Володимир Никитюк (крайній праворуч) разом із рідними біля братської могили у селі Хролин на Хмельниччині, де на плиті значиться прізвище його діда — Семена Виндюка.
Нинішня війна з російськими агресорами стала на заваді пошуку могили загиблого у війні минулій — з гітлерівцями.
Історія про те, як чоловік у свої майже 50 напросився добровольцем «бити гітлерівців», але в думках у нього був ще один задум — дійти до Німеччини, щоб визволити доньку, вивезену на примусові роботи.
Як представники Погребищенської громади на Вінниччині вшановують пам’ять земляків, загиблих під час Другої світової на території Хмельниччини.
Нинішня війна з російськими агресорами стала на заваді пошуку могили загиблого у війні минулій — з гітлерівцями.
Історія про те, як чоловік у свої майже 50 напросився добровольцем «бити гітлерівців», але в думках у нього був ще один задум — дійти до Німеччини, щоб визволити доньку, вивезену на примусові роботи.
Як представники Погребищенської громади на Вінниччині вшановують пам’ять земляків, загиблих під час Другої світової на території Хмельниччини.
Хвилюючу історію з минулої війни розповів Володимир Никитюк, депутат Погребищенської міськради на Вінниччині. Його дід у 46 років на-
просився добровольцем, щоб дійти до Німеччини і повернути додому доньку, вивезену гітлерівцями на примусові роботи. Трагічно закінчилося все для фронтовика.
Тільки тепер внукові вдалося віднайти могилу діда і побувати на місці його загибелі. Завдяки його пошукам одночасно встановили імена майже ста загиблих земляків.
Володимир Никитюк ніколи не бачив живим свого дідуся. Семен Виндюк, таке прізвище його діда по маминій лінії, загинув у 1944-му. Володимир з’явився на світ тільки через десять років після того.
Незважаючи на це, він багато знає про діда Семена. Цікаво було слухати його розповідь. Відчувалося, як захоплюється дідусем. З Никитюком по-знайомив керівник одного з відділів Погребищенської міськради наш постійний читач Валерій Старинчук.
Запитую у Никитюка, звідки у нього стільки інформації про діда Семена? Каже, багато збереглося у пам’яті з почутого від бабусі. Малим сідав біля неї і просив: «Бабцю, розкажіть щось про діда». І вона розповідала... На-приклад, про те, як під час окупації гітлерівцями їхнього села дід змайстрував самотужки приймач. Уночі слухав повідомлення з фронту. Бувало, збиралася їхня рідня. Їм теж було цікаво дізнатися, що робиться на війні.
Особливо вразив вчинок діда. Він дуже хотів визволити з неволі дочку Мотрю, яку вивезли на роботи в Німеччину.
«У 1944-му, коли їхнє село Старостинці Погребищенського району визволили від гітлерівців, дідові було вже 46 років, — розповідає Володимир. — Тоді брали в армію 20-річних або трохи старших чи молодших. Дідові вдалося напроситися добровольцем. У селі казали: Семен пішов гнати німців разом з молодими. Бабуся розповідала, що у нього була мета добратися до Німеччини, розшукати там доньку Мотрю і повернутися з нею додому».
Мотря — одна з шести Семенових дітей. Її переховували від окупантів. Але тодішній сільський староста здав німцям. У неповні 18 років опинилася далеко від рідного дому, в німецькій неволі. Як тільки село визволили червоноармійці, Семен одразу попросився йти з ними. «Дідусь дуже хотів повернути дочку додому, — каже Володимир. — Про це я знаю з розповідей бабусі Ганни, мами Мотрі».
Про роки рабської роботи у неволі чоловік теж зберігає спогади. Бо Мотря — його мама. На жаль, її нема вже на цьому світі. Жінка померла у 1991 році. Але все те, що мама говорила, що згадувала про Німеччину, тримає у пам’яті, як і розповіді бабусі.
Фронтові листи цитує напам’ять
Володимир Никитюк зберігає два фронтові листи свого дідуся. Більше їх не отримували з війни. Скільки разів читав-перечитував! Під час нашої розмови окремі фрагменти цитував напам’ять.
