Широкомасштабне російське вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року міжнародний терорист путін і його чорнокровна хунта назвали спеціальною військовою операцією щодо захисту «русскоязычного населения» від нацистів, фашистів, українських націоналістів, які, мовляв, захопили владу в Україні, переслідують росіян і російськомовних громадян. Ще в 2000 році Людмила Путіна на всеросійській науковій конференції заявила, що російська мова об’єднує людей в «рускій мір», а тому необхідно утверджувати, обороняти і розширювати мовні кордони «руского міра».

До ворожої нацистсько-фашистської сутності «руского міра» московські імперіалісти доліпили вимоги демілітаризувати і денаціоналізувати Україну. За цими «мудрими» поняттями завуальовано хижі загарбницькі прагнення. Якщо в Україні не буде сучасного озброєння, потужної мілітарної сили, то її можна легко поневолити. Друга складова плюндрування держави, суспільства – денаціоналізація, тобто асиміляція, суцільне зросійщення українців. «Не стане мови – не стане національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… От чому мова має таку велику вагу в національному рухові, і от чому ставлять її на перше місце серед головних наших питань», – наголошував один з найвидатніших мовознавців ХХ століття Іван Огієнко. Отже, питання «бути чи не бути українській мові» означає «бути чи не бути Українській Державі». Бо кожна держава з її економікою, фінансовою системою, армією, політикою, ідеологією починається з національної мови, духовності, культури, національної моралі, самоідентифікації.

Самостійна, вільна особа, її громадянський, патріотичний, державницький дух, всебічний інтелектуальний, моральний розвиток можливий лише в незалежній державі, в національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух – в українському національному Слові, яке будь-що хочуть знищити московські рашисти. Нині вони ведуть 28-му терористичну війну проти України. Перше руйнування нашого древнього золотоверхого Києва північними орками було в 1169 році. За 853 роки українці героїчно витримали 27 московських загарбницьких воєн. Назвемо окремі. Переможна Конотопська битва. Героїзм козацьких полків гетьмана Івана Мазепи. Зруйнування Запорізької Січі. Навічно уславлені Крути. Російська більшовицька навала на Україну в 1917–1922 роках. Незламність українських січових стрільців. Велич мужності Української Повстанської Армії. Мазепинці і петлюрівці, січовики і бандерівці – історичні віхи української національно-визвольної боротьби з одвічними московськими загарбниками.

Нині всю свою терористичну лють мерзенності моксельці-московити-москалі-кацапи (а з 1721 р. вони називають себе росіянами – саме того року Петро І украв назву давньоукраїнської держави «Русь» і назвав Московію «Российским государством») 28-й раз спрямували на знищення духовно-географічної соборності Української Держави та її нездоланної фортеці – української мови. «Петровська Росія знайшла свій ідеальний вимір у «великій формі» Imperium, з її інерційним імперативом постійної розбудови універсальних наднаціональних схем, покликаних спресовувати завойований простір в одне ідеологічне ціле, – підкреслила Оксана Пахльовська. – Мазепинська Україна обрала шлях nationes, а отже, шлях культурно-політичної диференціації, яка змушувала країну до перманентного опору нав’язуваному зовні омолоґаційному тиску». Отже, мазепинська Україна на віки закріплювала за собою культурний спадок Русі, спадок «давньокиївського Гуманізму» (Є. Маланюк), на основі якого розвивалися культура і лінгвістична ідентичність, формувалася громадянська свідомість, український народ ставав нацією, «входячи в модерний час європейської історії». 

Проблема захисту України, розвитку, функціонування і утвердження української мови в усіх життєдайних клітинах України нині та після Перемоги над новітніми російськими фашистами-нацистами глибоко  непокоїть, тривожить, хвилює студентів ІV курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Осмислюючи сутність українських «рідномовних обов’язків» (І. Огієнко) в сучасних умовах російської агресії, студенти написали коментарі-роздуми. Запрошую читачів ознайомитися з фрагментами деяких студентських матеріалів.

* * *

Анастасія ДОСКОЧ: «Я цілком певна, що кожен українець знає про нелегку долю нашої мови, яка пережила не один ворожий указ та циркуляр. Українська мова загартовувалась численними царськими, совєтськими розпорядженнями та жорсткою цензурою, пережила не одного Валуєва і Щербицького, аби в кінцевому результаті стати справжнім феноменом. 

Заговорити українською – означає повернутися до свого роду. Це природно, що в Україні треба спілкуватись українською мовою. Бо ж англійська характерна для Британії, німецька є державною мовою Німеччини. Перейти на українську нині прирівнюється до переходу до своїх, свого народу. 

Зверну увагу на творчість відомого автора гострої громадянської публіцистики Анатолія Погрібного. Проблема української мови в творчому спадку автора помітно вивищується над іншими вагомими питаннями. Свою місію він сформулював словами: «Нагадувати українцям, що вони – українці, а не хохли, не малороси, не «украінци».

Знакова стаття Анатолія Погрібного має назву «Про мову роду та фальш одного етикету» – з книги «Поклик дужого чину». Публіцист переконував, що мовному зціленню українців перешкоджають різні кліше мовної поведінки. Одне із таких – хибне уявлення про рідну мову. Поняття «рідна мова» розглядається в контексті того, що людина вільна обирати собі рідну мову. Однак Погрібний вважав такий підхід аморальним. Він писав, що поняття «мамина» та «родова» мова не збігаються, особливо серед міського населення. Наголошував також і на тому, що варто розуміти й усвідомлювати просту, але важливу річ – рідна мова не завжди та, якою ми говоримо чи якою ми думаємо. Рідна мова – це насамперед мова роду кожного громадянина, мова його батьків, дідів та прадідів. І якщо вона була питомо українською, то яка мотивація сучасних українців нині розмовляти мовою російських окупантів? 

