Переді мною два ваговиті томи "Літопису нескореної України", видані у Львові у 1993-му та 1997 році. Про що вони? Про героїзм українського народу в боротьбі проти свого одвічного ворога - Росії. І про те, як вона, Росія, пручалася, намагаючись різними брехнями, щоразу підтримуваними силою, в тому числі і збройною, перетягти на свій бік кожного недовірливого і поставити його у свої лави. А тих, хто не корився її злій волі, знищити або якимсь іншим способом відправити до "кузькиної матері". Про все це йтиметься у цій добірці документальних матеріалів, узятих зі згаданих томів. Почнемо з живого факту.
Під час обласної конференції на тему "Боротьба ОУН-УПА за незалежність України", що відбулася в листопаді 1992 року в Чернігові, поряд із багатьма іншими виступив інвалід Великої Вітчизняної війни, колишній політпрацівник, свідок подій у Західній Україні в 1946-1950 роках Анатолій Володимирович Дзябура. Він розповів про пережите ним в останні роки переосмислення подій минулого.
Цей чоловік повернувся з війни з орденами та медалями. Опинившись у Львові, влаштувався на роботу в "Заготзерно". Наприкінці жовтня, очевидно, 1946 року, його викликали до обкому партії. Розмова зводилася до того, що треба їхати на села і домагатися додаткових заготівель хліба. На ту пору все, що пов'язано з лінією партії комуністів, було для цього чоловіка святим.
Дзябуру з іще двома товаришами направили в Мужеловичі Яворівського району. У райкомі партії їм вручили карабіни разом із завданням: зібрати з селян триста центнерів хліба.
Зайшли до першої-ліпшої хати, а в ній такі злидні, що й столу немає. Хазяїн з хазяйкою і троє діточок злякано дивляться на непроханих гостей. Але завдання партії треба виконувати, тож ставлять перед родиною вимогу: здати державі центнер хліба.
- Люди добрі, то де ж я його візьму? - бідкається хазяїн і подає папірець, в якому написано: "Держава дякує..." за зданий хліб.
В інших оселях картина щоразу повторювалася - всі мали подяки!
Увечері секретар райкому, дізнавшись про невдачу посланців з обкому, виголосив: "Плевать на бумажки! Нужен хлеб".
Наступного дня теж жодних успіхів. Діти хапали за руки, жінки голосили. Серце Дзябури краялося.
Третього дня до села навідався розлючений секретар обкому. Пригрозив: "Положите партбилеты!". За його вказівкою стали вести селянських корів до сільради. Хто приносив зерно, отримував годувальницю. Заплакана жінка принесла півпуда гороху. "Це все, що маю, - сказала, - забирайте". Ці слова Дзябуру добили. Він поїхав у райком і здав карабін. За дезертирство отримав партійну догану.
- Я впевнений, - сказав він на конференції, - у ті дні після подібних діянь партії не один юнак з Мужеловичів пішов до вояків УПА. Адже ми тоді заслуговували, аби в нас стріляли за вчинене беззаконня і знущання над невинними... І я каюсь перед мешканцями Львівщини, вояками УПА за мої давні гріхи... Коли виходив з КПРС, мені докоряли, мовляв, вам має бути соромно перед загиблими на фронті товаришами. То я відповів так: якби мої загиблі друзі дізналися всю правду про злочини КПРС та радянської імперії, вони вчинили б так само, як і я... (записав Сергій Павленко).
А тепер з допомогою комбата ОУН-УПА В.М. Левковича, "Вороного", розповімо про одного з багатьох героїв - курінного УПА, якого звали "Командир Ем", "Євшан", тобто про Дмитра Петровича Пелипа. Він народився 1910 року в селі Голе-Равське, що біля Рави-Руської. Це, без будь-яких перебільшень, героїчна постать лицаря УПА. Досить сказати, що свого часу про курінь Ема співали пісні.