Адресувалися трикутники дружині Семена Анні Виндюк (листи з минулої війни надходили у формі трикутників). На конверті стоїть ім’я Анна, а не Ганна.
Ось фрагмент з одного листа, текст збережено: «Писано на новий год. Поздоровляю Вас з новим годом. Я зараз нахожуся у карапчіїв (йдеться про село Великий Карабчіїв Ружинського району, уточнює Никитюк). Гонят нас на заняття дают їсти кобили 2 або 3 рази коли як (кобили — м’ясо конини, уточнює Никитюк). Но ви знаєте як я його люблю. Нас багато своїх хлопців василь вовк, юмень олекса, ісаків герасим, списін, щур андрій, щур омелько... і так дальше.
Як я за вами скучаю пишу і плачу несчасні ви мої дівчатка і Мотря не-счасна нехай мене там дочекається...»
Бабуся і мама хотіли знайти могилу
Не дійшов Семен Виндюк до Німеччини. 3 березня 1944 загинув у бою. Похоронка, скроплена гіркими слізьми дружини Ганни і п’яти їхніх діток, які на той час жили в селі.
Велике горе звалилося на велику родину. Донька Мотря у далекій Німеччині теж відчула, що вдома сталося щось недобре. Так їй було зле у той день, 3 березня 1944-го. І сон поганий бачила. На той час їй уже виповнився 21 рік. Розповідала про свої відчуття після повернення з неволі. Як всі вони раділи з того, що Мотря повернулася додому! Тоді ж вона дізналася, що тато пішов її визволяти і загинув. Як почула про це, зайшлася плачем. Їхня невелика оселя знову наповнилася голосінням за батьком.
Ганна Виндюк самотужки поставила на ноги всіх шістьох дітей. Нині мала б 13 внуків. Володимир Никитюк — один із них.
Він не раз збирався поїхати на місце загибелі діда. У похоронці значилося, що Семен Виндюк, боєць 15-го стрілецького полку 147-ї стрілецької дивізії, загинув у селі Сошки Шепетівського району Хмельницької області, похований на сільському кладовищі.
Життєві клопоти щоразу ставали на заваді. Вирішив спершу написати у село, що значилося у похоронці. «Нема у нас такої могили, — йшлося у відповіді з сільської ради села Велика Рішнівка, до якої належали Сошки. — Радимо вам звернутися у село Хролин нашого району, там велика братська могила, можливо, на плитах є прізвище вашого родича».
Було це у 2010 році. Невдовзі після отримання відповіді на роботі у Никитюка виникла необхідність їхати у відрядження у Шепетівку. Володимир попросив керівника підприємства відправити його у поїздку. Каже, той запитав, чому так напрошується. «Я все розповів і директор зрозумів мене, одразу погодився, підписав відрядження на моє прізвище, — каже Володимир Никитюк. — Узяв із собою молодшого сина Юрія. У дорозі він перший побачив табличку з написом «Хролин». Вирішили, що зупинимося на зворотному шляху.
«Прізвище з помилкою, але це він»
У центрі Хролина церква, школа і пам’ятник загиблим у війні. Співрозмовник каже, нарахував 27 меморіальних плит. На кожній із них по 15 прізвищ. Від прочитання одного з імен у чоловіка стрепенулося серце: «Виндзюк Семен Флорович».
«Здавалося б, це не дідове прізвище, бо в нього не було літери «з», — розповідає Володимир Никитюк. — Але всі інші дані збігаються: і рік народження, і рік загибелі. Ми з сином поклали квіти, помовчали. Потім переглянули всі прізвища. Мій дід серед загиблих був найстарший».
Місцеві розповіли, що це братська могила. Тут перепоховали загиблих із декількох навколишніх сіл. Зробили це у післявоєнний час. Староста села казала, що Хролин під час визволення декілька разів переходив від німецьких до радянських солдатів і навпаки. Те саме було і в інших селах. Шепетівку, за її словами, визволяли аж п’ять разів.