Українська мова – національний феномен, адже вона має непереборну силу об’єднувати народ. Не варто забувати, що основна функція будь-якої мови – націєтвірна. В нинішні пекельні часи національного спротиву «Слава Україні!» лине від Харкова аж до предвічних лісів Карпат, від Херсона аж до Золотоверхої Софії у столиці. Вам взагалі коли-небудь доводилось чути про славу росії чи славу білорусії? Тому-то лише істинні нащадки Сагайдачного, Виговського, Мазепи, Бандери, Коновальця можуть величати та прославляти свою країну на весь світ. Лише істинні українці можуть бути патріотами своєї країни, які мають змогу осягнути всю силу, велич та вагу нашої державної мови. Аби більше ніхто на цілому білому світі не сказав: «А гдє ета Україна? В расєї?» Ніколи знову. 

Українська мова – феномен, тому що сплетіння звуків та букв дають життя мільйонам нових виняткових слів. Тут і легендарна «мрія», яку за переказами вигадав український письменник Михайло Старицький, і «мистецтво» авторства незрівнянної Олени Пчілки. Колориту ж нашій мові додають діалекти – ці завше дивакуваті слова часом розуміють лише жителі одного регіону, але саме в них криється уся краса і різноманітність нашої чудової мови. Бамбетель, вуйна, камізелька, ровер, слоїк, мешти, ксьондз, дриглі, галяретка… Галицькі діалекти мають чарівну силу. Тож не дивно, що окупанти не можуть вимовити таке рідне нам слово «паляниця». Кацапська мова ж бо далека від мовної різноманітності зі своїми калінками-малінками та матрьошками, так само як і росія далека від цивілізованого світу. 

Українська мова – феномен, бо в кількості мовних та художніх засобів їй немає рівних. Наша мова за красою звучання посідає друге місце в світі, поступаючись хіба що не менш красивій італійській. Я не повірю, якщо мені скажуть, що слова із поезії «Крила» Ліни Костенко не відгукуються у глибині душі, не приносять естетичного та духовного задоволення. «А й правда, крилатим ґрунту не треба… В цьому, напевно, правда пташина… А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає. А крила має. А крила має!» Майстерність слова авторки зачаровує, а глибокий сенс написаного розкривається у небанальних метафорах та оригінальних висловлюваннях. А поезія Франка? Фаворит серед українців. «Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні, сумні, немов криниці дно студене? Чому уста твої німі?...» Це шедевр української поезії, у якому вишукано переплелись емоції талановитого поета та краса української мови. Творча спадщина великих українських письменників та поетів є неоціненною: часом самі автори ціною власного життя обстоювали право української мови на існування. 

Українська мова – національний феномен, оскільки вона вимірює рівень патріотичності та любові до держави. Як на мене, лише справжні патріоти віднайдуть в собі силу перейти на мову своїх дідів та прадідів і не стануть більше пропагувати «рускій мір» притаманному йому російською мовою. Це ж мова окупантів, одвічних катів та рабів, які не мають по суті нічого спільного із нашим народом. Та, попри те, тисячі росіян нині кричать мало не з кожного кута, що наші народи – брати. Наша духовність та менталітет, не кажучи вже про українську мову та внутрішню нескореність, ніколи не збігались із цінностями та ідеологією російського народу. Їм би лише горілка, батіг та пряник. А ми з гордістю віддамо душу і тіло за власну свободу, за віру і правду, за народ. 

Українська мова – феномен з тої причини, що вона творить історію та сама є її сторінкою. Починаючи з часів хрещення Русі й аж до нинішніх подій – несамовитої війни російської федерації проти України. Літописи та інші цінні документи, написані українською та похідними прамовами, є безцінним джерелом, з якого ми черпаємо відомості про героїчне минуле наших предків і маємо змогу зробити записи щодо подій сьогодення. Уся історія нашої держави написана давньоукраїнською та українською, і ми не маємо права переривати таку гуманістичну тяглість. Маємо творити історію разом, але без кацапської, не притаманної українцям, мови. Цікаво, що саме «братерському» рускому народу характерне переписування та викривлення історії, де царі переробляли все на свій лад і писали будь-що, аби виставити себе в кращому світлі. І це в той час, коли весь світ знав та захоплювався відважними українськими козаками та січовими стрільцями. Наша мова є мовою слов’янських племен, а мова окупантів є рідною для фіно-угорських і татаро-монгольських угрупувань. Звідси і несхожість мов, відмінний менталітет та кардинально різні сторінки історії. Хоча й росіяни дотепер кревно вірять у єдність трьох руських народностей. 

Українська мова – духовний феномен, адже вона є засобом творення фольклору. Споконвіку український народ славився своїми піснями – простими музичними композиціями, що проникають глибоко в душу й линуть ген-ген за небокрай. «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов? Я ж тебе чекала. Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала?..» Перші акорди цієї пісні вмить заохочують будь-який український колектив до спільної пісні, й у цьому полягає наша духовність. Українці – хліборобський та пісенний народ, а росіяни – кочівники та загарбники. Всі цінності та переживання нашого народу ми вправно поклали на музику, тоді як народ окупантів відрізняється бідним духовним світом, що досі обмежений ефемерністю свободи слова та висловлювань. Панівними у них є матюки. Не переймаймо москальську матюгальну лайку!