У тридцятих роках Дмитро служив у польському війську. За участь в ОУН засуджений на чотири роки тюрми. 1939-го виходить на волю і вступає до легіону "Нахтігаль". Проте після ув'язнення німцями уряду Стецька у Львові легіон потрапляє під підозру гестапо. 1942 року Ем у військовій формі й при повному озброєнні навідує рідну домівку. 3'являються гестапівці з поліцаями, оточують хату. Ем німців знищує, поліцаї здаються. Ем іде в підпілля. Німці заарештовують близьких до Ема людей, їм загрожує розстріл. Ем із групою членів ОУН налітає на німецький гарнізон, забирає в полон майже тридцять солдатів і ставить ультиматум: не звільните заарештованих - німців розстріляємо. Обмін відбувся. Далі на рахунку Ема бій у селі Карові проти німців. Його сотня тоді підбила дев'ять ворожих танків, забрала в полон п'ятьох німецьких офіцерів. Чоту повстанців, що потрапила до рук ворога, обміняли на полоненого високопоставленого німецького чиновника.
Весною 1944 року Ем став командиром сотні "Галайди", громить польський штаб Армії Крайової в с. Посадів, бо перед тим поляки спалили чимало українських сіл на Холмщині. У травні стає командиром куреня, а згодом - тактичного відтинку.
3 приходом більшовиків проводить низку боїв на Радехівщині, Холмщині, повертає на Равщину й Немирівщину. Останній бій відбув у селі Яструбині Радехівського району. Смертельно поранений енкаведистами помер у сусідньому селі Радванці - це сталося перед святом Михайла 1944 року.
У неділю 6 жовтня 1991 року останки лицаря Золотого Хреста Бойової Заслуги першого ступеня в супроводі велелюдної процесії перевезли в родинне село Равське Жовківського району. Того дня на мітингах-реквіємах виступали народні депутати України Степан Хмара та Ярослав Кендзьор.
Жук Йосип Григорович, народився 4 жовтня 1922 року в селі Ситихів Жовківського району Львівської області, в минулому боєць дивізії СС "Галичина", воїн УПА, студент.
"Моя доля, - розповідає Йосип Григорович, - схожа на долі тисяч, які посміли чинити опір новій окупаційній владі. У травні 1943 року мене заарештували німецькі поліцаї і запроторили до тюрми на Лонцького. Там змусили підписати заяву про добровільний вступ у дивізію СС "Таличина" і разом з іншими відправили на навчання до Німеччини. У червні 1944 року дивізійники прибули на станцію Ожидів міняти німецькі частини, які під Бродами вели безперервні бої. Дорогою до села Білий Камінь нашу колону знищила ескадра американських літаків. Чота мінометників, якою я командував, відстала від основної колони через зливу, тож саме це врятувало нам життя.
У Золочівському районі ми опинились у сотні "сіроманців". Курінний "Бондаренко" отримав наказ командування УПА перейти лінію фронту і продовжити боротьбу в більшовицькому тилу. В лісі на території Бережанського району Тернопільської області ми приймали присягу. Там нас відвідав командир УПА "Чупринка". Після цього ми - 600 воїнів під проводом полковника "Остапа" - вирушили на Волинь та Рівненщину. Там нас постійно обстрілювали відділи енкаведистів. Це змусило нас поділитися на невеличкі групи й повернутися в Рогатинський та Бережанський райони.
Зима 1994-1945 років була важка. Скаженіли загони енкаведистів. Ми мерзли в криївках і голодували.
Мені куля прошила легені та руку, я знепритомнів і в такому стані потрапив у полон. Очуняв на підводі. Заїхали в село, мене завели до сільради. За столом капітан: «Ну что, довоевался, бандит, таку твою мать! Садись и говори правду, а не то...» - і показав на приперту до столу ґудзувату палицю.
Я все розповів, що питали, бо енкаведистам і без мене було все відомо про нашу сотню, і знову втратив свідомість. Очуняв у Бережанській лікарні. За шість днів рани почали гоїтися, температура спала і мене завезли, до Рівненської комендатури, завели до кабінету генерала. Він почав розпитувати, і я відповідав, що УПА бореться проти всіх окупантів за створення незалежної України.
- Ты таких вещей больше никому не говори, а не то я тебя быстро в расход пущу. Увести!
Тут двері розчинилися, увійшли немолоді офіцери напідпитку, розвалились у кріслах.
- Да вот этот бандит наговорил такого, что его повесить мало.