Завдання для молодих пошуковців
Відтоді, тобто з 2010-го, Никитюк майже кожен рік приїздить у Хролин. Був там разом із дружиною, дітьми, родичами. Об’їздив навколишні села. У кожному з них виписував на плитах знайомі прізвища земляків. Загалом їх налічується майже сотня. Саме стільки мешканців Погребищенського району значиться серед загиблих на
Шепетівській землі. А скільки імен ще не встанов-лено!
«Разом з нашим дідом пішов на війну Євмен Матвійович Андрійчук, — каже Никитюк. — Він теж був із села Старостинці. Ще жива його дочка, якій уже понад 80. Коли зустрічаємося, щоразу просить допомогти знайти могилу батька. Так само свого часу хотіли більше дізнатися і моя мама та бабуся про нашого Семена Виндюка.
Збиралися поїхати на місце загибелі. Їм це не вдалося. Не були ні в Сошках, ні в Хролині, де лежать останки діда у братській могилі. Нам, молодшим, це вдалося. Діти мої знають, де він похований. Внуки підростуть, їм покажемо...»
Співрозмовник перелопатив багато матеріалу в Інтернеті. Знайшов інформацію про підрозділ, в якому воював дід. А ось відшукати що-небудь про Євмена Андрійчука поки що не вдалося. Чому б не долучитися до цієї роботи молодому поколінню? Учням, студентам... Ось вам конкретне прізвище — Євмен Матвійович Андрійчук, родом із села Старостинці, пішов на війну наприкінці 1943-го. Донька не знає, де і коли загинув, де похований.
«Володимир Никитюк подає приклад іншим, як треба берегти пам’ять свого роду, — розповідає головний спеціаліст міськради Валерій Старинчук. — Питання вшанування пам’яті загиблих він порушив перед керівництвом міської ради. Якщо чимало наших земляків поклали голови у Шепетівському районі і там є їхні прізвища на братських могилах, то чому не організувати поїздки у ці місця? Так і зробили завдяки ініціативі Никитюка, який є депутатом міськради.
У боях за маленькі Сошки загинули 50 бійців
У День скорботи 22 червня представники Погребищенського району побували на Хмельниччині. Їздили вшанувати пам’ять загиблих земляків. Очолював делегацію міський голова Погребища Сергій Волинський. Серед учасників поїздки були його заступник Ігор Гордійчук, керівник відділу культури Сергій Єфімовський, головний спеціаліст міськради Валерій Старинчук, староста села Гопчиця Роман Прилуцький, а також два депутати міськради — Володимир Никитюк і Микола Тарасюк.
Вони побували у восьми селах Шепетівського району. У кожному з них у братських могилах поховані земляки-погребищани. Сергій Волинський вручив подяки керівникам населених пунктів за те, що доглядають могили. У селі Судилків разом з гостями участь в імпровізованій акції взяли представники місцевої ОТГ. Скрізь погребищани залишили корзини квітів.
У селі Хролин художній керівник Будинку культури Наталія Кошкіна розповіла, що на площі біля пам’ятника загиблим односельці проводять більшість своїх патріотичних заходів.
Володимир Никитюк знайшов у цьому селі людей, які знають історію його діда. Спілкується з ними телефоном, цікавиться новинами села. Його манить це місце, бо приїздить сюди щоразу з думкою про дорогу для нього людину.
«Маю намір ще раз побувати у Сошках, — ділиться думками Никитюк. — Хочеться дізнатися, де саме тривали бої за це село. Мені відомо, що за цей невеликий населений пункт поклали голови 50 бійців. Один з них мій дід Семен. Можливо, хтось пам’ятає місце поховання на сільському цвинтарі. Дуже сильно прив’язаний у пам’яті до свого дідуся. Не можу це передати словами...»
На жаль, нинішня війна російського агресора стала на заваді задумам чоловіка, який багато років зберігає пам’ять про війну минулу. Никитюк вірить у Перемогу над окупантами з рф. Після того він продовжить пошуки могили свого ді-
дуся.
Вінницька область.
Фото надано Володимиром Никитюком.
