Усе змінилось, коли пішли воювати з окупантами близькі їй люди. «Армії тоді практично не було, — згадує Марина, — в сенсі її матеріального забезпечення. Тож постійно надходили прохання доставити продукти, екіпіровку. Шукали, відправляли, навіть займались пошуком зниклих безвісти — після Іловайська. Так я долучилась до надання допомоги військовим та цивільним, які цього потребували».

«Відчула, що і я можу принести користь»

Волонтерство міцно оселилось у серці Марини вже після її першої поїздки з гуманітарним вантажем до госпітальєрів — у розташування добровольчого медичного батальйону на Донеччині.

«Коли бачиш війну по телевізору, це — одна війна. Її сприймаєш, як кіно. Але коли переживаєш усе наяву — потрапляєш під обстріл, бачиш руйнування, муки поранених, світосприйняття змінюється, — поділилася думками Марина. — Я була вражена подвигом медиків, які добровільно, безоплатно рятували життя нашим військовим, не думаючи про своє. І сама тоді глибоко відчула, що і я можу принести користь, комусь допомогти».

Минуло вісім років. Нині Марина вже не може й підрахувати кількість гуманітарних поїздок у розташування військових та в потерпілі від російської збройної агресії населені пункти, де роздавали гуманітарну допомогу цивільному населенню.

Віддають безпосередньо тим, хто потребує

Новий потужний поштовх у волонтерській діяльності стався після 24 лютого цього року. «Люди десь дізнаються мій номер, телефонують, розповідають, що потрібно. Я перевіряю інформацію, уточнюю, наскільки це можливо, бо різне буває, і підключаюсь до надання допомоги», — розповідає Марина Пилипенко.

Із початком повномасштабного військового вторгнення росії волонтерка разом з однодумцями здійснює по одній-дві гуманітарні поїздки на тиждень. Доставляли вантажі з продуктами, медичними препаратами та засобами гігієни у Бучу, Бородянку, Гостомель, Охтирку, Тростянець та прилеглі населені пункти, у Чугуїв на Харківщині, в Гуляйполе на Запоріжжі, доїздили і до Мар’їнки та Курахового на Донеччині...

Не чекають подяки

«Найцінніше — коли бачиш усмішку дитини, яка до того два тижні перебувала у сирому підвалі, без нормальної їжі, тепла і світла. А ти їй даєш цукерку — і її оченята сяють, — зазначає Марина. — Коли приїздиш до 90-річної бабусі, яка ледве ходить і якій довелось пережити бомбардування та окупацію, даєш їй хліб, а вона його цілує, а тебе обіймає. Або під бомбардуваннями біжить по продукти дідусь. Дорікаємо йому, що потрібно було перечекати, а він відповідає: «Якщо не помру від бомб, то можу померти від голоду». Видаємо йому продукти, хоч і самим страшно. Дуже-дуже тяжкий час... І думаєш: ну як ти можеш не приїхати до таких людей, не допомогти, хоч ніколи не була в тій же Охтирці, нікого з моїх рідних там немає. Їдемо знову, вже в інші місця, де також потребують допомоги. Так само відвідуємо і військових. Ми не ділимо їх на своїх і чужих. Не веземо гуманітарку, наприклад, моїм землякам із Кременчука. Всі воюють за Україну, і не важливо, звідки вони...»

Загалом Марина про себе говорить скромно: «Я більше не волонтер, а «логіст». Якби люди не збирали та не приносили продукти і речі, не складались коштами на закупівлю необхідного, то й нічого було б возити». Тож дякує всім, хто має добре серце, хто небайдужий до потреб військових, які ціною життя боронять Україну, і людей у зоні бойових дій, позбавлених елементарного — їжі, ліків, даху над головою.

Головне — транспорт і люди

Звісно, за вісім років волонтерства накопичився чималий досвід збору гуманітарних вантажів та їхньої доставки. Але є спільні для того й нинішнього часу проблеми — це транспорт і водії. Не кожен погодиться їхати в небезпечні регіони, тим більше, що нині триває саме повномасштабна війна у найзапеклішій її фазі.

З Мариною постійно співпрацюють два водії, але один із них отримав повістку з військкомату. З часом вийшов із ладу один волонтерський бус, але молоді переселенці з Харкова згуртувались, склались коштами і купили інший. До нього, за потреби, долучається й інший транспорт. В Охтирку, наприклад, було організовано перевезення гуманітарного вантажу шістьма транспортними одиницями, які доставили майже 10 тонн необхідного людям.

За всі роки волонтерства Марина так і не обзавелася складом. «Усе, що люди скуповують, зносять, ми практично одразу доставляємо за призначенням, — зазначає вона. — Нічого не повинно затримуватись надовго, все відвозимо людям без затримки. Обов’язково стараємось зробити фотозвіт — кому що віддали».

Нині приміщення для збору гуманітарної допомоги надав волонтерам директор одного з загальноосвітніх навчальних закладів Кременчука. А коли в місто масово почали приїздити біженці з територій, де тривають активні бойові дії, там же було виділено ще одну кімнату — для видачі їм гуманітарки. Волонтерська команда поповнилась і помічниками з числа тимчасово переміщених осіб, які допомагають сортувати, фасувати та комплектувати гуманітарні вантажі.

Команда помічників

Марина каже, що відчуває певну провину перед своїми дітьми, їй хотілося б більше часу проводити з ними. Але пов’язавши життя з волонтерською діяльністю, відмовитись від неї уже не може.

До такого стилю життя Марини вже звикла й її родина. Старший син, якому виповнився 21 рік, підтримує маму. Молодшого, якому лише 10, їй частенько доводилось брати з собою на розпаковку та сортування гуманітарки. Бувало й таке, що військові телефонували і повідомляли, що якимось чином у передачу потрапила... дитяча машинка. Звісно ж, були розчулені, коли дізнавались про малого члена волонтерської команди. Інколи він нишком щось малював на коробках — і це теж додавало якогось родинного тепла: військові згадували про своїх дітей, які чекали їх вдома.

На запитання, як вдається стільки років не вигорати, залишатись в активному волонтерському строю, Марина відповідає: «Бувають моменти, коли здається, що немає сил — ні фізичних, ні моральних. Але лунає телефонний дзвінок — і ніби якийсь тумблер вмикається в голові: потрібна моя допомога. І все починається знову. Без співчуття до людей, коли пропускаєш чужий біль через себе, бути волонтером неможливо...»

Фото надано автором.