Володимир Петрище зі своїми улюбленими козулями.
Немає туристів, немає роботи...
Як не прикро усвідомлювати, але війна істотно змінює життя людей і всього суспільства та галузей економіки... Після неспровокованого нападу росії вибилася із звичної колії і туристична сфера, магістральний курс якої впевнено взяла минулими роками також зеленоока Верховина. В цьому можна з сумом переконатися бодай на Пилипці, який часто величають верховинським Буковелем. За будь-якої пори року тут, під мальовничим Боржавським нагір'ям, напередодні можна було спостерігати величезне паломництво мандрівників звідусіль, скупчення яких нагадувало своєрідний людський мурашник. Особливо масовим виявлявся взимку схід пілігримів, які розмовляли різними мовами світу. Як-не-як, а в цій місцині з благополучною структурою снігу, де в улоговинах гори Ґимба та полонини Великий Верх ще й улітку біліють острівки зимової ковдри, до послуг любителям гірськолижного відпочинку створено аж п'ять витягів, один з яких - найдовший в Карпатах. Не кажучи про доступні комфортні туристичні об'єкти, які гостинно запрошували і пропонували на всі смаки різні зручності прибульцям.
Апогеєм багатолюддя напередодні тут вважався і літній час, бо подорожувальників магнітом тягнув чарівний природний фонтан - водопад Шипіт. Під час шкільних канікул зазвичай різної географії юрбами милувалася дітвора срібними іскрами водограю гідрологічної пам'ятки... Як і у сусідстві в урочищі Плашанки тусувалися неформали, традиційно на Івана Купала проводячи колоритний фестиваль представників усіляких субкультур. Цьогоріч на популярний з'їзд "дітей природи" зібралася жменька екзотичного виду людей - не те, що у минулі роки, коли їхня кількість сягала аж кілька тисяч.
Не осідлають небо нині й парапланеристи у горах з ідеальними умовами для цього захоплюючого виду екстриму, скасувавши розіграш кубка Карпат, що вже мав статус міжнародних змагань. Безслідно щезли і велосипедисти, які раніше відважно снували тутешніми крутосхилами... Дивовижно мертва тиша запанувала у туристичному куточку, де з року в рік більшав бурхливий потік мандрівників.
"Осиротіли" не тільки тутешні котеджі єврозразка, а й агрооселі, яких у Пилипці понад півсотні. Можна зрозуміти настрій їх власників, які залишилися без діла. Мало зиск із турбізнесу практично все місцеве населення. Хто як міг, так заробляв: одні збирали природні дари і продавали, інші годували маржину-худобину, бо було вдосталь покупців на молоко і сметану, сир, м'ясо, виготовляли сувеніри, розважали городян на конях тощо.
А ще - верховинці останнім часом перестали виїжджати на далекі заробітки, бо сімейний гаманець можна було справно поповнювати надходженнями під боком. Чимало з них працевлаштувалося у готелях, кафе-барах, пунктах прокату тощо. Зрозуміло, діло було на мазі передусім у будівельників, бо нові споруди різних ґатунків роїлися, як гриби після рясного дощу.
Розвиток туристичної сфери у краї, як у всій Україні, різко загальмувала війна. Орків-окупантів, як і кремлівських верховодів, клянуть і пилипчани, і їхні гості-біженці, котрі знайшли собі тут тимчасовий притулок на перших порах бойових дій. Деякі з них зізнаються й так, що мали намір завітати у мальовничу закарпатську глибинку, але не за такої неочікуваної жорстокої обставини.
Трагічний відголосок
Майже одностайно люди на Верховині вважають подвижником туризму не лише у самому Пилипці 67-річного Володимира Петрища, який у цьому селі майже першим заснував власний комфортабельний туркомплекс "Горянин". Навіть створив унікальний музей лиж, облаштував звіринець... І все-таки в його актив слід насамперед внести цілеспрямоване сприяння у зведенні канатних доріг. Знаючись з популярною сферою на "ти", бо у молодості вояжував по горах Тянь-Шаню, бував на Путаранах, Приполярному Уралі, півострові Таймир, Кавказі, Криму, вздовж і впоперек обколесив Українські Карпати, він під час розпаду СРСР, коли і його рідний верховинський край опинився у жалюгідному безробітному становищі, вперто закликав земляків-міжгірчан докласти руки до прибуткової справи. Щиросердечно зізнається, що безтямну любов до природи йому в дитинстві прищепив батько-лісівник, коли брав з собою у незабутні цікаві походи до навколишніх гірських зелених скарбниць. Ні на йоту не шкодує за природну науку старшини. Як нині вже не жалкують, а натомість дуже вдячні його послідовники - за рекомендації зайнятися відпочинковим бізнесом, бо згодом переконалися у неабиякій його користі. Та наразі діло приглушилося.
З приводу збройної брані у Володимира Петрища глибокий сум, бо спіткало страшне горе. Молодша сестра Надія, проживаючи у Слов'янську, на початку війни була змушена з сім'єю переселятися. За повернення на рідне Закарпаття біля Хмельницького трапилася жахлива аварія, коли мікроавтобус, яким добиралися, зіткнувся з електричкою. Два місяці лікарі боролися за життя важко травмованої, але безрезультатно. На День Конституції Надії повинно було виповнитися 65...
Ятрить мого співрозмовника ще одна втрата: на фронті загинув друг, побратим по туризму Іван Дівинець з села Велятина.
- Надзвичайно доброзичлива людина була, фанат справи, яку любив душею і серцем, особлива його заслуга у рафтингу - спуску на човнах по Тисі, - сповіщає пан Володимир і гірко резюмує, що його боляче не вистачатиме багатьом.
Водночас каже, що правий у тисячу разів був його покійний батько - ветеран Другої світової війни, коли не раз і не двічі засмучено казав у колі родини, що гіршого за війну не буває...
- Будемо оптимістами, що наша туристична справа не помре, а Україна здобуде Перемогу, бо лише тоді, коли панує мир, людям потрібен повноцінний відпочинок, - впевнено закінчує нашу бесіду правофланговий туризму закарпатської Верховини.
Василь НИТКА.
Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ.
Хустський район Закарпатської області.
Поки що туристичні стежини на Боржавське нагір'я заростають травою.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