Українська мова – національний феномен, адже вона є синонімом до слова «ідентифікація». Українська мова ідентифікує українців, їхню національну свідомість та громадянську позицію. Московити = росіяни – не брати русичам = українцям. Українська мова творить наш народ зсередини, є ґрунтом для його становлення та життя. Кращого часу, аби перейти на рідну мову та відмовитися від мови наших катів, ніж зараз, не буде. Сьогодення є історичним шансом для нашої держави раз і назавжди позбутись будь-яких культурних зв’язків із росією. Українська – це ж бо мова вільних людей, і цим все сказано. Врешті, можемо перенести відому фразу «хто не скаче – той москаль» у площину національну. Хто не говорить українською – той москаль. Справедливо? 

Якщо всі вище перелічені аргументи на користь винятковості нашої мови здалися не дуже переконливими, знайте – час покаже, яка мова утвердиться, а яка згине, як роса на сонці, разом із усіма пропагандистами-маніпуляторами та катами. Нашому народові судилося безсмертя у світовій цивілізації. І мова відіграє тут важливу роль, адже саме вона тепер у всьому світі асоціюється із опором, сміливістю та свободою. У єдності – наша сила, в мові – наш незламний дух, у вірі – наше майбутнє. Безсумнівно, саме нашими руками буде написана нинішня історія. Серця ж бо наші линуть та б’ються у відповідь на відголос дзвінкої та такої рідної української мови. Справжній феномен, чи не так?» 
  
Христина КОБАК: «Тарас Шевченко наголошував на важливості вивчення української мови. Він зі зневагою ставився до тих українців, які зрікалися рідної мови чи «забували» її. Про це він писав у поемі: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…»:

І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слов’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…

Тараса Шевченка, як і багатьох патріотів, які відстоюють Україну зараз, переслідували за вільнодумство та любов до України. Російські орки завдали йому чимало болю. Тепер вони знову повернулися на наші землі, щоб вбивати тих, хто не хоче підкорятися путінському режимові. Шевченко не відрікався від рідної мови, не став прислужником росії у мовній царині. Він став прикладом нескореності українського народу. Він був закоханий у красу української мови, її словесну розкіш. Особисто я цю закоханість бачу, читаючи «Кобзар». 

Надзвичайно велику роль відігравав Іван Франко у формуванні української літературної мови. Письменник наголошував, що мова є важливим, консолідувальним чинником будь-якої нації. Мовне питання було особливо актуальним і значущим, адже Україна впродовж століть входила до складу різних держав, і було важливо об’єднати всіх українців. Лише мова може зберігати єдність нації в просторі та часі. 

Іван Франко вільно розмовляв багатьма мовами, але на першому місці завжди залишалася українська. Він вірив, що суспільний розвиток може бути лише за умови повноцінного функціонування мови. Франко казав: якщо виховання, навчання, робота, наука співіснуватимуть з мовними процесами, то українськомовний прогрес неминучий. 

У сприйнятті Івана Франка мова – це дорога, якою йде нація. Це «жива струна» народу, яка живить усі його частинки. Ледь не в кожній праці Каменяр порушував мовне питання, проблему розвитку української мови. Раніше я не завжди звертала увагу на це, але сьогодні зовсім по-іншому сприймаю твори видатних українських діячів, які були справжніми патріотами, плекали любов до своєї мови, культури, народу. 

Ми не маємо права забувати, що мова – це одна з найголовніших ознак нації. Чия мова – того й держава. Український народ не може допустити, щоб росіяни ще раз наважилися «звільняти» російськомовне населення на території України. Українська – мова вільних людей, людей, які мають громадянську гідність та цінність, які віддані рідній землі. Після того, що російська орда зробила і продовжує коїти з нашими людьми й територіями, ми маємо назавжди викоренити з себе все російське. Бо йому немає місця в нашій країні. Йому немає місця в світі. Російська мова – мова терористів, які влаштували геноцид українського народу. Мільйони українців боролися за те, щоб ми жили у вільній країні, вони боролися з російською навалою. Зараз боремося ми. Ми не маємо морального права здаватися. Не здався Шевченко, не здався Франко, не здалися мільйони наших земляків. Дякую Богу, що нас оберігає, однак не можу забути про тих, хто страждав і хто зараз страждає від рук російських орків. На окупованих територіях тисячі людей гинуть лише через те, що вони – українці. Та нас не зламати! Ми виженемо орду з наших земель, на них зростатиме нова українська нація! Зараз Україна у величезних ранах. Ці рани ми загоїмо. І саме українська мова є одними з тих ліків, які зараз дуже необхідні нашій країні». 
   
Марія КОВБА: «Часто можна почути від людей, які виступають за російсько-українську двомовність в Україні, тезу про швейцарську багатомовну модель. Однак такі аргументи, на мою думку, є кумедними. У Швейцарії дійсно є чотири державні мови: німецька, французька, італійська та ретороманська. Однак порівняння України та Швейцарії зовсім недоречні та навіть маніпулятивні. Професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер вважає, що порівнюють Україну та Швейцарію, зазвичай, люди, які нічогісінько не знають про історію Швейцарії. Він розповідає, що насправді Швейцарія є глибоко федеративною країною, і в різних кантонах фактично побутує лише одна мова. Якщо швейцарець їде, наприклад, з німецькомовного кантону до франкомовного, то йому слід мати ґрунтовні знання з французької. І освічена людина з німецькомовної частини Швейцарії, зазвичай, знає французьку на достатньому рівні. Але дещо інша ситуація, коли хтось із франкомовного кантону їде в німецькомовний: франкомовні швейцарці переважно не знають німецької. Тобто, в німецькомовному кантоні неможливо знайти роботу людині, яка розмовляє лише французькою мовою та принципово не хоче вивчати мову іншого регіону. 