- Это же еще ребенок, - сказав один із прибулих, - он и сам не ведает, что говорит.
Дізнавшись, що я вивчав латину, звернувся до мене латиною. Зібравшись із духом, я теж латиною випалив: "Велика мужність і велика честь умирати за батьківщину!".
- И ты готов умереть за свою самостийную Украйну, которой не было, нет и не будет? - у голосі сивого вчувалась розгубленість.
- Хоч зараз, - відказав я і, втративши свідомість, упав.
Ні, Я не був героєм, я просто не міг поводитись інакше, і, швидше, був схожий на зайця, що, злякавшись власної хоробрості, звалився замертво під ноги вовкам.
Так я опинився в рівненській в'язниці. У квітні 1945 відбувся суд. Вирок: двадцять п'ять років тяжких каторжних робіт і п'ять років позбавлення громадянських прав з відбуванням строку покарання у віддалених місцевостях СССР. Після мене такий само вирок оголосили ще тридцятьом в'язням. Через тиждень після капітуляції Німеччини на залізничному вокзалі нас повантажили і ми вирушили в невідоме. На якомусь переїзді поїзд зупинивсь і ми почули, як жіночий гурт виводив пісню "На городі верба рясна". І ми відчули, що назавжди покидаємо рідну Україну».
Кіраль Марія Василівна (дівоче прізвище Іваникович), родом із села Тернівка Сколівського району Львівської області (1916-1946). Дружина підпільника Олекси Кіраля, справжня великомучениця за національну ідею.
«Її на Святий вечір чекісти взялися допитувати: де чоловік?
Не зізналася. Підпалили хату. Дим став душити. Солдати забрали з хати Марію і вийшли на двір, а маму і сестру Кіраля лишили у вогні. Стала обвалювалися стеля - мама з дочкою втекли в сіни. Там їм попрострілювали животи. Вони попадали і в страшних муках згоріли. Енкаведисти далі мордували Марію. На лівій руці обрізали шкіру, задерли аж до плеча і завернули на шиї. Пекли жінку на запаленій соломі. Далі багнетами "свердлили" голову. Від тих мук вона, обсмажена, у страшних муках померла. Я її виділа саме такою покатованою. Їх усіх там, у Таболівськім у Менчелі поховали».
Записано І991 року у Славському від Павкович Параски Луківни, 1928 року народження.
Німий Роман Олексійович, народився 1929 року в селі Черче Рогатинського району Івано-Франківської області, член ОУН, заарештований 1950-го, звільнений 1957 року.
«Старше покоління пам'ятає, який нам "рай" подарував "золотий вересень" 1939 року. 3 перших днів народ зрозумів: на Західну Україну прийшов не визволитель, а страшний кривавий окупант. У кожній установі, на підприємствах, у школах "визволителі" вербували агентів-провокаторів. Фабрикували фальшиві доноси. Почалося планомірне винищення українців. Далі прийшла німецька окупація, почала з терору. Народ піднявся на боротьбу. 1943 року група хлопців із мого села пробилася на Волинь, де була створена Українська Повстанська Армія. У Черчу був штаб німецької армії і збройний склад. Мені тоді було чотирнадцять років, але я спромігся винести повстанцям ящик гранат, карабін і патрони.
Комуністи голосили, що УПА співпрацювала з німцями. Але ми добре тямили, що повстанці боролись як проти німців, так і проти більшовицьких окупантів. Коли вони знову з'явилися, то знайшли криївку наших хлопців і розстріляли їх. Наступними роками кати винищили майже всю мою родину: Богдана, Ярослава, Ліду, Марійку, Зоню Німих. 7 квітня 1950 року заарештували й мене. Був суд і вирок: 25 плюс 5 років. Так я опинивсь у Магадані. Звідти частина ув'язнених потрапили в Бутугичаг, Долину смерті. Там нам казали: "Бандеровская сволочь, нам не надо вашей работы, нам нужны ваши мучения. Здесь вы все подохнете". Найбільше нищили українців. За 1946-1951 роки тут загинули понад тринадцять тисяч невільників.
