Цей рубіж є знаковим для всіх політичних процесів, зокрема й на війні, котра, як відомо, є продовженням політики збройними засобами. Ця війна вже стала довшою, ніж відома радянсько-фінська «зимова» війна (105 днів). Слід нагадати, що тоді невелика порівняно з СРСР Фінляндія хоч і мусила піти на територіальні поступки, однак зуміла обстояти головне — національний суверенітет і державно-політичну систему. Шанси України перевершити фінський результат напряму залежатимуть від здатності мобілізувати й оптимально використати у протистоянні всі наявні ресурси.

Головний ресурс незламної України

Повномасштабне вторгнення збройних сил рф 24 лютого 2022-го стало без перебільшення найтрагічнішим випробуванням у сучасній історії України, назавжди розділивши життя українців на «до» і «після». Хоча на сході бойові дії різної інтенсивності точилися вже без малого вісім років, прихід реальної воєнної небезпеки у більшість регіонів та найбільші міста України знаменував собою початок якісно нового періоду в національній історії. Тож саме сьогодні стаємо свідками процесів, які, ймовірно, визначатимуть майбутнє на найближчі роки та десятиліття.
Поряд із закономірним в умовах воєнного стану посиленням ролі держави як провідного оператора безпекової сфери стратегічно визначальним ресурсом у забезпеченні стійкості, обороноздатності, а надалі й глобальної конкурентоспроможності української держави «на довгій дистанції» завжди є ресурс людський, конкретніше сказати — громадянський. І перші місяці війни в Україні вкотре це підтвердили.

Як і у 2014-му, відповідь суспільства на виклик зовнішньої агресії виявилася стрімкою та дієвою. Ще до початку повномасштабного вторгнення мірою наростання напруженості довкола України протягом 2021 р. українці за власною ініціативою активно включилися у підготовку до відбиття агресії. Внесок патріотичної громадськості у формування дієвої системи територіальної оборони (ТрО) виявився величезним, якщо не вирішальним. Особливої уваги заслуговує той факт, що закупівля дорогого спорядження для підрозділів сил ТрО нерідко здійснювалася коштом самих бійців або волонтерських мереж.

Звертає на себе увагу залучення під час війни можливостей організованого суспільства до розв’язання органами влади в центрі й на місцях, приміром, проблем переміщених осіб. Більшість переселенців змогла адаптуватися до ситуації також завдяки низовій самоорганізації та низовій солідарності вкупі із майже безпрецедентною за обсягами допомогою демократичного світу.
Нарешті феноменом, який ще потребує свого всебічного осмислення та наукового вивчення, став сплеск українського патріотизму та спротиву на тимчасово окупованих територіях.

Громадянська активність виявилася і у численних мирних протестах проти російської окупації (Херсон, Енергодар, Бердянськ, Мелітополь, Каховка тощо), і в започаткуванні місцевого партизанського руху.

Попри всі спроби легітимізувати окупаційний режим шляхом створення маріонеткової місцевої влади та налагодження контактів із окремими громадськими інституціями насправді росіяни можуть розраховувати на співпрацю з вельми обмеженим колом здебільшого «третьорозрядних» осіб. Зокрема ледь не чільним колаборантом на Херсонщині став маргінальний протестний активіст, скандально відомий антивакцинатор та організатор антикарантинних мітингів К. Стремоусов. При цьому більшість жителів регіону відмовляються брати участь навіть в ініційованих окупантами «опитуваннях громадської думки». Тож незважаючи на всі довоєнні проблеми України, реальні масштаби колаборації її громадян з країною-агресором залишаються мізерними.

Натомість проукраїнських акцій дещо поменшало лише з виїздом більшості патріотично налаштованих громадян за межі зайнятих військами рф територій та посиленням терору окупаційних військ проти активістів.

Усі вищезазначені промовисті свідчення національного патріотизму та громадянської самосвідомості засвідчують величезний запас міцності людського потенціалу України та практично невичерпні можливості взаємодії громадянського суспільства з державою. Розгубити ці можливості після всього, що відбулося, не можна.

«Мала» і «велика» війна 

Одна з небагатьох корисних властивостей війни — її здатність, по суті, «відбраковувати» неефективні, віджилі соціально-політичні моделі, часто (хоча не завжди) стимулюючи масштабні зрушення та постання нових, досконаліших форм і практик організації державного та суспільного життя.

Найбільш динамічною галуззю людської діяльності є інформаційна. Тому не дивно, що саме тут знакові новації є найбільш наочними. Насамперед, від самого початку бойових дій та запровадження воєнного стану закономірно інтенсифікувалася комунікація керівників української держави з громадськістю. Щоденні відеозвернення Президента України до українського народу стали своєрідним ритуалом — і для самого Володимира Зеленського, і для мільйонів українців.

Безумовно, позитивною практикою є започатковані цьогоріч громадські опитування в електронному додатку «Дія», що сприятимуть налагодженню оперативного діалогу між народом і владою. Значного резонансу набуло, зокрема, ініційоване урядом України дослідження громадської думки щодо права на зброю — як відповідь на актуальний, тим більше у воєнний час, суспільний запит. У підсумку безпрецедентно масштабного заходу (було охоплено понад 1,7 млн осіб) 59% опитаних висловилися за надання всім громадянам, які відповідають вимогам закону, права мати кишенькову вогнепальну зброю та вільно носити її з собою в громадських місцях.

Міністерство цифрової трансформації України провело серед українських підприємців онлайн-тестування, котре має допомогти органам влади побудувати стратегію відновлення економіки, розвитку українського бізнесу та експорту, долучитися до опрацювання аналітики, інструментів для відновлення економіки, необхідних рішень для місцевих громад, фінансово-кредитного сектору.