Я переконана, що звірства російських військових мають мотивувати інтенсивніше вивчати українську мову. Ще до початку повномасштабного військового вторгнення, коли владімір путін визнав незалежність псевдореспублік «ДНР» та «ЛНР», чимала кількість людей перейшла на українську мову, очевидно, побачивши лихий знак у таких діях президента російської федерації. Один із перших, хто почав такий флешмоб, – це відомий український архітектор, а сьогодні волонтер Слава Балбек, який написав, що переходить на українську мову не лише в соціальному житті, а й у себе вдома також. Згодом його ініціативу підтримала чимала кількість інших користувачів соціальних мереж, які писали: «За покликом Слави Балбека і серця переходжу на українську. Тримаймося разом!» На мій погляд, ключовим тут є «за покликом серця», адже «поклик серця» – це коли ти відчуваєш, що твоя рідна мова тебе захищає. Вона тебе загартовує і водночас оберігає, вона тебе єднає і вона дає віру в світле майбутнє».
   
Анастасія КРУПКА: «Ні для кого не секрет, що в світовій історії жодна мова не зазнавала такого страшного нищення і гонінь, як наша. Серед основних причин – нездатність мерзотних північних сусідів визнати той факт, що український народ є одним із найдавніших народів світу. Шизофренічною є теза путіна, що Україну створив Ленін. Ще у ІІІ столітті до нашої ери римський історик Помпей Трог розмірковував про те, що скіфи, які є пращурами сучасних українців, – це найстаріша нація світу. А «батько історії» Геродот писав: «Вони є мудріші від будь-якої нації на землі». 

З таким твердженням дуже непросто змиритися тим, хто готовий душу віддати путіну, а не Богові (хоча, відверто кажучи, я дуже сумніваюся, що вона в них взагалі є). Тому московити, а, зокрема, їхні керманичі, всіляко намагаються знищити український народ, нашу мову, історію, традиції та звичаї. Російська імперія від своїх зародків загарбує наші території. Тож ця «ракова пухлина» на геополітичній карті світу неабияк впливає і на мовлення наших очільників, які часто є вихідцями зі зросійщених сімей, і українська мова ще не стала для них життєдайним джерелом. 

Аналізуючи функціонування української мови в умовах широкомасштабної агресії російської федерації проти України, бачимо й чуємо, що багато українців досі не переходять на українську мову, послуговуючись звичним для них «язиком». Водночас потужне цькування українських біженців розгорнула маніпулятивна пропагандистська машина кремля. У мережі з’являється дедалі більше матеріалів, які за мовною ознакою дискредитують людей, що вимушені були тікати від жорстокого знищення путінськими мутантами, яких благословляли на вбивства і мародерство московський патріарх кіріл і матері російських вовкулак.

Основним наративом, що об’єднує такі матеріали в цілеспрямовану кампанію з переслідування цивільного українського населення за кордоном є звинувачення біженців в тому, що вони розмовляють українською і нетерпимо ставляться до російськомовних.

Громадяни російської федерації, психологічно скалічені настільки, що вони найбільше хвилюються, щоби роздобути хоч трішки цукру, ніж про власну гідність, та виходять на протести проти закриття ресторанів фаст-фуду, ніж через злочини на українській землі, – приречені. В України нині з'явився шанс навічно знищити московське ярмо. Я переконана, що нам це вдасться».  

Катерина МАЛАЙ: «В умовах російсько-української війни 2022 року, яку можна вже сміливо назвати українською національно-визвольною боротьбою, питання мови як ніколи гостро постало в сучасному суспільстві. Українці-біженці, що змушені тікати від навали московських загарбників, зіштовхнулися з невідомою їм раніше повагою до мов у європейських державах. Покидаючи Україну, де десятиліттями народ був розділений на тих, кому «так удобней», та тих, хто змалечку розмовляв українською. Мабуть, втікачі від російських фашистів очікували побачити подібну лояльність і в інших країнах.

На щастя, європейська спільнота (а також США, Канада тощо) продемонстрували прихильникам «руского міра», що в цивілізованому суспільстві для будь-якого народу немає нічого важливішого, ніж зберегти свою національну ідентичність. Країни – друзі України гостинно прийняли вимушених переселенців, проте не забули окреслити певні життєві межі. Зокрема, йдеться і про мову, якою українцям доводиться спілкуватися з містянами.

В одному зі своїх інтерв’ю, яке було записано вже після жорстокого повномасштабного нападу російської федерації на Україну, професорка Ірина Дмитрівна Фаріон висловилася так: «Щойно наші біженці опинилися на території Польщі, що зробили поляки? Організували курси вивчення польської мови для дітей і дорослих. Мовляв, не розносьте нам російської зарази, бо прийде путін поляків захищати».

Пані Ірина чудово пояснила, чому варто поважати чужу мову та культуру, але в своє серце пускати тільки рідну. Йдеться не про те, щоб принципово спілкуватися з іноземцями невідомими для них словами, а про усвідомлення себе як частини українського народу і його культури. Українська мова є таким самим національним символом незалежної держави, як її Гімн, Прапор, Герб. Немислимо, щоб на жовто-блакитному двоколорі була намальована російська двоголова курка. Так само й неправильно, щоб під українським стягом громадяни спілкувалися російською чи будь-якою іншою мовою на роботі, в побуті чи державних установах.

На теренах України чужинці повинні намагатися вивчити українську, якщо йдеться про тривале перебування, проживання чи навчання. Ніяких винятків бути не може. Є багато прикладів, коли громадяни африканських країн призвичаювалися до спілкування українською.

