь Лизанчук підкреслює: «Під «Руською землею, або «Руссю» (давньоукраїнською державою), розуміли територію Середнього Подніпров’я, визначену містами Київ – Чернігів – Переяслав (землі полян, деревлян, сіверян)». Тільки до цих земель і міст вживали термін «Русь». Ні Новгородська земля, ні Суздальська (як і решта приєднаних до Києва земель), на думку сучасників, Руссю не були. Історики підкреслюють, що у першому Новгородському літописі, на який так полюбляють посилатися і по-своєму трактують на росії, можна прочитати про поїздки новгородців «у Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само «в Русь» їздили із Ростова, Суздаля.
Отже, Київська Русь, не московська, ростовська чи новгородська, вже в IX– X століттях отримала визнання на міжнародній арені і займала своє важливе місце на політичній мапі світу (про Москву, повторимось, ще ніхто не чув, бо її взагалі не було: ні міста, ні московської держави). А зародження ранньої української державності почалося ще з VІ століття з Антського царства, яке Михайло Грушевський називав давньоукраїнською державою, а антів – давніми українцями. Проіснувала держава антів майже три століття – від початку IV до початку VII століття н.е. – і залишила нам згадки, хоч і скупі, у зарубіжних джерелах.
Відомий історик, авторка багатьох цікавих книжок Ольга Щодра слушно підкреслює, що «новітні спроби довести північне походження назви «Русь» (що і є однією з причин претензій на Україну з боку росії, яка століттями намагається привласнити чужу історію, аби видаватися рівною могутнім державам з великим історичним минулим. – Авт.), як і версія початкової північної Русі, з якою вони безпосередньо пов’язані, не мають переконливих аргументів». Історичні факти свідчать, що на 838 рік уже існувала високо розвинена рання українська держава Русь.
З ІХ століття по 30-ті роки ХІІІ століття Україна-Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи, одним із центрів не тільки східнослов’янської, а й усієї європейської культури. Хреститель київських земель князь Володимир був відомий у світі як успішний реформатор, інший київський князь Ярослав Мудрий – як сват Європи, що породичався з правителями багатьох країн. Його донька Анна Київська, ставши дружиною французького короля Генріха I, прославилась освіченістю і благодійністю.
У різні часи українські землі називалися європейцями Sarmatia, Rvssia, Rossia Rossa, Pays des Cosaques, Terra Cosacurrum, Vkraina. Близькі й далекі сусіди, мандрівники відрізняли народ, який населяв ці землі, від північних народів, хоча теж називали його на різних етапах історичного розвитку по-різному. Роси, русини, українці – історичні етноніми одного народу, мовою якого є українська, відома, на думку доктора філологічних наук Василя Лизанчука, ще з VII століття. Про давність калинової, солов’їною, рідної, милої і чудової, як наш народ називає свою мову, свідчать і графіті Софії Київської – собору, збудованого у 1011– 1018 роках, та стінописи в інших давньоруських храмах.
Спадкоємцями Київської Русі стали Галицько-Волинська Русь, Козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна та сучасна Україна. За сотні років, відбиваючи ворожі напади, потерпаючи від війн і нападів, у першу чергу наших північних сусідів, які так набиваються нам у брати, що вже три місяці без передиху закидають українські міста крилатими ракетами, мінами і снарядами, від яких загинули тисячі і тисячі українців, нам вдалося зберегти свою ідентичність, об’єднатись у велику і неподільну Україну. У Державу, яка в цій жорстокій війні, обстоюючи свої кордони, історію, мову, культуру, свободу і незалежність, проявляє небачені мужність і рішучість.
