Фото: Апостроф.
Олександр, який не вперше везе в Мощун речі, зібрані співчутливими знайомими, розповідає, що в лютому ліс обабіч дороги в село мав вигляд скошеного велетнем лугу. Нині тут зелено, дзвінко співають пташки, і це вилунює з реальності. Вулиця, на якій мешкають майже поряд дві родички Олександра, постраждала від влучань найменше.
Село Мощун (у підпорядкуванні Гостомельської селищної ради) з усіх боків оточене лісом. Цей райський куточок, де до війни-2022 мешкало майже 800 осіб, став надійним форпостом Києва, а тому й зазнало таких серйозних руйнувань.
Зала просто неба і очі пса
Назустріч нашій автівці рухається невеликий гурт дітей, вони вітаються — так у селі заведено. «Діти є, і це добрий знак», — думається мені. Зупиняємося біля металевої огорожі. Нас стрічає засмагла білява невисока молодичка, знайомлюся. Її звати Таня, вона відкриває ворота, заходимо в двір, де мій погляд впирається в стіни без даху. Це все, що лишилося від ошатного будинку. Тепер сім’я Тані — чоловік і двоє дорослих синів — мешкають у вцілілій літній кухні. Зазираю у відчинені двері. У дев’яти квадратах кухні містяться старенький розкладний диван, кухонні меблі, холодильник і газова плита. Заносимо речі до підсобки через стіну, де облаштовані скромні спальні місця для синів.
— А тепер ходімте в Танину залу (на знімку), — іронізує Олександр.
Таня відкриває двері будинку до зали просто неба. Немає нічого: вікна, підлога, меблі, батареї, котел, сковороди — усе оплавилося від влучання в дах. Душа садиби — дім — перетворений на попіл.
— Ховалися в погребі кілька днів, виїхали в кінці лютого на рідну Уманщину, повернулися в середині травня, посадили город. Троянди вистояли під час бомбардувань, тепер радують око,
— Таня розповідає свою історію, яку неодноразово повторювала для інших журналістів і волонтерів, хто найчастіше приїздить нині до Мощуна.
Багато хто вважає населений пункт дачним, але це хибна думка. Є межа між селом і дачами. І в селян тут єдине їхнє житло — це очевидно. Дехто навіть приймає в більш-менш вцілілих оселях переселенців з Харкова, бо тим людям іще скрутніше. У селі є медпункт, кілька магазинів, церква, озеро.
— А ось сміття, — обурюється родичка Олександра, — без попередження почали забирати у п’ятницю, хоча раніше завжди вивозили в суботу, а його нині додалося біля кожної будівлі. Часом двір — суцільна руїна (на знімку), все треба прибрати. За машину сміття приватні служби правлять 7 тисяч! Де взяти такі гроші?
Таня — медик, працювала в Пущі-Водиці. Нині її медичний заклад перенесли до Вінниці, жінка втратила роботу. Дивує, що без житла і роботи Таня не втрачає переможного оптимізму. Хай би ще влада не цуралася проблем Мощуна, і все буде Україна!
Наостанок, дивлюся в очі пса, який сидить у вольєрі. Погляд промовисто сумний. А ви що думаєте? Бути евакуйованим бог знає куди, де інші собаки, і не впускають до хати. Пес мерз у лютому-березні надворі, бо звик бути кімнатним. А іще мусив контактувати з чужим клятим алабаєм! Добре вже в рідному дворі, а ось житло хазяїв кудись ділося... Як тепер жити?!
Юлині сни, уціліла ікона і щедра яблуня
За годину до двору забігає дівчина, обіймається із Олександром. Знайомлюся з його племінницею. Вона запрошує до рятівного льоху. Її будинок неподалік, але не край вулиці, а вглибині.
Дім уцілів, хоча війна в оселю Юлиної сім’ї (чоловік і семирічний синочок) зайшла крізь вікно, стелю і стіни. Мародери також потрапили в хату через вибиту шибку. Витягнули годинника і навушники. Юля гадає, що хтось налякав крадіїв. Чи може сон її таки був віщим?