1955 року частину в'язнів з Колими перевезли до Іркутської області. Ми опинилися на 246-му табірному пункті. Там адміністрація тримала своїх помічників - карних злочинців, котрі знущалися зі старих безсилих в'язнів. На наші звернення з цього приводу адміністрація не звернула уваги. Тоді ми вигнали із зони цих злочинців. За це наших 39 людей відправили у всесоюзний штрафний 419-й табірний пункт. Коли прибули на місце, то вирішили не виходити з вагона. Заклинили двері дошками з нар і вимагали прибуття вищого начальства. Капітан Пушкін віддав солдатам наказ: "По изменникам "Родины - огонь!". Вагон потрощили кулями, розбили двері. В'язня Поздова прокололи пікою в саме серце, поляка Войцехівського розстріляв той самий капітан. Після жорстоких катувань ми понад рік просиділи в кайданах в Олександрійському централі, чекаючи розстрілу. Проте з нас зняли несправедливе звинувачення, але катів не судили».
Росул Омелян Іванович, народився 1926 року в селі Невицьке Ужгородського району Закарпатської області, українець, службовець, заарештований 1948-го, звільнений 1957 року.
«Я дістав вирок суду - 25 років. Чотири офіцери чекали на мою реакцію. Я висловився на общепонятном: "Спасибо матушке Москве, не пожалела, может, еще добавите?". У відповідь пролунало: "Замолчи, гадина!".
До Магадана ми припливли ввечері. Привели нас на пустир. Команда: "Садись!". Підполковник привітав нас такими словами:. "Ну что ж, изменники, фашисты, убийцы, кровопийцы... вы попалила на Колыму, отсюда возврата нет. Расстреливать вас не будем, вы сами передохнете, но до этого еще поработаете на советскую власть. Ваше место под сопкой!". Страшні, але правдиві слова, зміст яких у ту хвилину ще більшість із нас не усвідомлювали.
Уранці нам видавали пайку хліба на весь день, вій був чорний, липкий, але рятував від голодної смерті. Отримуючи її, ми все миттєво з'їдали. Силою волі я намагався залишити на вечерю хоча б шматочок. Заховав його під матрацом з тирсою. А тут підійшов старший від мене років на десять чоловік і став слізно просити хоч крихту хліба, бо помирає з голоду. Я відказав, що дістаю таку само пайку, як і він, і такий само голодний. А той упав переді мною навколішки. Тоді я дістав свою заначку, що була трішки більша за коробку сірників, уділив чоловікові майже її половину. Той одразу кинув безцінний дарунок до рота, а я - теж проковтнув свій залишок, не діждавшись вечері. Тоді земляк витяг з кишені кілька "квасолинок" золота і висипав до моєї долоні. З досі невідомою мені ненавистю і злістю я зі всієї сили пожбурив те золото у сніг. "Будь прокляте золото, облите кров'ю й покрите трупами нещасних!".
Яремчук Василь Адамович, народився 1922 року в селі Залізниця Ковецького району Рівненської області, воїн УПА. Заарештований 1944-го, звільнений 1958 року.
«Під час зустрічі із "стрибками" мене заарештували, суд вділив двадцять літ каторги. Потрапив у зону Норильська, розташованого за полярним колом. Тут у землі є вся таблиця Менделєєва, проте клімат суворий. От совіти замість того, аби платити за роботу великі гроші, перетворили людей на рабів, а результати їхньої праці привласнювали. У "Каеркані" ми працювали у вугільних шахтах, годували нас шматком хліба раз на день, давали півлітра похльобки з капусти і 200 грамів каші.
Після кожної ночі на нарах зоставалося кілька трупів. Найчастіше вмирали прибалтійці. Приходили наглядачі, наволочку з матраца натягали з голови на труп, за великий палець ноги чіпляли бірку з особистим номером в'язня й виносили. На прохідній конвоїр багнетом пробивав груди - далі везли під гору Шмідтиху, вивалювали й прикидали камінням. Проте не завжди. Таке було наше життя,
У лютому прийшли до мене два естонці, сказали: "Вася, пойдемте с нами". Пішли у ще недобудований барак, залізли в далекий кут під нари. На земляній підлозі розстелена ряднина, на ній кілька шматочків хліба і якісь кісточки з рибою. Хлопці попросили, аби я, українець, розділив з ними цю скромну трапезу. Бо в них велике свято - "День незалежності Естонії".
