— Пане Василю, війна — це труд і біда. Як закарпатські літератори працюють у цей час?
— Ми нині, як і завжди, як і всі наші земляки та вся Україна, працюємо на Перемогу. Хоч як це пафосно звучить, але так воно і є. Наші твори піднімають дух армії, вселяють віру у тих, хто бореться в тилу, хто своєю щоденною працею наближає той день, коли жодного загарбника не залишиться на нашій землі. Звісно, масових заходів, презентацій та публічних виступів стало значно менше, ніж у мирний час, ми не можемо реалізувати всіх планів, які у нас були і є, але кожен індивідуально працює, пише, волонтерить, навчає української мови вимушених переселенців, займається збором коштів для ЗСУ. Ми спільно із Музеєм літератури Закарпаття організували продаж книжок і всі кошти від цього відправляємо нашим Збройним Силам. На сьогодні це вже понад вісім тисяч гривень. Робота цим не обмежується.
— Здається, у тебе особисто — дуже плідна у творчому плані нинішня весна...
— Дякую. Частина віршів, що їх публікую сьогодні, написана у 2014 році. Вони актуальні досі. Працюю багато. Оце два місяці поспіль переважно пишу статті. Доля розпорядилася так, що на кілька років переселила нашу родину знову в Довге. Тож гріх не прославляти у слові наших Героїв та тисячолітню історію мого мальовничого села. Але, якщо серйозно, то плідною у мене має бути осінь. Бо я садив картоплю, кукурудзу, буряки, дині, помідори... (сміється).
— Чи це не є якимось суто закарпатським феноменом, що тутешні письменники творять не в столиці, навіть не в обласному центрі, а кожен «у себе вдома»? Петро Мідянка — у селі Широкий Луг, Юрій Шип — у Великих Лазах, Мирослав Дочинець — у Мукачеві, ти — у Довгому?..
— Ні. Хіба ті, що живуть у столиці, творять на площах? Кожен письменник залишається сам на сам із чистим аркушем паперу чи монітором. А вже подальша доля твого твору до певної міри залежить від місця твого проживання. Столиця таки дає більше шансів надрукуватися. Але головне — щоб ти написав талановитий твір. А напишеш ти його в Еміратах, у Львові чи в селі Довгому — нікого це цікавити не буде.
— Нинішнього травня відзначалися ювілеї двох Шевченківських лауреатів — сторіччя прозаїка Івана Чендея і вісімдесятиріччя поета Петра Скунця...
— Ми провели низку заходів спільно із Закарпатським інститутом післядипломної освіти, Фондом Івана Чендея, Музеєм літератури Закарпаття. Ініціювали перейменування двох вулиць, щоб назвати їх іменами наших провідних письменників. Верховна Рада України, за ініціативою Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Креміня, оголосила 2022-й Роком Чендея і Скунця. Тож заходи триватимуть упродовж року. Про слова Черчилля не забуваємо ніколи: що будуть захищати наші воїни, якщо не буде української культури?
— Поява нових книжок — це завжди подія. На що чекати читачеві?
— Звісно, подія. Звісно, чекати. Якщо говорити про обласну організацію, то ми підготували чотири оригінальні проекти. Вони мали б фінансуватися з обласного бюджету. Якщо говорити про мене особисто, то поетичний рукопис у видавництві, роман завершую редагувати. Сподіваюся, обидві книги вийдуть ще цього року і матимуть успіх. Бо я скромний, але хороший поет (сміється).
— Якось не чути гучної активності творчих зв’язків із письменниками країн-сусідів. Чи це так видається?
— Зв’язки ми підтримуємо, але... Жодних фестивалів не проводиться ні у них, ні у нас. Бо війна. Планували провести черговий міжнародний фестиваль «Карпатська ватра», що збирав учасників з усього єврорегіону... Але мусимо спочатку перемогти ворога та очистити власну землю від московської скверни, від мови ворога та його п’ятої колони у рясах.
— Влада і письменник — у цій площині завжди надибуються як не проблеми, то невдоволення, попри обласну програму видання книжок місцевих авторів...
— Невдоволення є, звичайно. Бо і програма книговидання не фінансується, і обласні премії не вручаються... Так би не мало бути. Бо кожен письменник і кожна книжка працюють на перемогу. А як письменникові працювати без книжки? Звідки бібліотеки отримають книжки місцевих авторів, якщо не завдяки програмі? Хто має фінансувати наші виступи? Чи нам безплатно і далі їздити та популяризувати українську літературу і культуру? Працювати на ідею Великої та Вільної України, як і попередні тридцять років, за свої кошти? Пробуємо знайти спільну мову, але без фінансування програми, без щорічного вручення премії імені Федора Потушняка ми не домовимося. Президент знайшов змогу вручити Шевченківську премію, а в області не спромоглися вручити обласну... Чи письменники мають принижуватися і випрошувати?
— Про популяризацію творчості ще одного Шевченківського лауреата Дмитра Креміня останнім часом мовиться і робиться в області чимало. Мабуть, і завдяки його сину Тарасу. А що планується наступного ювілейного року?
— Плануємо започаткувати фестиваль і премію імені Дмитра Креміня. З Тарасом Дмитровичем у нас чудові відносини. Він підтримує спілку, ми підтримуємо його. Письменники перші серед усіх розуміють ціну мовного питання. Тому ми діємо злагоджено, ведемо війну з окупантами на території слова. І ми переможемо. Переможемо і завдяки слову Дмитра Креміня, Петра Скунця, Івана Чендея, інших наших письменників. Тих, котрі, на щастя, ще живуть.
— Насамкінець що хочеться сказати?
— Хочеться, щоб наступну нашу розмову ми вели у визволеному від москалів Криму. Щоб проводили фестивалі української поезії у Донецьку і Луганську, щоб читали вірші у відбудованому Маріупольському театрі, щоб водили наших дітей та онуків на екскурсії на «Азовсталь»... Хочеться життя у мирній країні поруч із нормальними сусідами, а не з орками, не зі злодіями, ґвалтівниками і терористами. Вірю, що скоро так і буде.
Ужгород.
Фото з архіву автора.
