Нині склалася така ситуація, що в багатьох країнах політики та уряди змушені робити рішучіші кроки на підтримку України, реагуючи на на-строї своїх суспільств. Однак коли війна затягнеться, що неодмінно позначиться на добробуті пересічних громадян, зросте загроза розколу монолітної підтримки нашої країни. Проте це не єдиний виклик, який, можливо, доведеться долати нашій країні на західному напрямку. Це розуміють в Україні, тож, починаючи з 24 лютого, інтенсивність переговорів і різного виду взаємодій із західними партнерами зросла неймовірно.

Про роботу Комітету з питань інтеграції України до Європейського Союзу в умовах війни «Голос України» попросив розповісти його очільницю Іванну Климпуш-Цинцадзе (на знімку). Однак говорили ми не так про зустрічі й перемовини, як про потенційні виклики і майбутні завдання. А також про те, чому попри шалену підтримку України в Європейському Союзі остаточного рішення щодо надання нам кандидатського статусу досі немає.

— Пані Іванно, зрозуміло, що робота комітету в умовах війни відбувається інтенсивно, але які напрями і теми стали нагальними? Що доводиться робити вперше?

— Інтенсивність роботи зараз така, що якби було 36 годин на добу, то працювали б 36 годин. Це насправді постійна робота, незалежно від того — це ранок, день чи ніч, коли це стосується, скажімо, взаємодії з нашими американськими партнерами. І з початку війни це велика кількість онлайнових взаємодій з нашими візаві в різних країнах, не тільки європейських, хоч ми і є комітетом, який відповідає за питання, що пов’язані з інтеграцією України до Європейського Союзу. Це спільні засідання комітету з комітетами європейських справ у різних країнах Європейського Союзу. Деколи ми проводимо спільні засідання разом із Комітетом у закордонних справах. Очевидно, що ще одним напрямом роботи є якась неймовірна кількість коментарів іноземним ЗМІ для того, щоб пояснити ситуацію, для того, аби було об’єктивне висвітлення того, що відбувається в Україні та які причини цієї звірської поведінки росії на нашій землі.

У перші місяці після 24 лютого парламент працював у такому режимі, що всі законопроекти узгоджувалися погоджувальною радою на консенсусній основі, й вони в принципі не передбачали висновків нашого комітету. Зараз ми повернулися до того, що працюємо також і над висновками комітету до законопроектів, які розглядаються, які стосуються не тільки безпосередньо суто воєнного стану. І це особливо важливо з огляду на те, що Україна подала заявку на отримання кандидатського статусу. Тож, відповідно, ми повністю ініціативно включені в процес лобіювання отримання кандидатського статусу вже в червні. Хоча тут є певні проблеми з тим, що комітет діє більш ініціативно, ніж отримує якусь залученість з боку урядовців чи інших виконавчих структур. Я вважаю, що це є певним прорахунком уряду, який само-
стійно готував відповіді на опитувальники і не залучав до цього процесу парламентаріїв. Більше того, на жаль, незважаючи на наші звернення, ми до цього часу не отримали копію цих відповідей. Я вважаю, що це певним чином обмежує нашу спроможність говорити одним голосом з урядом, хоча ми це максимально намагаємося робити на свій розсуд і на своє розуміння.

Останній період часу надзвичайно інтенсивний навіть з огляду на міжнародні поїздки. Умовно кажучи, робочий день починається о 6.30 і завершується о 23-й — 24-й годині. І день розписаний, він складається і з зустрічей, і з публічних виступів, і з кулуарних розмов, які деколи додають дуже багато й до розуміння, на що звернути увагу, й до того, над чим попрацювати, й до того, які аргументи потрібно додатково опрацювати, щоб мати успішний результат. І очевидно, що це стосується не тільки кандидатського статусу, а й надання Україні зброї (і якомога швидше), і включення в роботу над санкційним тиском стосовно росії, над фінансовою допомогою для України, над потенційним розвитком платформи для допомоги Україні в реконструкції, відновленні, й над тим, в який спосіб забезпечити, щоб росію було покарано по завершенні цієї війни.

— Якщо повернутися до кандидатського статусу України в Європейському Союзі, які ваші очікування: у нас можуть виникнути тут проблеми? Які настрої ви відчули під час дискусій з європейськими партнерами?