Я був дуже зворушений актом високої національної свідомості молодих естонців і думав, який великий вплив має на неї сам факт існування незалежної держави. І ще подумалося: коли ж запалає та висока національна самосвідомість в українців для створення своєї самостійності?
Настала знаменна весна 1953 року, а соме 5 березня. У нас на тітровалці безутішно ридала комсомолка Ліда Дашкіна. Питаю хлопців: що сталося? Відповідають: "Вона плаче за Сталіним".
Після роботи всі в'язні в зоні раділи безмежно. Біля табірної лікарні зустрів дуже хворого літнього чоловіка, він радісно сказав: "А все-таки я його пережив!".
Матещук (Грицина) Орися Андріївна, народилася 1929 року в місті Олеську Одеській області, студентка, заарештована 1947-го, звільнена 1955 року.
«Якось після суду до нашої камери увійшла знайома мені ще з Лонцької тюрми бабця Юстина. Було їй близько 80 років. А засудили її, як і всіх нас, на 25 літ. "Ось бачите, бабцю, - хтось пожартував, - ви казали, що совіти - нелюди, посланці сатани, і ви через них збиралися вмирати, а вони, ці совіти, пожаліли вас і щедро подарували вам ще аж двадцять п'ять років життя". Усі засміялись. "Ой, смійтеся, мої діти, смійтеся на здоров'я. Мені дали 25, але, повірте, комуняки швидше сконають, і прийдуть на нашу землю велика радість і щастя. Тільки за ці волю і щастя треба боротися, а коли ви їх здобудете, пам'ятайте: треба жити правдою, добром, любов'ю, інакше знову повернеться зло, і тоді знову запанує царство сатани".
У листі до мене в концтаборі (Заполяр'я, Мінлаг, м. Інта) мама писала: "Нами не журися. Я чула, що те чорне царство не буде довго панувати. Бог милосердний, доню, він зглянеться над тобою. У святих книгах написано...". А далі все було закреслено, затерто, замазано хімічним фіолетовим олівцем. Та я добре знала, що там було написано: прийде колись на землю страшний суд, і встануть перед ним усі мучителі, які, захопивши нашу землю, плюндрували її, грабували, зневажали наші звичаї... За все це їх чекає страшна кара. Як і тих, хто став на шлях зради рідного народу».
Давиденко Андрій Еммануїлович, народився 1927 в с. Кочубеївка Уманського району Черкаської області, студент, заарештований 1948-го, звільнений 1956 року.
«Під час німецької окупації в Умані відкрився поряд з іншими навчальними закладами й фармацевтичний технікум. Я його закінчив 1943 року й почав працювати в аптеці Тернівки.
У березні 1942-го у Вінниці розкопували могили жертв сталінського терору, а я саме туди навідався. Тож у колишньому парку по Літинському шосе побачив чотирнадцять ям розміром три на три метри. У кожній було по чотириста трупів. Руки в них були позв'язувані ззаду колючим дротом, у багатьох порубані шиї. При вході до парку було написано великими літерами: "Ось вам більшовицьке життя".
У березні 1944 року німців прогнала Червона армія. Тоді ж заарештували мого тата, а потім і мене. Родителя засудили на п'ятнадцять літ каторжних робіт і відправили в Норильськ. А мене звинуватили у шпигунстві, бо в дипломі технікумівському була печатка з фашистським знаком, а на другій сторінці - ще й із тризубом. Але через два місяці випустили, і я весь час був на підозрі. Тож 9 травня 1948 року мене заарештували ще раз. Допити тривали понад півроку. Вирок: 25 років позбавлену волі у виправно-трудовому таборі.
Нарешті опинився в Інті Комі АРСР. Доктори Маргеладзе і Нокс мене, ослабленого, протримали вісім місяців у лікарні. Потім перевели у другий табірний пункт, де я працював у каменоломні. Далі опинився у першому табірному відділі, де було шість тисяч в'язнів. Працював у зоні при санчастині.
