Якось моя знайома Галина Михайлівна виявила, що з її гаманця зникли сто гривень. Запитала спершу в чоловіка, чи він не брав. Коли виявилося, що ні, вона неабияк розхвилювалася: невже гроші поцупив син? До такого неприємного висновку підштовхували й речові докази: на шафі лежали дві нові настільні гри, що з’явилися невідомо звідки. А наступного дня, прибираючи постіль, знайшла сховану під ковдру 50-гривневу купюру. Зрозуміло, що друга була використана «за призначенням».Увечері зібралися усі на сімейну раду: і батьки, і діти, і дідусь.
— Найгірша риса характеру людини — це нечесність, — почав розмову батько. — Все в житті, Вадиме, буває: випадково розбив тарілку, загубив річ, забув виконати завдання старших. Не приховуй, скажи про це чесно, як є. Вибачся, і тебе зрозуміють. Та й совість душу не гризтиме.
Теоретичні принципи чесності й порядності, що прищеплюються старшими, не завжди, на жаль, легко й надійно вписуються в практичне життя. І часом міцне підґрунтя, закладене до цього батьками чи вчителями, починає розпадатися на дрібні піщинки, коли дитина потрапляє у соціум — школу. Як ось у цьому випадку.
...На уроці літератури вчителька запитувала у дітей, хто скільки книжок прочитав протягом зимових канікул. Більшість хлопців не поскупилися на «результати праці», називаючи фантастичні цифри — п’ять, шість, а «вундеркінди» — й більше. «Молодці», — хвалила всіх учителька.
Дійшла черга й до Вадима. Йому, відверто кажучи, було не до книжок. Мати саме захворіла, довелося покласти її до лікарні, батько у відрядження відбув на кілька тижнів. Тож багато всіляких турбот лягло на його підліткові плечі: і за продуктами ходив, і обід готував, і маму провідати в лікарні треба. А зранку сестричку одягнути і в садочок відвести. Ледь вистачало часу на задачі з математики і вправи з мови. Твори «програмних» письменників вивчав за критичними статтями.
— А ти, Вадиме, скільки книжок прочитав? — запитала його вчителька.
— Жодної, Клавдіє Петрівно...
— Соромно, Вадиме! Чому ж не взяти приклад зі своїх однокласників?!.
А хлопець подумав: усе, чим хвалилися тут його товариші, було відвертою неправдою. Ось, наприклад, Андрій. Та він же найперше у класі ледащо. Нічого взагалі не читав! А збрехав — і сухим виліз із води...
Передбачення його справдилися відразу ж, на перерві. Андрій підступив до Вадима, поклав на плече важку накачану гирями руку й розсміявся просто у вічі однокласнику:
— Ех ти, ніяк не зорієнтуєшся в житті. Дивак! Та я книжок тих і в очі не бачив. Нехай горять вони синім полум’ям! А тобі важко було збрехати? Сам же переконався: усіх похвалили, а тебе налаяли. Розплющ свої очі, подивись, хто як живе! — продовжив наставляти на «шлях істини». — Ось у мого сусіда дядька Славка всього вистачає, чого душа бажає: одягу купа, імпортних авто два, маєток у передмісті з виходом до річки... Звідки це? За чесну зарплату, яку часто-густо затримують твоїм батькам? Дзуськи! Тих копійок ледве вистачає на існування... А в декого бізнес процвітає, люди займають високі посади... Хіба тобі не хочеться жити ТАК?
— Мене не чіпай! За собою дивися...
— Про себе базікати не люблю. Ось зайдемо якось до мого батька в ресторан, наїсися від пуза і... одразу зміниш свою точку зору. Чесно жити не модно і не вигідно!
...Вдома про цей випадок Вадим не розповів. Та якось хлопець розгорнув куплену напередодні газету і прочитав статтю про незаслужені привілеї, встановлені для окремих осіб. «Чому? Які б високі посади люди не обіймали, вони за будь-яких обставин повинні не розминатися з совістю. Невже поняття «чесність» їх не стосується?» — звернувся з непростим запитанням до батьків.
Як відповісти на нього — щоб не обманути ні сина, ні самих себе? Чи може чесність бути багатоликою? Залежати від ситуації чи посади? Обриваючи цей ланцюг, ми втрачаємо впевненість у справедливості, зводимо нанівець виховний момент. Більш того, викликаємо недовір’я до себе з боку власних дітей. Чи ж є вихід?
Київ.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
