Автор ідеї Наталя Савчук пояснює: "Я хочу показати всьому світові реальні історії з реальними людьми про справжні емоції, які ми пропустили через себе, про наш страх, біль, любов і віру у світле майбутнє України! Фотовиставка висвітлює психологічні переживання і емоції жінок, матерів, дівчаток у час військового вторгнення: страх, біль, тривогу, гнів, лють. Ніжність українських жінок пригнічена ненавистю до загарбників і убивць. Такі масові психологічні травми не можуть бути допустимими у сучасному світі рівності, толерантності, верховенства права та глобальної культури".
Наведемо кілька опублікованих на світлинах думок.
Еліза Підлісна: "Я залишилася з хворим дідом і бабусею та розбитим серцем. Я вірю, що мої та інші люди похилого віку будуть здорові. Я знову буду кохати, але більш за все я вірю у перемогу України, яку я не покину і дуже люблю".
Олена Богданова: "Страх, відчай, нерозуміння, що робити. Пакування речей та в останню мить дзвінок: "Не їдь! Машину сусідів розстріляли та пограбували". Я залишилася з дитиною вдома".
Альона Рождественська: "Я мрію, що нарешті не буду навчатися у бомбосховищі".
Тетяна Козир: "Того району в Харкові, де я виросла, зараз просто немає: зруйновано абсолютно все - від школи, в якій я навчалась, до цвинтаря, де похований мій батько".
Яна Андрусенко: "Снаряд потрапив у склад навпроти будинку. Тоді загинуло дві людини. Після того майже три тижні я ночувала у бомбосховищі".
Оксана Каменченко: "По дорозі на захід неподалік від нас російська ракета вдарила у місцевий аеропорт. Полум'я, дим і звук вибуху через півхвилини. Все це сталося на очах у дитини".
Оксана Наконечна: "Весь цей час займалася евакуацією людей та гуманітарною допомогою. Спочатку було трохи страшно, але вже через декілька годин роботи часу на страх не вистачало".
Дарина Воробієвська: "Ми волонтерили, доставляли продукти та необхідні речі біженцям та малозабезпеченим сім'ям, а також плели сітки".
Ірина Мигитко: "6 березня 2022 року о 8-й ранку в місті Ірпені наша машина волонтерів була розстріляна російськими військовими. При обстрілі я отримала поранення - контузію правого ока".
Обурює і те, що люди в росії, навіть близькі родичі, не вірять у жахіття, яке коїть їхня армія в Україні.
Ірина Васильченко: "Досі пам'ятаю слова рідного батька, який живе у росії: "Я тєбє нє вєрю. Я вєрю тому, что говорят здєсь по тєлєвізору". Рідний батько відмовився від мене".
Переживати доводиться не лише за себе, а й за тих, хто на фронті.
Ольга Ковтун: "Кожен день після початку війни, я живу з думкою: "Як там він... на передовій... мій татко, мій захисник, мій герой?" Молитися перед сном і просити берегти його стало моєю рутиною".
Зоряна Міронішена: "Під час роботи у штабі пережили авіаудари, мінометні та артилерійські обстріли".
Ярослава Резнікова: "Що буде далі? Я не знаю. Але знаю, що все тепер буде по-іншому. Проїхавши всю Європу, побачивши ті країни та міста, у яких так сильно мріяла побувати, розумієш: Єдине, що ти хочеш - це поїхати додому".
Виставка "Історична весна" експонується в Ірпінській міській бібліотеці ім. Максима Рильського. Потім вона помандрує іншими містами України, а далі - за кордон.
Альона Рождественська.
Фрагмент виставки.
Фото автора.