Одного разу прибіг знайомий в'язень із закривавленою рукою. Я скріпив краї рани скобою, наклав лейкопластир. Скривавлений бушлат спалили у грубці. Потім дізнаюся, що вбито нахабного стукача Петрова, якому начальство дозволило носити для самооборони фінку. Виходить, це його покарав мій колега. Дізнавшись про мою підпільну роботу, мене посадили в карцер, далі два місяці БУРу, перевели до іншого табору - і знов у карцер. Там був страйк проти свавілля наглядачів і поганого харчування. Штрафники на знак протесту пороздягались і сиділи на морозі біля штабу табору голяка.
Ночами, мене забирали до штабу і били, а непритомного повертали назад. Не пам'ятаю, як я опинився у четвертому відділі. Згодом довідався, що разом з іншими мерцями мене відвезли в морг, який біля п'ятого табірного відділу. Лікарі впізнали мене, оглянули й засумнівалися, чи справді я мертвий. Зробили надріз на руці - з'явилася крапля крові, тож мене одразу забрали до лікарні, оживили.
19 липня 1956 року мене звільнили й направили до Львова. Працював на складі аптекоуправління, звідки й вийшов на пенсію. Маю родину, дітей, тішуся, що вижив. Реабілітований, член спілки, політичних в'язнів.
Розповідаю молоді правду про той жах, в якому жили за совітів, про боротьбу за незалежну Україна».
Лаврів Петро Іванович, народився 1923 року в с. Раків Долинського району Івано-Франківської області, селяни, заарештований у 1945-му, звільнений у 1954 році.
«У Караганді мені оповідали, що Василь Кобилинець, у минулому референт Долинського повітового проводу ОУН у Вотокутинських таборах гавкав. Коли 1956 року його звільнила хрущовська комісія, до нього звернувся хтось із побутовиків: "Василю, гавкни!", на що той відказав: "Я своє відгавкав, тепер гавкай ти!".
21 листопада 1945 року моїх батьків виводили з Долинського КПЗ на заслання. Ключник привів до мене в камеру батька. Я ридав.
Тато заспокоював: "Синку, страждаємо за Україну". Батьків завезли до Сиктивкара.
20 червня 1946 року на львівській пересилці мене оформили на етап. Дещо раніше, невдало втікаючи від НКГБ, я став кульгавим. Це каліцтво врятувала мене від Колими. На Карабасі - так називався цей карагандинський табір - нас, калік, гнали на тік млинкувати пшеницю. Ми жували зерно й не були голодні. Керував током польський офіцер. Розповідали, що якась комісія дещо раніше накинулась на нього: "Ты, советский человек, как допустил такую оплошность?". Поляк скипів: "Я никогда не был и не буду советским человеком. Я - поляк!". Узагалі я ніколи не зустрічав у таборах, щоб поляки були нашими ворогами.
Старший бараку Фьодоров говорив по-українському. Він поставив мене сушити вночі роботягам валянки - на іншу роботу я не мав сили. Одного вечора він дав мені два відра й талони на вечерю і сказав: роботяги працюють на сівбі, крадуть зерно, мелють на каменях-жорнах і варять кашу або печуть коржики. Тож вони не голодні. І порадив мені, отримавши вечерю, відійти в степ, злити воду і наїстися досхочу. Я з'їв два відра тієї "піщі"!
1950 року мене перекинули у рільничо-тваринницьке господарство на Кос-Шека. Там здибався зі старим козарлюгою Коваленком, який 1918 року їздив по Європі з хором О. Кошиця. Після концерту в Лондоні до українських співаків прийшов ще молодий Вінстон Черчилль. Вітаючи голосистих козаків, видатний політик сказав: "Якби ви були такими дипломатами, як є співаками, ви б давно мали свою державу".
Губка Іван Миколайович, народився 1932 року в с. Губки Жовківського району Львівської області, студент, заарештований 1948-го, звільнений 1956 року. Вдруге заарештований 1967-го, звільнений 1978 року.
