Голова Ковельської міськрайонної організації Червоного Хреста Людмила Стахорська.

Фото з відкритих джерел.

Знаю це з розповідей свого батька, фронтовика Другої світової. У червні 1941-го він, тоді заступник командира 132-го артилерійського полку 41-ї Криворізької стрілецької дивізії, залишив у прикордонному містечку Немирів, що біля Рави-Руської, мою маму і трьох свої малолітніх дітей, двох з яких вже ніколи не побачив. Диктатор Сталін, хоча в повітрі вже і витав дух війни, заборонив військовим вивозити сім’ї з небезпечної зони в тил. Нині, на щастя, ситуація інша. В цьому мене переконало перебування в другому за величиною місті Волині Ковелі.

Натоптана доріжка доброти

Поїздку в Ковельську міськрайонну організацію Товариства Червоного Хреста відкладав чи не рік. Завжди знаходились, як здавалося, невідкладніші теми. Напевно, такої ж думки дотримувалися і колеги з інших засобів масової інформації. Надто вже рідко й скупо висвітлювалася робота цього добровільного товариства, яке переймається біллю і стражданнями людей у різних куточках світу. В основному повідомлення на кшталт: Червоний Хрест надіслав в зону лиха літак з гуманітарною допомогою, а далі — перелік речей, які доправили.

Тим часом голова Ковельської міськрайонної організації Товариства Червоного Хреста Людмила Стахорська розповіла, що в Ковелі нікуди не протоптана така широка доріжка, як до Червоного Хреста. Нерідким гостем у ньому буває і голова Ковельської районної організації ветеранів України Валентина Січкар, з якою ми завітали в товариство.

«Знайома з діяльністю нашого ковельського Червоного Хреста вже багато років, — розповідає Валентина Володимирівна. — Спільна робота з надання різної допомоги ветеранам війни, хворим, одиноким, інвалідам, сім’ям учасників бойових дій і фронтовиків зблизила нас із його головою Людмилою Стахорською та її дружнім, чуйним до людського болю і переживань колективом. Ніколи ніяких відмов у допомозі від них не чула. Завжди шукали можливість знайти інвалідний візок, підібрати гуманітарну допомогу, вирішити побутові питання людей поважного віку».

Обсяги роботи місцевого Червоного Хреста з початком російського вторгнення зросли в рази. Про це свідчить і кількість відвідувачів, які щодня приходять сюди. Переважно це вимушені переселенці із зони бойових дій, серед них і сім’ї воїнів ЗСУ. Попри велику зайнятість, кожного тут вислухають, допоможуть. Відчуття, що потрапили у велику родину, в яку прийшла страшна біда й де спільно її переживають, не залишало нас ні на хвилину, допоки перебували серед цих чудових, сердечних людей. Тож у забитому старими офісними меблями і стелажами з «гуманітаркою» тісному приміщені, здавалося навіть затишно.

Часто сльози накочувалися

Першою нашою співрозмовницею стала волонтер Червоного Хреста і громадської організації «Комітет громадського спротиву» Надія Орлова. В Комітеті громадського спротиву вона працює з 2014 року, в Червоному Хресті — з 2017-го. Під особливою опікою волонтерів перебувають сім’ї військовослужбовців.

«З початком цієї повномасштабної агресії, особливо в перші її дні, було настільки багато роботи, що ми приходили сюди о сьомій ранку і йшли перед комендантською годиною, — розповідає Надія Олександрівна. — Приймали гуманітарку, видавали і відвантажували її. Саме тоді йшли бої в Бучі, Ірпіні, Бородянці. І ми відправляли туди вантажі, які отримували з Польщі, Чехії, Швеції, Німеччини, з країн Балтії. Вони почали приходити буквально в перші дні. Крім того, наші підприємці, і що найбільш зворушливо, звичайні бабусі та дідусі приходили, несли домашню консервацію, картоплю, різні овочі, тушонки, сало, макарони, крупи. Дехто навіть віддавав кошти, які заощаджував собі на похорон. Ніхто не думав, що буде така лавина допомоги, не чекав, що так об’єднаються люди. Знаєте, сльози накочувалися на очі, коли заходив старенький дідусь і казав: «Я приніс п’ять тисяч гривень. Збирав. Хай хлопцям буде.

Купіть їм що необхідно». За гроші ми купували те, що необхідно і для військових, і для переселенців: зубну пасту, чай, каву, батарейки, приладдя для гоління, тощо. Крім того, як і в довоєнний час, допомагаємо людям, котрі перебувають у складній ситуації. Коли зросла кількість медичних вантажів — передавали в госпіталі перев’язувальні матеріали, кровоспинні, дезінфектори, антисептики…»

В тісно заставленому столами і стелажами кабінеті, де ми розмовляємо, розташована громіздка рама для в’язання маскувальних сіток.

«Почали плести сітки ще в 2015 році, — пояснює Надія Орлова. — А коли потреба в сітках зросла, то частина волонтерів пішла в’язати в церкви. Частина залишилася тут. Багато приїжджало до нас біженців. З перших днів війни працювали на вокзалі. В нас тоді така група хлопців організувалася, зараз всі вони — волонтери Червоного Хреста. Найбільш активний та ініціативний серед них — Сергій Панасюк. Він спортсмен, вміє згуртували довкола себе однодумців. То Сергій разом із хлопцями зустрічав вимушених переселенців (у перші дні їх було тисячі). А людям, які по кілька діб перебували в дорозі й нічого не їли, кидали, вважайте, на ходу прямо в поїзд продукти, воду. Частина біженців у Ковелі виходили. Волонтери робили все, щоб люди могли відпочити, годували їх. У приміщені колишнього станційного ресторану, який багато років уже не працює, організували хорошу кухню. Зараз переселенців на вокзалі мало.

А тоді дзвонять: 500 чоловік їде, півтори тисячі! Місцеві готували і відрами приносили вареники, котлети, налисники, печиво, пиріжки. Вареники і пиріжки й досі носять, підкормлюють тероборонівців».

«Є у нас такий підприємець Максим Євдяков, який володіє мережею магазинів «Вітамінка». Він зателефонував у перший день: «Скажіть, що треба». Став привозити все, що просили.

Підприємець Наталія Фалько теж постійно допомагає. Церкви дуже активно нас підтримують. Свято-Благовіщенський собор ПЦУ в Ковелі, де настоятелем отець Василь Мичко, тісно співпрацює з нами. Паства зносить все, що потрібно. І печуть, і в’яжуть», — продовжує перелік партнерів Червоного Хреста Надія Орлова. Він, як уточнила вона, далеко не повний.

Усе життя вмістилось у «триважній» валізі

Серед волонтерів Ковельської організації Червоного Хресті й тимчасова переселенка з Луганщини Ніна Ковальова. Її чоловік і син зараз зі зброєю в руках захищають Україну.

«За дві години зібрали в сумку все своє життя, — пригадує Ніна Григорівна нелегкі хвилини розставання зі своєю родиною і рідною домівкою. — Спочатку ми ще вагалися: їхати чи не їхати.

Лякала невідомість. Але ми — патріоти України, і моя вся родина захищала Україну в цю війну. В нас був невеличкий магазинчик. Сама їздила по товар, сама працювала. Все було нормально. Гарно жили. Також усе життя працювали з худобою, із землею… Але прийшли такі часи, коли під окупацією нам стало жити неможливо. У нас було своє бачення: вони вбивають наших дітей, а ми будемо платити їм податки? Це для мене було неприйнятне. Коли вже минуло два тижні й завезли п’ять «КАМАЗів» орків у наш район і сказали, що остаточно міняють владу, то вирішили виїжджати, доки ще була можливість. Вони вже почали господарювати, ходити по дворах, перевіряти. А в мене позиція одна: ми українці й будемо працювати і жити там тільки при українському прапорі. Й ми його повісимо і на свій магазин, і на свій будинок. Усе має бути Україна».

«Дуже вдячна ковельчанам, — продовжує свою нелегку розповідь Ніна Ковальова. — Вони чудові люди. Ходжу в церкву, побачила, які набожні й добрі люди зустрілися на моєму шляху.

Дуже вдячна Надії Орловій, Світлані Карпук, Андрію Откаленку, Вірі Чосік, Надії Токаревій, Людмилі Стахорській… Це моя родина номер два. А перші люди, які нас прийняли, це Світлана і Анатолій Солоненки з Каменя-Каширського. З ними колись разом відпочивали в санаторії «Лісова пісня». В той час, коли не знали, що нам далі робити, вони зателефонували і запросили до себе. Допомогли так, що мені хочеться плакати, коли лишаюся на самоті. Дивуюся, скільки в людей доброти. Наша сім’я вирішила: повернемося в свій дім тільки, якщо там буде Україна.

Ми навіть усе своє віддали б, нічого не шкода, аби тільки війна й це горе закінчилися! Якщо буде навпаки, то ми не пошкодуємо, що зупинилися тут і зустріли таких людей, дякуючи Червоному Хресту. До речі, в нас також стало більше проукраїнських людей, бо побачили різницю... Ми не цінували того, що мали. А зараз там просто жах. Знаю, бо там залишилися рідні: мама, брат, сестра. В нашому будинку також живуть переселенці із Сєвєродонецька — родичі наших родичів. Надіємося, що все буде Україна, все буде добре».

З головою Ковельської міськрайонної організації Червоного Хреста Людмилою Стахорською зустрілися лише ввечері на автовокзалі в Ковелі, перед відправленням автобуса. Того дня вона була на нараді в Луцьку. 

В Людмили Севастянівни така вдача, що не може залишити поза увагою людину, хоч би ким вона була. Напевно, тому й тягнуться до неї усі, в кого ще не зачерствіла душа, хто хоче допомагати і підтримувати тих, кому зараз важко.

А про Червоний Хрест, його людей і добрі справи потрібно розповідати частіше і цікавіше. З такими думками покидав місто, яке дало прихисток сотням українців, котрих війна зробила вимушеними переселенцями. І тисячі наших земляків із теплотою згадуватимуть Ковель як останній населений пункт на Батьківщині, котру вони покидали на невизначений термін, рятуючись від ракет, бомб і снарядів. Тож побажаємо їм і всім нам швидкого миру й Перемоги!

Волинська область.


Надія Орлова у найважчі перші дні російської агресії, як і її колеги з Ковельського Червоного Хреста, лише на ніч покидала свій волонтерський пост.
 


Весь вільний час і енергію луганчанка Ніна Ковальова (ліворуч) і Віра Чосік із Ковеля віддають волонтерській роботі. Ось і зараз вони приготували каву і бутерброди для тероборонівців та вимушених переселенців, які приходять  у Червоний Хрест по допомогу.

Фото автора.