— На даний момент, на жаль, консенсусу стосовно надання Україні кандидатського статусу серед країн—членів Європейського Союзу немає. І тому важливо, щоб ми це усвідомлювали, не будували собі рожеву картинку і не переконували самі себе, як дехто намагається робити, в тому, що це вже вирішене питання.

Насправді є ціла низка країн, які налаштовані скептично. І є три різні причини цього скептичного налаштування. Тому що є частина країн, які в принципі негативно ставляться до питання розширення Європейського Союзу. І це їх бачення накладає обмеження на те, щоб Україна отримала кандидатський статус. Інша низка країн з огляду на актуалізацію питання про отримання Україною кандидатського статусу намагається просунути і питання рівного ставлення та забезпечення європейської перспективи для всіх країн Західних Балкан. І це прив’язує рішення щодо нас до рішень, які стосуються окремих країн Західних Балкан.

І третій такий напрям застережень, який ми бачимо, більше бюрократично-юридичний стосовно того, що, мовляв, Україна на даний момент ще не готова отримати цей кандидатський статус. Хоча я абсолютно вважаю, що сьогодні йдеться саме про політичне рішення. Про певний, якщо хочете, моральний обов’язок Європейського Союзу відповісти на запит українців, які сьогодні вмирають за право трансформувати свою країну відповідно до європейських лекал та підходів і стати в перспективі повноправним членом Європейського Союзу.

Ну а поза тим Україна вже достатньо багато зробила для того, щоб навіть будучи оцінюваною на основі того, що їй вдалося, є такою, що може отримати кандидатський статус. Тому що ми зробили дуже багато різних реформ для отримання безвізу. Ми на 63 відсотки виконали Угоду про асоціацію, а це величезний пласт роботи, який стосується, зокрема, і перетворень економічних, які мали б наближати нас до європейського вільного ринку. Ми зробили багато і з точки зору децентралізації. Звичайно, принципово важливо втримати всі ці зміни, не руйнувати їх зараз, а більше того — на них вибудовувати подальший прогрес. І всі ті  речі мали б ураховуватися як частина того, що Україна вже зробила для виконання Копенгагенських критеріїв.

Ніхто не каже, що ми вже готові до членства. І це теж важливо розуміти й усвідомлювати, бо якщо не підготовлений заходиш у членство, то ти завжди будеш кульгавою качкою серед членів Європейського Союзу. А нам важливо зайти туди як країна, що сильна, повноцінна і спроможна.
Тому, думаю, зараз настав час надати нам кандидатський статус, але поки що, попри мобілізацію і на рівні парламенту, і, бачу, що урядовці працюють, і Офіс Президента, на даний момент рішення не ухвалено.

Буквально протягом останніх тижнів спілкувалися і з європарламентаріями в Брюсселі, й з парламентаріями та урядовцями в Німеччині, з величезною кількістю представників різних міжнародних інституцій, в тому числі й у бізнесі, в Давосі, в Європейській народній партії на конгресі в Роттердамі. Усе це спілкування свідчить, що ми маємо велику кількість наших адвокатів, лобістів у хорошому сенсі цього слова, друзів України, які намагаються нам допомогти. Але також є велика кількість людей, які до цього часу вставляють палиці в колеса цього процесу.

— А якщо, припустімо, все-таки отримали кандидатський статус і розпочали рух до повноправного членства в ЄС, то, на вашу думку, які сектори потребуватимуть трансформації найбільше і передусім?

— Ми не можемо говорити про цей процес у відриві від війни, яку нам доводиться вести на своїй території для захисту суверенітету та для відновлення територіальної цілісності й незалежності. Й очевидно, що насамперед нам потрібно зосередити всі свої сили на тому, щоб вигнати ворога з нашої землі, але якщо ми вже будемо переходити до відкриття перемовин про членство після отримання кандидатського статусу, а це теж окремий крок, то я вважаю, що головними питаннями буде забезпечення для нас верховенства права, балансу, незалежності гілок влади, інституційної спроможності. Тобто справді наявності процедур, правил, яких всі дотримуються, і фахівців, які спроможні напрацювати та запропонувати ті чи інші рішення. Напевно, ці речі будуть найважливішими, тому що вони стануть базою для всіх перетворень і в економічній сфері, й у банківській, і в усіх інших.

— Пані Іванно, хочу поцікавитися вашими враженнями від того, як Європейський Союз і передусім пересічні європейці відреагували на повномасштабну війну росії проти України. Ви очікували, що буде настільки сильна підтримка чи це стало несподіванкою?

— З 2014 року ми намагаємося мати об’єднану позицію і об’єднану відповідь вільного світу, в тому числі й країн Європейського Союзу, на ту агресію, яку до нас проявляє російська федерація. І, звичайно, боляче було доводити постійно нашим партнерам, що ми бачимо більше, ніж вони хочуть бачити, що ми розуміємо краще такі хижі наміри росії, що умиротворення ворога і слабка відповідь, слабкі санкційні заходи тільки спонукають росію до зростання її апетиту до агресії.

Я думаю, що зараз ми бачимо певну роботу над помилками, зокрема країн Європейського Союзу, і визнання принаймні більшою частиною цих країн того, що їх достатньо слабка відповідь спричинила ескалацію цієї війни. І ми бачимо сьогодні, що політики в європейських країнах, у країнах репрезентативної демократії, дуже активно реагують на позицію суспільств. І ви праві, коли питаєте, чи здивувала позиція саме громадян. Сьогодні так видається, що в багатьох країнах громадяни є попереду політиків. І саме їхнє налаштування у необхідності підтримки України, готовності сприймати Україну як потенційного члена Європейського Союзу, в необхідності тиснути на росію вимагають від політичних еліт, від урядів більш різких і більш рішучих дій.

І це, безумовно, через те, що ми маємо допомогу від медіа, які об’єктивно висвітлюють ті звірства, всю цю кричущу неспровоковану війну росії проти України, які доносять всю цю інформацію до широкого загалу у вільному світі. І це дає співчуття, це дає певне усвідомлення того, що цінності потрібно захищати і цінності не можна сприймати як даність, так, як це сприймають у багатьох європейських суспільствах.

Тому відповідь після 24 лютого є набагато потужніша, ніж коли-небудь була до того, саме з огляду на певне прозріння, протверезіння багатьох країн в оцінці того, як діє росія і як з нею можна взаємодіяти. Чи вона чує, чи вона здатна до справжнього діалогу, адже з боку європейських країн весь час вважалося, що це єдиний шлях для вирішення питань. Ми бачимо, що росія взагалі не зацікавлена в діалозі. Вона зацікавлена виключно у капітуляції України. І капітуляції вільного світу, і нав’язуванні своїх правил та свого бачення того, як має розвиватися безпекова ситуація у світі, які правила мають діяти.

Це добре, що світ прокинувся. Але ми також розуміємо, що деякі упереджувальні дії могли б якщо не зупинити, то принаймні суттєво ослабити агресивну поведінку, яку росія сьогодні демонструє. Нам буде далі непросто втримати цю єдність і мобілізацію на підтримку України. Ми це теж бачимо з нашого спілкування. Дедалі більше проявлятиметься і те, що тільки-но зростатимуть ціни на енергоносії, буде підвищуватися інфляція у світі, загострюватиметься проблема продовольчої безпеки, яку спричинили воєнні дії росії проти України (і на це розраховує росія, яка вважає, що час грає їй на користь) — все це викликатиме певне додаткове незадоволення всередині країн вільного світу. І росія розраховує, що вони втомляться від підтримки України і будуть тиснути на Україну для того, щоб ми за рахунок наших інтересів, наших поступок пішли на якесь примирення. Але це означає, що ми будемо змушені потроювати, посилювати свої зусилля для втримання цієї єдності і для продовження максимальної підтримки України.

А ще я хочу сказати, що коли ми говоримо з нашими колегами, то весь час наголошуємо на тому, що Україна не є завжди частиною проблеми, як хоче показати це росія. Що Україна багато в чому може і вже є країною, яка забезпечує, радше, розв’язання проблем. Ну, наприклад, той факт, що ми вже після початку війни в такому авральному режимі підключилися до внутрішнього ринку електроенергії в Європейському Союзі, до ENTSO-Е. Якщо ми підемо далі й домовимося про комерційний продаж нашої електроенергії, то вже сьогодні зможемо частково компенсувати потребу Європи в газі, замінюючи його, наприклад, електроенергією.

Сьогодні, коли стало неможливо експортувати морськими шляхами наше зерно, світ зрозумів, наскільки Україна є ключовою країною в тому, щоб втримати баланс продовольчої безпеки у світі. Й ці речі, як на мене, також мають бути враховані нашими партнерами для того, щоб боротися за такого сильного гравця, яким є і може бути Україна у світі.