«Лише після війни, коли до арештантських рот прийшли нові люди із зрозумілим гаслом: "Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї", раби почали підводитися з колін. Як відомо, до кінця 1947 року в СССР не було окремих таборів для політичних в'язнів. Тому з українських повстанців могли познущатись як правоохоронні органи, так і кримінальники. Але після організації спецтаборів політв'язні розпочали організований опір режимові. Для прикладу можна взяти Інту, де в'язні 1949 року створили конспіративний "мозковий центр" повстання під назвою "Північне сяйво". На той час у першому таборі перебували майже п'ять тисяч в'язнів, з них шістдесят відсотків - українці. Були також російські, литовські, латиські та білоруські роти. На жаль, знайшовся провокатор із росіян, і почалося слідство. У жовтні 1950 року відбувся закритий процес над 31 в'язнем. Вирок: 11 осіб - до розстрілу, 15 - до 20 років таборів особливого режиму. Через півроку Військова колегія Верховного суду не знайшла складу злочину - люди оборонялися від глуму і сваволі. Всіх реабілітували, в тому числі й розстріляних.
Після смерті Сталіна 1 липня 1953 року відбувся кривавий розстріл повсталих в'язнів у Норильську. Кризу гулагівської системи прискорило наростання масової непокори і зміцнення правозахисного руху в таборах Казахстану, зокрема Кенгіру. 17 травня 1954 року спалахнуло повстання. Вимоги: покарати за вбивство і розстріли керівництво, відпустити малолітніх, звільнити всіх жінок. Очолили повстання москвич Кузнецов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька зі сходу України Лідія Супрун. Сорок днів тривала акція непокори. 27 червня до табору ввійшли автоматники, в'їхали танки. Розстрілювали, чавили танками. За неповними даними, загинули понад 560 в'язнів, із них двісті жінок. За ці звірства відповідальні генерали Долгіх і Бичков, а також центральне керівництво. Сатрапи пішли на деякі поступки. Висновок: українські повстанці-політв'язні зробили найбільший внесок у боротьбу за права людини у таборах та в'язницях імперії».
Кладочний Йосип Андрійович, народився 1906 року у Львові, священик, арештований 1946-го, звільнений 1956 року.
«Наш ешелон прибув у Воркуту. Там працювали в шахті, видобуваючи вугілля. Робота тяжка, а харчування погане.
У таборі до десяти тисяч латишів, українців, поляків, німців. Сварок на релігійному ґрунті не було, хоча вистачало баптистів, трясунів, михайлітів. У михайлітів було багато свят, і вони часто не хотіли виходити на роботу. Їх силою виштовхували з бараків, вони падали у сніг і не ворушилися. Конвоїри брали їх за руки-ноги, несли в БУР, а вони кричали: "Рятуйте, правдиві християни! Чорти грішну душу до пекла несуть!", - чим смішили весь табір.
А ще були в таборі йоги. Вони непорушно сиділи на нарах із заплющеними очима і схрещеними перед собою руками й ногами. Охоронці, примушуючи цих диваків йти на роботу, зіштовхували їх з нар, вони падали на підлогу, не міняючи пози, і врешті їм дали спокій.
Якоїсь підпільної організації між в'язнями не було, бо чітко діяла розгалужена мережа донощиків, яких уповноважений КДБ (по табірному "кум") набирав переважно з битовиків. Це для в'язнів була бід: за кожне необережне слово доводилося розплачуватися БУРом або ізолятором. Але коли до табору прийшов етап з есбістами (бандерівцями, що служили в службі безпеки), почали діяти їхні неписані закони: за крадіж пайки - смерть, те саме за доноси і зради. Битовики притихли і часто зі страхом у голосі казали: "Всяких блатных видали, но таких, как бандеровские блатные, еще не было!"
Михаськів Василь Михайлович, народився 1945 року в с. Залип'я Рогатинського району Івано-Франківської області, член ОУН, вояк УПА, селянин, заарештований 1945-го, звільнений 1950 року.
«Відбувши у Красноярському краї роки ув'язнення, повернувся домів. 21 грудня 1953 року мене знову заарештували за зв'язки з повстанцями. Я відмовлявся. Повезли мене до Станіслава. В с. Крилосі зупинилися. Двоє енкаведистів пожалілися, що мерзнуть у кузові машини. Капітан Таранов, який їхав у кабіні, наказав піти до хати погрітися. Зайшли до хати, мені наказали сісти проти вікна. Незабаром почувся стукіт, який повторився. Конвоїри - в сіни, почалася стрілянина. Капітан вихопив пістолет і теж вискочив. Стрілянина тривала, капітан лежав на землі. У хату зайшли троє озброєних і звернулися до мене із звинуваченням, наче я привів більшовиків. Схопили і примусили йти з ними.