Однією з причин, чому фашист путін почав так звану «визвольну спецоперацію», була фальшива теза про «пригнічення російськомовного населення». Чи відбулося б це, якби в східних, південних, північних областях розмовляли українською? Питання без точної відповіді, але заслуговує на те, щоб його обдумати.

Ми досить часто чуємо: щоби бути патріотом – не обов’язково спілкуватися державною мовою, що російськомовні воїни боронять Україну від кремлівських вбивць, а волонтери-переселенці допомагають з гуманітаркою. Але любити свою країну – означає йти на жертви. Легко жити в квітучій Україні, де існують демократія, свобода слова, добрі люди, розкішні Карпати, гостинні морські курорти, але не відмовлятися від «удобной» російської мови. Переїжджаючи до Штатів, українець чомусь не каже: «Я виріс в українськомовному середовищі, тому мені зручніше спілкуватися українською», а вчить англійську мову».

Божевільний сусід прагнутиме загарбати Україну до того часу, допоки ми розмовлятимемо з ним зрозумілою йому російською мовою. І єдине вирішення цієї ситуації – культурна та українськомовна «стіна». Толерантність, якої нас вчить цивілізований світ, не повинна грати на руку кремлівському нацистові путіну з імперськими ідеями. Наш моральний обов’язок – з інформаційно-гуманітарного простору України потрібно негайно прибрати лояльну риторику щодо ворожого російського народу, який підтримує кремлівських різників». 
   
Ярина МІРКО: «Моє місто стало прихистком для тисяч біженців зі східних регіонів, і мене, як ніколи, дратує їхній вислів «я – російськомовний українець». Цей термін зник для мене 24 лютого, коли вся країна прокинулася від перших вибухів – першого полум’я жахливої війни. Сила мови гостро відчутна в цей час: стає одразу зрозуміло: хто свій, а хто чужий.

Спілкуватися українською сьогодні означає воювати проти загарбницької росії. Мова дорівнює нації. Втрачаючи мову свого народу, людина втрачає свій народ, а народ втрачає таку людину. Говорити російською – бути схожим на ворога, мати з ним щось спільне.

Мільйонам громадян довелось покинути Україну з початку широкомасштабного російського вторгнення. Вимушений переїзд – наша зустріч з Європою віч-на-віч, в якій ми маємо показати себе не російськомовними українцями, а нацією, яка гідна своєї держави. Ще раніше я подорожувала Європою. Тоді, коли навколо лунала польська, німецька, чеська та звична англійська, я глибоко усвідомлювала, що мова – це маркер, який дозволяє зрозуміти, хто свій, а хто чужий. Сформувалося переконання, що моя мова – мій національний стрижень. Вона дозволяє мені не зламатися і пам'ятати, хто я, де б не була.

Моя українська мова – моя зброя. Я не стріляю нею, бо це не автомат, але я знаю, що вона здатна чинити опір. Моя мова – мій маяк. Вона дозволяє знаходити своїх людей навіть за тисячі кілометрів від дому. Ті люди бувають звичайними мандрівниками, перехожими чи робітниками, але мова допомагає нам знайти один одного.

«Гей, ви, стожари...» – співає моя подруга на одному з вокзалів Польщі. До нас одразу підбігає дівчина, щоб познайомитися – почула рідну мову. «Could you give me the cake with ice cream please?» – вимовляю я у крамниці, що в центрі Праги. Продавчиня каже: «Оf course», а з півоберта кричить до колеги: «Галю, трдельник з морозивом, будь ласка!» У Лодзькому супермаркеті заговорилася з друзями – перегородили дорогу до одного зі стелажів. «Przepraszam, moge przejsc?» – дзвінко прозвучало прохання. «Звичайно», – виривається нам у відповідь, а на зустріч чуємо солодке «Дякую!» Знову свої люди.

Мова – мій ідентифікаційний код, яким я пишаюся. Він робить мене українкою. Це мій стилет і стилос, а не просто засіб комунікації. Це спосіб мислити, а мислити правильно – це творити нові морально-духовні, національні смисли. московські орки ввірвалися на наші землі, щоб визволити російськомовних, яких, начебто, тут утискають, і що найпарадоксальніше, мовляв, тисячами вбивають російськомовних, тому їх треба рятувати. московська брехня заполонила інформаційний простір, залила кров'ю українську землю.

Мова не просто виконує комунікативну функцію – вона дозволяє визначити, до якої нації ти належиш. Наш «доброзичливий» сусід добре розуміє, що мова не є чимось другорядним. Тому, поки в моєму місті біженці голосно обурюються, що їх просять говорити українською, адже «мне так не удобно», до Держдуми росії внесли законопроект про визнання співвітчизниками всіх, хто спілкується російською мовою. Екс-дружина кремлівського карлика в одній зі своїх промов зазначила, що «россия заканчивается там, где заканчивается русский язык». То як – мова дійсно не має значення?

Тільки національно несвідомий соромиться української мови. Тільки той, хто цурається своєї історії, не знаходить відповіді на питання: «Чому я думаю російською?» Ми живемо в час геноциду українців, який спонукає дізнатись про історію своєї родини більше та прийняти рішення, спираючись на те, що вона для тебе означає. Спираючись лише на регіон, з якого ти родом, можна знайти доволі конкретну інформацію про репресії, яких зазнав твій рід. Етнічні українці, які зараз переходять на українську, не стають від цього кращими українцями. Вони насамперед стають собою і відновлюють історичну справедливість, дізнавшись, що та клята московщина розстріляла дідуся та замордувала голодом бабусю. Перейти на українську потрібно не в ім’я «западенців» чи «бандерівців», а в ім’я тих, чия кров тече в тобі. 
Без кого не було б тебе. Вибір говорити українською – це спосіб воскресити гідне ім'я свого роду, це можливість повернути собі те, що в тебе вкрали московіти, це – світлий вклад у розвиток квітучої України».
   
