Сьогодні та завтра в столиці Литви відбуватиметься саміт «Східного партнерства», з яким громадяни країни пов’язували чимало надій, зокрема на підписання Угоди про асоціацію з ЄС (за даними соціологічних досліджень, членами спільноти прагнуть стати 60 відсотків українців. — Ред.). Переговори про це тривали впродовж кількох останніх років.
Та за тиждень до події, під час якої мало відбутися ухвалення угоди, Кабмін оприлюднив заяву: «Україна бере паузу в переговорах». Що збурило суспільство, яке вкотре поділилося на два табори — прихильників і противників євроінтеграції — і виплеснуло їх на майдани. Суперечки й дискусії сягнули точок найвищого напруження, а опозиція звинуватила Президента й уряд у всіх гріхах — усупереч цілком адекватним поясненням ними причин такого рішення. І в сотий чи в тисячний раз лунало: «Що буде завтра, коли Україна не підпише Угоду про асоціацію?!»
Назву лише одну цифру з багатьох, які призупинили процес євроінтеграції, оскільки вони неодноразово лунали і в інтерв’ю перших осіб держави, і в різноманітних ЗМІ. Вони повідомили, що для реалізації євроінтеграційних процесів необхідно 160 мільярдів євро. Якщо коротко, то ця сума «вміщує» об’єктивні втрати, яких неодмінно зазнає Україна у зв’язку із запровадженням нових стандартів, відмовою деяких партнерів, передовсім такого потужного, як Росія, від українських ринків, зменшенням торговельних оборотів, запровадженням заходів енергозбереження тощо.
Не таємниця, що Україна таких «зайвих» коштів не має, і звідки вони візьмуться — хто мав би сказати? Але компенсувати їх ніхто, передовсім євроспільнота, не має наміру. Як, утім, і Росія, яка почала влаштовувати нам усілякі, м’яко кажучи, капості. До речі, ні перші, ні другі після заяви уряду про паузу в євроінтеграційних процесах не поспішили з пропозиціями стосовно компенсацій чи фінансової допомоги.
Опозиція безпосередньо і очільники ЄС опосередковано звинувачують Президента та уряд України в начебто недоречних у цьому разі торгах. Мовляв, суспільству треба перетерпіти, затягнути на певний час паски, після чого — за два-три роки — буде нам щастя. При цьому і перші, й другі сором’язливо замовчують, принаймні ніяк не зважуються оприлюднити, що робити з фінансовими проблемами, які неодмінно виникнуть у разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС?
Це так гарно лунає лише на мітингу: «Перетерпіти рік-два». А нехай би хтось із авторів спробував «перетерпіти» отак без роботи, без запасів, та ще й утримуючи сім’ю. Чи забули, як ми вже чекали комунізму: «Нехай ми зараз погано живемо, але от уже наші діти»?.. До речі, опоненти взагалі не кажуть про економічний чинник у разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС...
Автор цих рядків на всі 1000 відсотків — за євроінтеграцію. Звісно, що все має свою ціну, як і участь у цих процесах. Але хіба треба заради цього помирати? Маємо йти у Європу, чи то пак, у ЄС таким робом, як пропонують наші європейські партнери — заплативши за все і сповна, і в односторонньому порядку?
Майдани, збори, опозиційні партії вимагають від Януковича негайного і безумовного підписання Угоди про асоціацію, водночас не погоджуючись на підвищення комунальних тарифів, заморожування зарплат і пенсій та ін., що, до речі, вимагають наші кредитори з МВФ. А він не погоджується, заявляючи, що ніколи не піде на це, вважаючи такі вимоги принизливими для України. І торгується — і з ЄС, і з Росією, якій невигідне наше партнерство з Європою...
Хто скаже, що цей торг недоречний? Принаймні європейці, зрозумівши, що хтось може дати більше, зачухали потилиці. Якщо досі про жодні фінансові вливання не йшлося (навіть про 600 мільйонів євро технічної допомоги, обіцяної ще 2010 року), то нині їхні представники вже заговорили про «економічний пакет» і «пошук компромісів». А екс-президент Польщі і вічний гарант українського примирення Олександр Квасневський забідкався: «Євросоюз надто пізно зрозумів негативні наслідки економічного тиску Росії на Україну».
То, виходить, торг усе-таки доречний? Принаймні ми переконалися, що Україна торгується не з позицій бідної родички, не відмовляється від євроінтеграції, прораховує все до цента і на багато років наперед. Тобто живе, намагається будувати демократію — щоб усе-таки стати членом євроспільноти. Це, на мій погляд, і є відповідь на запитання: «Що буде завтра, коли ми не підпишемо Угоди про асоціацію».
