Історія фронтової любові українки та білоруса була невимовно короткою - всього чотири роки. У 2017-му на східному фронті волинянка Ольга (на знімку) втратила друга й однокласника - воїна застрелив ворожий снайпер. Замість нього дівчина й стала до лав українського війська - пішла до військкомату й умовила, аби її взяли на службу.

Зустріч на полігоні сплела дві долі

Причому медиком чи зв'язківцем бути з самого початку навіть не збиралася. Ось так у 14-й окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ після навчального центру додалася чарівна 23-річна кулеметниця. Поблажок на стать їй не робили, ставилися на рівних, як і до всіх інших бійців. Хіба що під час рейдів могли допомогти перенести кулемет - адже «ПКМ» на додачу до шолома й бронежилета для тендітної красуні був важкою ношею. Та й у війську є місце звичайним людським почуттям. Тож коли на полігоні Ольга побачила кремезного блакитноокого бороданя з розвідвзводу, серце в неї солодко тьохнуло. Але тоді поспілкуватися не довелося: доля звела їх удруге лише на ротації біля Попасної.

Щасливі закохані.

Мабуть, Павло з позивним «Волат» (у перекладі з білоруської - «велетень») також не залишився байдужим до зацікавлених поглядів дівчини й почав її вирізняти. На війні дозвілля минає стрімко, але в ті миттєвості відпочинку між боями він намагався навідувати Ольгу в маленькому флігелі, де у перервах між виходами на передній край вона мешкала разом із кухарем Танею. Тані було дуже рано вставати й готувати сніданок - її сон намагалися не турбувати. Тож нетривалі вечірні побачення зводилося до того, що вибиралися у садочок, пили чай та розмовляли про все на світі. Але про що б не говорили, а насамкінець поверталися до професійних тем. Значно досвідченіший боєць Павло підказував колезі-кулеметниці вдалі тактичні ходи, радив, як поводитися у випадку тієї чи іншої небезпеки, що їх на фронті завжди вдосталь. За тими бесідами вони й незчулися, як між ними проскочила іскра, й щира приязнь переросла в справжню любов.

Павло «Волат» із дружиною та дитиною біля пологового будинку.

Знову туди, де стріляють

Закохані й відпустки проводили разом - їздили і до Києва на концерт «Океану Ельзи», і на море. Ольга пішла зі служби - хотіла стати вчителькою. Але стосунки із Павлом тривали, й пара вже не мислила життя окремо. Тож вирішили побратися. Хотіли гарне весілля, та весь час його відкладали: то через оформлення Павлом українського громадянства, то через епідемію коронавірусу. Зрештою, обрали «шлюб за добу», і відсвяткували церемонію дуже скромно, в родинному колі. А коли в Ольги знайшлася дівчинка Аліса (ім'я їй обирав саме батько), Павло «вибив» лише кількаденну відпустку, аби забрати дружину й доньку з пологового будинку. І незабаром знову повернувся на фронт.

- Коли я сиділа з восьмимісячною донькою, чоловіка на фронті тяжко поранило: поруч вибухнула граната з РПГ. Один осколок прошив Павлові головний мозок, інший увійшов під серце. Його евакуювали спершу до Маріуполя, потім до Харкова. І там коханий тиждень перебував у комі. Витягати ті осколки лікарі визнали загрозливим для життя пацієнта, тому їх залишили в тілі. І через це Павла у 2021-му «комісували». Він дуже переживав: адже був природжений воїн, а служба була його життям - недарма за взірець "Волат" мав прадідуся, котрий пройшов усю Другу світову, - пригадує дружина бійця. - Та все ж сильний чоловік намагався адаптуватися до мирного життя, бути годувальником родини. Вже знайшов і роботу в охоронній фірмі, поки я вчилася на філологиню у виші й гляділа малу. Та війна його так і не відпустила: щойно розпочалося масштабне вторгнення з рф, Павло разом з іншими білорусами підписав контракт із ЗСУ як боєць добровольчого батальйону Кастуся Калиновського. На його основі потім сформували полк, і в цьому полку тепер є батальйон «Волат».

«Житиму заради доньки»

Та в травні 2022-го на бойовому виході легіону, на адміністративній межі Миколаївщини та Херсонщини, група добровольців на чолі з Павлом (він тоді вже був командиром роти) ввечері в темряві потрапила під розрив хитро замаскованої розтяжки. "Волат" рухався першим, і найбільше осколків прийняв на себе. Цього разу врятувати його медикам уже не судилося.

Білоруський доброволець тримав зброю напоготові.

- Я сама відаю, що таке окопне життя, і батько в мене зараз також служить кулеметником - пройшов Київщину, Харківщину, Миколаївщину. Донька та дружина військового, я завжди розуміла, що близька людина на війні може отримати поранення, навіть загинути. Та між розумінням і страшною дійсністю глибока прірва: повірте, до цього звикнути чи бути готовою не можна! - продовжує Ольга. - Коли наступного ранку мені зателефонував бойовий побратим Павла й повідомив, що «Волата» вже немає на цьому світі, я не хотіла йняти віри його словам. Вставала зранку, й мені все здавалося, що це страшний сон, що це не зі мною, бо зі мною такого просто не може трапитися. Аж доки сірий бусик не привіз «вантаж 200». Павла привезли у відкритій труні, і його обличчя було достоту, як у живого - хіба подряпини на носі. Я стояла «на ватяних ногах». І лише переконувала себе, що життя не закінчилося, що маю жити, аби підняти на ноги й гідно виховати нашу з Павлом донечку. Та війна не закінчується: цього разу на Волинь можуть посунути загарбники з рідної для "Волата" Білорусі. Яку він покинув, бо не хотів миритися з несправедливістю та оскаженілим диктатором лукашенком.

Для себе Ольга твердо вирішила: якщо загарбники посунуть на її рідну Волинь з тієї-таки Білорусі і постане загроза окупації, залишить свою крихітку на виховання матері, а сама знову проситиметься до війська. І знову візьметься за кулемет. Не лише заради помсти за чоловіка - заради мирного майбуття для доньки, родини й України.

Фото автора та з родинного архіву.