Романія ОКРЕПКА: «Мовне питання в Україні набуло неабиякої гостроти після широкомасштабної агресії російської федерації проти України 24 лютого 2022 року. Тисячі біженців від кровожерливих російських окупантів чомусь продовжують розмовляти його мовою. Тішить той факт, що значна частина українців починає переходити на українську мову, пишаються, що їхня рідна мова – українська, та більше не називає себе російськомовним українцем. На мій погляд, термін «російськомовний українець» є абсурдним, як і тема про двомовність. Ми добре пам’ятаємо, що вторгнення росії в Крим, окупація частини Донецької та Луганської областей, спроба захоплення інших південних та східних областей України ще в 2014 році тривали під гаслом «захисту прав російськомовного населення». 

Про важливість української мови наголошував Іван Огієнко в унікальній праці «Наука про рідномовні обов'язки». За словами І. Огієнка, мова належить до соціальних і духовних цінностей народу, в ній найяскравіше виявляється ментальність українця, його психіка, ця найперша риса нашого психічного «я». Обстоюючи єдність і соборність української нації та держави, вчений наголошував що тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є і найвищою державною цінністю, оскільки формує найсильніші патріотичні характери.

«Збір державних і приватних практик найкращого розвою рідної і літературної мови, потрібних для скорішого духовного поступу народу та його культури, зветься рідномовною політикою або наукою про рідномовні обов’язки. Через те, що рідна мова – найголовніший ґрунт, на якім духовно зростає і цвіте нація, рідномовна політика – це найважніша політика всякого народу, яку конче мусить знати кожен інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якщо бажає своєму народові стати сильною нацією», – підкреслював Івана Огієнко. З початку повномасштабного вторгнення росії на територію України мова стала не лише національною ознакою ідентичності, а й інструментом у боротьбі з ворогом. Чого варте лише слово «паляниця». 

Вороги розуміють, що коли зникає мова – зникає народ. Саме тому російські загарбники впродовж всієї історії намагаються знищити українську мову. Вони витворили безліч різноманітних зловісних антиукраїнських документів. Попри всі утиски, українська мова продовжує існувати та розвиватися. Більша частина українців повертає втрачене та вивчає мову. Для допомоги таким українцям створено багато безплатних українських курсів. Адже «рідна мова – то найголовніший наріжний камінь існування народу як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу» (Іван Огієнко).

Можна стверджувати, що Україна досі існує тому що ворогу таки не вдалося знищити мову. Наші люди – патріоти своєї країни, які голими руками зупиняють танки та вже в перші дні війни повністю заповнили лави оборони. Наша мова та країна продовжує боротись, і колись таки всі її громадяни заговорять українською!

Ми добре знаємо, що подальший масовий перехід на основну мову – державну українську – наш історичний вибір, вимога закону, неперервний процес утвердження національної ідентичності заради вибудовування свого кращого майбутнього. І хай би як там не пригорало в кремлі, коли української буде ще більше, як би не поширювалися пропагандистські брехні, до чого виробився міцний національний імунітет, пам'ятаймо слова славетного Івана Огієнка: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ».
   
Юлія ПЕРЕЙМА: «Я проживаю у невеличкому містечку на Івано-Франківщині. Тут ніколи не було чутно російської мови, та навіть суржику. Та одного дня все змінилося. Виходжу на вулицю і відчуваю себе чужою. Чужою у рідному містечку, де прожила 20 років. «Ні, не може бути, це якийсь сон». Я наче потрапила в кошмар. Я чую тільки російську мову. З кожного кутка, в кожному закладі, на зупинці та в магазині. «Де моя солов’їна рідна мова?» – мені хотілося кричати чи плакати, не знаю. Як? Як всього за декілька днів повністю українськомовне місто могло перетворитися на середовище «русского языка»? 

Біженці. Їх сотні, тисячі. Складається враження, що більше, аніж місцевих жителів. Люди втікають від жорстоких російських руйнівників. Їм, як можемо, так допомагаємо. Треба, адже ми єдина країна, єдиний народ, і в нас є відчуття моралі, національної гідності. Та чому вони не розуміють важливості української мови? Насамперед це стосується молодих людей. Моя голова вибухала від кількості запитань без відповідей. 

Та якби тільки мова… Розмовляючи російською все життя, можливо, важко одразу перейти на українську (хоча як можна не знати державної мови, її ж вивчають у школах). Та вони мало того, що не хочуть (не всі, звісно, мій низький уклін кожному, хто перейшов на рідну українську після вторгнення, хоча це варто було б зробити ще раніше), часто-густо невдоволені, коли робиш зауваження чи просто запитуєш: чому ж не бажають розмовляти українською? У відповідь тільки огризаються, показують своє справжнє «я» і кричать: які ми бандерівці невдячні (дивина насправді).

І хоч би які аргументи наводила, у відповідь чуєш: «Да какая разніца, ми свабодная страна». А різниця є. У працях професора В. Лизанчука названо 480 різних циркулярів, указів, постанов, розпоряджень тощо про заборону української мови в царській росії і комуністичному російському СРСР. Але українці зберегли свою мову. Не всі, не кожен, але змогли її врятувати від московських асиміляторів. Нині потрібно розширювати і поглиблювати вживання української мови в усіх життєвих сферах. Але, крім поширеної фрази «какая разніца на каком язике гаваріть…», нав’язують тезу: «зараз не на часі дбати про українську мову, бо жорстока російська агресія». Але коли, як не зараз? Скільки знущань ще треба пережити, щоби всі українці навернулися до родової української мови. Адже знищення мови дорівнює знищенню нації. Немає нації без своєї мови, адже це свого роду кордон. Немає кордону, немає держави. 