Розповідає, що її дядько Олександр із дружиною і донькою-студенткою приїхали з Києва до Мощуна у перші дні війни. Сподівалися перечекати гуртом із родичами страшні години, довелося — дні. Дівчина веде нас до обпаленої маківки льоху, показує спочатку на телефоні фото їхнього укриття, де семирічний син у шапці й закутаний у ковдру сидить у засіку на картоплі. Спускаємося на кілька сходинок углиб. Піщана долівка, дерев’яні стелажі вже зі свіжою консервацією, низька стеля і сперте повітря у маленькому приміщенні.
— Світло і зв’язок зникли у перші дні війни, але було радіо, яке працювало! І це зараз тут немає чим дихати, — пояснює Юля. — А в лютому було дуже холодно. Мій малий захворів, температура підвищилася до 39. Ліків для дітей не було, збивала четвертинкою дорослих жарознижувальних. Синочок боявся спати в хаті, весь час сидів у льоху. Він і досі лякається гучних звуків...
— Зате був газ і можна було готувати їжу, але тільки їсти не хотілося... Накривало Мощун рясно, — доєднується до розповіді Олександр. — Виходили на світ божий роззирнутися, а навколо все небо червоне, ніби ми у вогняній пастці. Так тривало кілька днів. Зійшлися на тому, що треба виїздити, та й отримували пропозиції на можливу офіційну евакуацію. Коли ми заїхали в Обухів і зайшли з переляканими очима в магазин, наші червоні від напруження обличчя відлякували. Ми поводилися, ніби божевільні, від нас усі сахалися. Як і Таня, виїхали на Черкащину, але якби лишилися на Виноградарі, то втратили б машину — прилетіло прямо в двір. Розкажи, Юльцю, про сон, — Олександр повернувся до емоцій війни...
— У мене перед війною саме померла бабуся, — загадково починає новий виток воєнної історії Юля. — В евакуації весь час думала, чи вцілів наш будинок. Добиваюся телефоном до свого сусіда-однокласника і прошу, щоб він пішов подивився і пофотографував. Уночі мені сниться моя покійна баба. Вона сидить у мене в дворі, а біля її ніг якийсь білий мішок. Запитую в неї про Мощун. «Один дім цілий, не хвилюйся», — уповіла баба, і я прокинулася. Удень зателефонував мій однокласник і сказав, що наша садиба не поруйнована. Коли ми повернулися в середині травня в Мощун садити город, бо треба жити далі, то пішла на кладовище до баби. Біля її могили, розповіли, знайшли велику нерозірвану бомбу. Знешкоджували за межами села, бо якби на місці, то пів села б накрило, кажуть військові.
Юля веде мене на город, де охайно росте кріп, полуниця, картопля та інша городина. Дівчина показує відрослу яблуньку з недозрілими плодами, яка навесні була понівечена. «Вистояла також», із захопленням подумалося мені.
— Щоб посадити город, мусили чотири вирви засипати, — каже Юля і знайомить мене з викопними снарядами, доказами боїв у Мощуні, які дівчина дбайливо склала під сарайчиком.
Молода господиня запрошує мене до хати. Знімаю взуття і боса, як і Юля, рухаюся в оселі. Вона показує старовинну неушкоджену ікону, яка навіть не впала з шафи, і церкву з сірників, що давно виготовив у лікарні її покійний дідусь.
— Їхня функція — обереги. Ось що я думаю про знаки долі, — зізнається Юля.
Коли прощаємося з Танею і Юлею, я наважуюся запитати про бурятів, яких, за чутками, переховувала у себе в погребі старенька з Мощуна. На це запитання Юля показує фото мертвих рашистів. Схоже на те, що ними Мощун був устелений.
— Лізли на Київ через Мощун з боку Гостомеля. Вочевидь, тікало чимало поранених. Уже недавно знайшли одного у глибині лісу, його труп почав розкладатися. Також за запахом знайшли сім’ю українських стареньких — брата і сестру. Вони відмовилися виїздити, бо сестра була лежача, і брат її не залишив. У зруйнованому будинку вона у нього на руках...
Їдемо з Олександром іншою дорогою з села — попри межу з дачами в Мощуні. Там руйнувань більше. Ось вікове дерево поранене, ось гараж і спалені машини. Церква ушкоджена, а біля неї будинок товариша Олександра — не вцілів. Не було оберега? Символічно над руїнами будинків, гаражів і в зоряне небо металевих парканів майорить жовто-синій прапор (на знімку внизу)! Мощун — це Україна!
Фото автора.