Однак самою лише грамотною інформаційною політикою всіх проблем не розв’язати. Потрібні реальні справи та зміни, помітні для кожного українця. Масштаб суспільних перетворень має принаймні відповідати масштабу нинішніх втрат. Уже згадуваний Ліддел Гарт вважав, що в оптимальному варіанті країна повинна завершити війну не виснаженою, а потужною у промисловому та мілітарному плані. Адже хоча «війна суперечить розуму», проте якщо вона вже стала фактом, то перемога передбачає не лише кращий повоєнний світоустрій, а в кінцевому підсумку й покращення матеріального становища народу.

Ефективне та справедливе економічне відродження неможливе без системної трансформації усього соціального середовища — від політичної влади до трудових відносин. Зрозуміло, що покращення добробуту прийде не одразу і не до всіх одночасно. Проте головне, аби в суспільстві утвердилися відчуття зміни самої атмосфери життя та впевненість у подоланні застарілих вад вітчизняної державності, що досі роками й десятиліттями роз’їдали її зсередини. Це своєю чергою якнайкраще мотивувало б народ України до подальших звершень — і на воєнному фронті, і в мирному творенні.

У світових духовно-культурних традиціях є уявлення про «малу» та «велику» війну. Перша ведеться у матеріальному світі на полі бою, друга є більш значущою, оскільки точиться у світі духовному за викорінення внутрішніх недоліків — особистих і загальносуспільних. «Велика війна» є ієрархічно вищою за «малу». Без просування на «внутрішньому фронті» не є можливою остаточна перемога на зовнішньому, а успіхи у збройній боротьбі будуть лише тимчасовими й зводитимуться нанівець.

Історія знає чимало прикладів, коли саме внутрішні чинники обертали воєнну перемогу на поразку і навпаки. Приміром, Франція вийшла переможницею з Першої світової війни, проте залишивши незмінною олігархічну систему Третьої республіки («переможців не судять»), прийшла до повного краху двома десятиліттями пізніше. Туреччина ж зазнала у цій само війні болісної поразки, проте перебудувавшись на нових організаційних засадах (по суті, створивши нову державу), зуміла домогтися перегляду принизливих умов капітуляції і вибороти своє місце під сонцем у повоєнному світі. Як бачимо, навіть після поразки можна піти «турецьким» шляхом, а можна після перемоги — «французьким». Вибір напрямку руху залежить і від еліт, і від народу, а головне — від їхнього взаєморозуміння та взаємодії.

Контрольні питання на майбутнє

Українці вкотре довели свою здатність дієво й оперативно реагувати на критичні для народу України виклики. Парадоксально, але завдяки посиленню зовнішньої агресії нового імпульсу отримує процес реформування української держави та суспільства. Під час воєнного конфлікту, як і має бути, руйнуються старі та водночас активно формуються нові соціальні зв’язки. Попри весь трагізм ситуація й надалі сприятиме мобілізації проактивної громадськості, значною мірою нівелюючи попередні недопрацювання — зокрема так і не подоланий до війни брак системної щоденної роботи з облаштування соціального середовища й просування громадських інтересів на державно-політичному рівні.

Основною ж несприятливою тенденцією є те, що за теперішніх умов об’єктивно звужується соціальна база громадянського суспільства — середній клас. Несприятлива економічна ситуація зумовила згортання або виведення за межі країни багатьох підприємств та інших суб’єктів бізнесу. Тож серед середньозабезпечених громадян починає переважати такий менш укорінений в Україні й назагал «космополітичний» сегмент, як ІТ-спеціалісти. Зайве казати, що після повномасштабного вторгнення в українській державі масово скорочується вже не тільки бізнес-середовище, а й узагалі сегмент активних та мобільних громадян. Щоправда, частина з них включається в проукраїнський активізм за кордоном.

Вочевидь, нині може знову постати проблема кваліфікованого (відповідального) громадянства, коли обсяг прав кожного конкретного громадянина визначатиметься його внеском у справу захисту Батьківщини, — або й накладенням відповідних обмежень у разі дезертирства чи добровільної колаборації. Якщо з цього приводу буде прийнято політичне рішення, надзвичайно важливо буде уникнути неправових форм та методів його практичної реалізації, аби не провокувати нових ліній поділу серед громадян України.

Подальші перспективи залежатимуть від того, чи вдасться віднайти адекватні обставинам відповіді на низку найактуальніших для держави й суспільства, але при цьому надто болючих і назрілих питань. Чи дасть війна можливість задовольнити суспільний запит не лише на діалог із владою, а й на модернізацію держави й соціальних відносин загалом? Чи вдасться реально мінімізувати фактор бюрократизму та корупції — і під час бойових дій, і на етапі повоєнного відновлення країни? Чи буде продовжено стратегічний курс на децентралізацію — не чекаючи її стихійних виявів? Чи буде нормативно розширено право на володіння зброєю як важлива ознака довіри держави до громадян?

Утім, і громадянське суспільство за нинішньої ситуації мусить визначитися з деяких важливих питань. Чи готове воно відмовитися від участі у «мовчазному корупційному консенсусі» з частиною владних еліт? Приміром — сумлінно сплачувати податки та не заохочувати хабарництво посадовців? Обстоювати свої інтереси — не лише у протестний спосіб, а й за допомогою цілком рутинних процедур? Зрештою, — чи готове українське організоване суспільство (а не лише під час воєнного чи будь-якого іншого форс-мажору) брати відповідальність за все, що громадська ініціатива може забезпечувати краще за державу? Отже, суспільство і влада повинні нарешті розвернутися обличчям одне до одного. Це й буде головною перемогою народу України, котра дасть змогу виграти не лише війну, а й мир.

Олександр КОРНІЄВСЬКИЙ, доктор політичних наук, професор, український історик і політолог.