«Зараз не на часі…» Не погоджуюсь. Бо зараз саме час, щоб знищити будь-який вплив російського, вплив їхньої мови, культури, церкви, політики. Усе, що так чи інакше пов’язане з російськими нацистами, потрібно викорінювати з нашої прекрасної країни. Ми бачимо, що несе собою «рускій мір», який так сильно хочуть нав’язати нам сусіди. А мова ворога – це один із елементів їхньої маніпулятивної пропаганди, один із символів росії, яка нині катує тисячі українців. Мову використовують як інструмент для розпалювання ворожнечі. Щоб розділити українців на російськомовних та українськомовних. Щоб зламати нашу державу зсередини. А що несе російська культура? Суцільне знищення всього українського.

В Україні не повинно бути жодних проявів російського. Ніякого спільного культурного простору. Бо будь-що російське несе смерть та страждання. Ми живемо в особливий час. У час, який ввійде в історію. І моя душа розривається від того, що деякі українці не розуміють важливості української мови в Україні, не розуміють важливості української культури в Україні, української музики в Україні. 

Але ми боремося за нашу країну, за наші кордони, за нашу солов’їну мову. Я знаю, що свідомих громадян більше. Я вірю, що всі зрозуміють, чому мова так важлива. Та чи не занадто великою ціною?»

Уляна ЦЮПКА: «Дуже сумно, що за 30 років відновленої незалежності українці зробили мало для повсюдного функціонування своєї мови. Російсько-українська двомовність – це катастрофа. Російська мова залишилась скрізь: на вивісках, у сфері обслуговування, у державних установах, у ЗМІ. Чимало вищих посадовців не могли (чи не хотіли) і кілька слів сказати українською. Мало хто говорив, що ми в 2014 році втратили території, де панувала мова агресора. Хто в цьому винен? Самі ж українці! Чимало з них досі не розуміє, що нація, яка втрачає свою рідну мову і приймає чужу, не має духовної самостійності та моральної гідності. Тому не проявляє ініціативи, необхідної умови для вільного самоствердження. Якщо нація апатична, млява, не спроможна утвердити свого права на життя поміж інших націй, то це, як не прикро, шлях у безодню.

Отож усі проблеми нашої нації потрібно шукати насамперед у собі. Запитаймо себе: якою мовою я розмовляю, яку церкву відвідую, кого обираю президентом, депутатами Верховної Ради? І хоч би що хто казав, а українська мова в Україні – це основа безпеки нації. У нас має квітнути українська мова, діяти українська церква, розвиватися українська культура, маємо вивчати правдиву українську історію. Бо тільки так може панувати українська самостійна і вільна нація.

Після повномасштабного вторгнення росії на територію України за кілька тижнів відбулися зміни, яких не сталося за 30 років відновленої незалежності. Важливо, що стираються умовні кордони Західної та Східної України. Зараз усі куточки України – це одне ціле, а всі українці – одна велика дружня родина. Для багатьох російська мова стала огидною. В електронних ЗМІ значно переважає українськомовний контент. Шкода, що українці почали цінувати все своє лише після чергового геноциду нашого народу. Українці мають зберегти свою ідентичність у глобальному світі, а мова є дуже важливим фактором у цьому процесі.

Мова творить націю і державу. Тому потрібно навчитися обстоювати свою мову. Українці мають перестати бути безхребетними і м’якотілими. «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж територію», – казала Леся Українка. Адже територію можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація».
   
Яна ШАЙНЮК: «Я з дитинства знала, що росія = небезпека. Часто не розуміла: чому? Думала, що конфлікти в минулому. Та, виявляється, не існує минулих конфліктів. Зараз я живу в суцільній відповіді на питання «чому?». А потім знову поринаю у минуле, і перед очима історичні картинки Голодомору, Розстріляного відродження, Революції Гідності.

У кожному періоді становлення Української Держави були ті сміливці, які попри репресії, так званий «культурний булінг», не боялися говорити, писати українською, популяризувати її, і саме завдяки цьому сьогодні ми розмовляємо прекрасною українською мовою. Мовою, яку не вдалося стерти з лиця Землі. У сучасному контексті розмовляти українською означає захищати національний інформаційний простір.

Говорити українською символізує зв'язок поколінь, збереження культурного простору, історичного спадку народу України. Розмовляти українською – політична безпека, адже країна-агресорка відкрито заявляє, що вважає своїми «соотєчіствініками» всіх тих, хто розмовляє російською, бо за словами очільника цієї країни «росія закінчується там, де закінчується російська мова».

Може, нарешті, тепер, хоч і такою неймовірною ціною, ми зрозуміємо, що мова не може бути розмінною монетою! Московський окупант не тільки зараз, а й 50, 100, 200, 300, 500 років тому робив те саме, що й сьогодні – прагнув перетворити Україну на маріонетку, а українців на чужомовну біологічну масу. Може, нарешті, тепер всі розмовлятимемо українською мовою не тільки в деяких частинах держави, а по всій Україні?

Якщо ми живемо у вільній і незалежній державі та не шануємо власну мову, історію в культуру, то як нас можуть поважати інші народи? Риба гниє з голови. А голова української риби – це влада, яка нині в руках так званих слуг народу, лідери думок, культурні діячі, які лише тепер починають відсахуватися вій всього російського.

«Мне неудобно на украинском» – а хто сказав, що має бути легко? На опанування мови потрібен час, терпіння, формування звички. «А в Канаде розгаваривают и на английском, и на французском». Можна довго аналізувати лінгвістичну культуру інших країн, але краще проаналізувати історію України й порахувати, скільки українців вбила імперська росія. 