Дорога вела до Козино. Завели в ліс, вимагали пояснень. Говорив їм, що мене везуть до Станіслава. Питали: хто може підтвердити мою особу. Обізвали сексотом. Нагнули гілляку й почали мене вішати. Я втратив свідомість. Прийшов до тями коли мене натирали мокрим снігом. Забрали у Козино до якоїсь хати. У порожній кімнаті закрили вікна, засвітили свічку й допитували далі. Я дотримувався заповіді ОУН: "Про справу не говори з ким можна, а лише з ким треба". Зайшов провідник, усі, і я в тому числі, стали струнко. Цілу ніч мене допитували й погрожували "короткою справою". Уранці почувся гуркіт машини. До кімнати зайшов капітан Таранов - цілий і неушкоджений, запитав: "Що, Василю?". Я відказав йому лише одним словом: "Вистава". Капітан стиснув зуби: "Попереджали, до це - Васильок".
Потім ще були допити дві доби без перерви. Коли я вчергове знепритомнів, то наче крізь сон почув: "Из него ничего не возьмешь. Отпускай". Це пекло для мене тривало до 1964 року».
Зелененький Іван Михайлович, народився 1912 року в Підгородді Рогатинського району Івано-Франківської області, член ОУН з 1938 року.
«Деякі мешканців Підгороддя й Голодівки загинули від рук перевдягнутих у форму УПА енкаведистів. З гордістю згадуємо нині імена героїв тих літ. Тих, хто боровся й поліг на полі бою, і тих, хто, пройшовши крізь пекло концтаборів, повернувся і зараз включився у виховання молоді, закликає до єдності.
Лише в єдності наша сила і міць держави. Так заповідали нам діди й батьки. "Прийміть у серця свої нашу пересторогу, - читаємо у зверненні до потомків, знайденому в куполі Підгородської церкви під час ремонту, - в єдності силу майте і не дозволяйте роз'єднати, бо це, власне, хвилево нас побідили, і ми згорнули бойовий прапор. Однак сильні вірою, піднявшись по світовій завірюсі, пірвемо кайдани, як не собі, то вам згодуємо кращу долю. Згадайте ж Ви, діти наші, нас, Каменярів, незлим тихим словом і не забувайте, яких ви батьків сини і за що кого замучено".
Малярчин Роман Семенович, народився 1928 року в с. Корчин Сколівського району Львівської області, воїн УПА, селянин, заарештований 1948 року, рік звільнення не вказано, але був засуджений на 25 років каторги.
«Воїни УПА заслуговують на те, щоб їхня героїчна боротьба проти більшовицьких наїзників, лютих ворогів України, знайшла пошанівку в кожній українській сім'ї. Люди повинні знати правду про нескорених лицарів визвольних змагань нашого народу. Адже в тому, що сьогодні Україна - незалежна держава, немала заслуга воїнів УПА».
Висновки
Якби хто й хотів забути підлі діяння московщини проти України та українців, про незначну частку яких повідано в цій добірці матеріалів, та ця підла хижацька держава не дає цього зробити. Уже вісім років вона терзає самостійну молоду демократичну Україну новою аж нічим не спровокованою війною. російська федерація поставила перед собою мету: за будь-яку ціну знову затягти Україну до складу своєї імперії, розуміючи, що без України вона не зможе зростати до розмірів планети Земля. Проте український народ за понад триста роки перебування під крилом двоголового виродка-орла чудово вивчив хижацьку натуру як самодержавного, так і більшовицького керівництва імперії та й її рядових прислужників, тому вважає, що жодні жертви під час останньої війни не будуть надто великими, аби лиш назавжди позбутися московської зверхності. Україна виборола свою незалежність тридцять років тому і переконана, що попереду в неї принаймні ще триста літ вільного демократичного життя в колі нормальних держав. А 2022 року українці побачать, як їм жити далі, чи варто міняти курс на якісь новітні цілі. Слава Україні!