На окупованих територіях сходу і півдня України московські паразити змушують школи переходити на російську мову навчання. Українськомовні книги вилучають і спалюють. Все українське – ліквідовують. Це і є відповідь на дискусійне запитання «Чому українці мають прийти до своєї мови на 100%?» Уже зараз 83% наших громадян вважають, що єдиною мовою має бути українська, за ворожу – лише 7%.

Після перемоги над московським агресорами ми все відбудуємо. Але насамперед треба побудувати величезну стіну між країною свободи та країною рабства. Але і її буде недостатньо. Мовний бар'єр необхідно будувати негайно».

Ірина ЯСІНСЬКА: «2019 рік. В Україні відбулась прем'єра фільму «Соловей співає». Авторка ідеї осмислила реальну ситуацію, котра відбулась на передовій. Український воїн розповів історію, як він під час бою втратив зір і не знав, де наші, а де вороги. Коли почув, що до нього хтось наближається, то взяв до рук гранату, палець просунув у кільце чеки. «Свої», – почув він від тих, хто наближався. Хлопець вже готовий був висмикнути чеку і загинути. Та раптом вони заговорили українською.

До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну (та й навіть зараз), можна почути розмови про «да какая разніца?», «мовне питання тільки ділить нас, роз’єднує країну», «треба ввести двомовність в Україні, адже Бельгія, Ірландія та Швейцарія це зробили».

Насправді не можна порівнювати історію цих країн та нашу, адже вони не говорять мовою ворога, котрий вже не одну сотню років плюндрує їхню землю, вбиває народ та нищить їхню історію.

Одна з причин, що москалі розв’язали війну проти України, – мовляв, одним із пунктів – чому на нас напали – є те, що російськомовне населення «ущемляють неонацисти-бандерівці». Тільки вдумаймось: війна почалась, бо ми хотіли говорити українською в Україні. Мова – це той місток, через який російська маніпулятивна пропаганда роками доносить свої меседжі замість того, щоб залишити нас в спокої як самостійну державу зі своїм вибором.

«Соловей співає – поки голос має» – найбільш яскраво це показано на
прикладах Ізраїлю та білорусі. Заява лукашенка про те, що тільки «ідіоти» спілкуються білоруською, а не російською, бо, мовляв, російська – це мова науки, а все, що придумано білоруською, звучить соромно. На фоні зникнення білоруської мови яскраво вирізняється іврит, котрий упродовж останніх десятиріч відродився після майже повного зникнення.

Перед нашим поколінням постало першочергове завдання – популяризувати українську мову, розвивати її самобутність, говорити нею та зробити все можливе, щоб російська мова стала для наших дітей чужою.

* * *

Отже, українська мова для українців, як будь-яка інша мова для іншого народу – це матеріалізована свідомість, утвердження найважливішого морально-психологічного явища – україноцентризму. Україноцентризм – це така світоглядно-духовна, політико-ідеологічна система державотворчих координат, у центрі якої українська людина. Націоналістичні засади україноцентризму органічно вплітаються у вселюдські гуманістичні принципи розвитку світу, збереження розмаїття мов, культур, звичаїв, традицій. 

Україноцентризм ґрунтується на концепції націоналізму, який є філософією буття Нації, її життя, розбудови, а московський рашизм, який увібрав у себе шовінізм, фашизм, нацизм, більшовизм, – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму лежить українська національна життєстверджуюча ідея, а в основі шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – московський великодержавницький імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – з ненависті до чужого.

Мета націоналізму – свобода своєї нації, а мета шовінізму, фашизму, нацизму, рашизму – поневолення інших націй. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм перетворюють інтернаціоналізм на засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській, великодержавницькій ідеї. 

Для націоналіста національні ознаки інших: мова, культура, традиції, звичаї – усі загальнолюдські святині є об’єктом поваги і пошанування, а для шовініста, фашиста, нациста, рашиста – це те, що потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Саме такою є мета гібридної війни російської федерації проти України. Націоналізм породжує подвижників і героїв, а шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм – убивць, грабіжників, загарбників, яничарів, холуїв.

Проаналізувавши наведені положення, професор Володимир Монастирський дійшов глибокого, правдивого висновку, що націоналізм не має нічого спільного з шовінізмом, фашизмом, нацизмом і рашизмом, оскільки він є генетично визначеним явищем природи, а це означає, що він є творінням не стільки людського розуму, скільки Всевишнього, тоді як шовінізм, фашизм, нацизм, рашизм є штучними, хворобливими, маніакальними отруйними плодами. 

«Національна свідомість + національна мова» – ця духовна формула має трансцендентний зміст, деформація якого спричиняє національне виродження, культурний, моральний, економічний занепад. Тобто, жодне суспільство, хоч би на якому рівні розвитку воно перебувало, не може існувати без мови. Це стосується усіх народів, усіх громадянських шарів і прошарків і кожної окремої людини – носія національної сутності, про яку Тарас Шевченко написав:

Ну що б, здавалося, слова … 
Слова та голос – більш нічого.
А серце б'ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть меж люди! 

Надзвичайно великими можливостями володіють школи, заклади вищої освіти, суспільні інституції, засоби масової інформації для створення такого мотиваційного педагогічного, психологічного та інформаційного середовища, яке б культивувало в людині і суспільстві морально-духовну потребу опанувати українську мову, сприяти її повноправному функціонуванню, а також утверджувало порозуміння між людьми, громадянську злагоду у вільній від московських загарбників Україні, толерантність існування національних культур.

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка.