На передньому плані народні депутати від Народної Ради Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів після голосування за прийняття Декларації про Суверенітет 16 липня 1990 року.
Нині всі знають: День Незалежності України відзначається 24 серпня, проте мало хто пригадає, що в 1991 році найголовніше державне свято відзначалося 16 липня. Адже, ухваливши Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада конституційною більшістю постановила вважати 16 липня Днем Незалежності України: «Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято».
Обкладинка першого видання Декларації про Суверенітет України з автографами учасників прийняття Декларації.
Тож через рік, під час урочистих зборів з нагоди Дня незалежності України, тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук заявив: «Уперше в своїй історії ми зібралися для відзначення свята Незалежності. Йшли ми до цього дня важко, йшли за покликом серця, за голосом громадського сумління і національного обов’язку, з великою і святою вірою у свій народ, в його право на свободу і незалежність. І цей день настав — 16 липня 1990 року Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет».
Так, на той час УРСР ще залишалася у складі Союзу, проте Декларація чітко зафіксувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, визначила основи її економічної самостійності, зокрема, самостійну банківську, фінансову, митну та податкову системи, право формувати державний бюджет і мати власну грошову одиницю, а також право на власні Збройні Сили.
Ще одна заслуга цього документа в тому, що саме під час розгляду проектів Декларації, який тривав із 28 червня до 16 липня, обраний 4 березня 1990 року новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної радянської республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави. Адже на початку обговорення ортодоксально-комуністична більшість парламенту не приховувала: розглядає можливе ухвалення Декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору. Саме тому реальна робота над документом розпочалася лише після того, як у москві 12 червня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет рф.
Ще одним чинником, який сприяв ухваленню Декларації про державний суверенітет України, стало відбуття великої делегації народних депутатів на чолі з Головою Верховної Ради і водночас першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Івашком до москви для участі в з’їзді КПРС. Після того, як на вимогу опозиції парламент проголосував за відкликання народних депутатів-делегатів компартійного з’їзду для невідкладного розгляду Декларації, В. Івашко надіслав листа, що складає із себе повноваження Голови Верховної Ради. Парламент цю заяву задовольнив, і далі засідання вів Перший заступник Голови Верховної Ради Іван Плющ, який належав не до суто партійної еліти, а представляв радянсько-господарський актив.
Згадуючи, як творилася Декларація, зазначимо, що поданий президією Верховної Ради УРСР проект цілком очікувано відображав позицію КПУ, за якою Україна розглядалася як «суверенна держава у складі союзу з іншими республіками».
В опозиційної Народної ради, яка налічувала тільки 125 народних депутатів із 442, було розуміння, що їм не вдасться провести через парламент власний проект. Тож внесення альтернативних пропозицій розглядалося як можливість донесення незалежницьких ідей до суспільства та вдосконалення запропонованого президією документа.
Загалом опозиція внесла вісім альтернативних проектів Декларації.
Наприклад, народний депутат Юрій Гнаткевич назвав свій проект «Ухвала про державну незалежність УРСР». Він нагадав, що Україна у своїй історії двічі — в 1654-му та 1922 роках — укладала договори з росією, проте нічого доброго з того не вийшло. Відтак Ю. Гнаткевич запропонував вилучити з проекту президії пункт про новий союзний договір та заявив, що «спочатку потрібно проголосити незалежність, самостійність української держави, а вже тоді ця держава матиме право укладати договори».
Найрадикальнішим був «Маніфест Незалежності» — проект народного депутата Степана Хмари, який запропонував відновити незалежну Українську державу 1918 року. До того ж, на противагу проекту президії, в якому ритуально згадувалося, що в 1922 році Українська республіка разом з радянськими республіками (Росія, Білорусь та Закавказзя) об’єдналася у Союз РСР на основі союзного договору, С. Хмара пропонував чітко записати: «Союзний договір у липні 1922 року, який де-факто став наслідком військової анексії Української Народної Республіки більшовицькою РРФСР, закріпив колоніальне становище України. Цей договір нав’язаний Україні в умовах окупації і стану війни РРФСР з УНР, уряд якої усунуто від влади військовою силою. Цей договір підписував маріонетковий уряд УРСР, який не мав уповноваження від народу України, а був створений окупаційною владою». Виходячи з цього, С. Хмара пропонував денонсувати союзний договір 1922 року, а економічні стосунки з іншими республіками здійснювати шляхом укладання прямих угод. Також він закликав розпочати негайне творення власних Збройних Сил, органів держбезпеки, прокуратури, митної служби, незалежної фінансової системи, інституту республіканського громадянства. Крім того, проект С. Хмари передбачав зміну назви держави з УРСР на Українську Республіку та підтверджував державний статус національної символіки — синьо-жовтого прапора, герба-тризуба та національного гімну «Ще не вмерла Україна...»
16 липня 1990 року. Мітинг з нагоди прийняття Декларації про державний суверенітет України біля Верховної Ради.
Оскільки до 28 червня 1990 року такі заяви з найвищої парламентської трибуни ще не лунали, то представники ортодоксально-комуністичної «групи 239» сприйняли виступ С. Хмари вкрай агресивно. Однак прикметно, що через деякий час ідея незалежності України уже не викликала такого несприйняття. Зокрема, народний депутат Володимир Шлемко заявив, що оскільки після знищення суверенної Української держави більшовики утворили маріонеткову УРСР, то потрібно створити парламентську комісію, яка б детально вивчила фальсифікації під час утворення СРСР. «Ми повинні керуватися Четвертим універсалом 1918 року, який проголошував незалежність Української Народної Республіки», — підкреслив В. Шлемко.
Розвиваючи ці ідеї, народний депутат Іван Заєць заявив, що включення до Декларації положення про союзний договір без ухвалення нової Конституції та утвердження України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин призведе до повторення 1922 року з усіма його негативними наслідками.
На тому, що союзний договір 1922 року було підписано не з суверенною державою, а з анексованою територією, акцентував і народний депутат Левко Горохівський.
«Враховуючи історичні події 1917—1921 років, а саме те, що Україна була суверенною, вихідним пунктом Декларації повинно бути відновлення незалежності в усій її повноті», — заявив народний депутат Володимир Колінець.
Тож що довше тривало бурхливе обговорення проектів Декларації, то голоснішими були заяви про неприпустимість включення до неї положення про союзний договір. «Україна має повернути собі правовий та міжнародний статус часів УНР і вже потім вирішувати, чи варто вступати з кимось у договірні стосунки», — наголошував народний депутат Роман Лубківський.
Під час цих дискусій народний депутат Левко Лук’яненко запропонував розглянути ще один короткий проект Декларації, пункт перший якого гласив: «Українська РСР приступає до виходу зі складу СРСР». Для реалізації цього рішення він пропонував парламентаріям невідкладно ухвалити низку законів, спрямованих на утвердження суверенітету українського народу на своїй території. На думку Л. Лук’яненка, це мало підготувати умови для проголошення незалежності та перейменування УРСР на УНР із заміною радянської колоніальної символіки на національну.
Цілком очевидно, що тогочасний склад Верховної Ради, у якій налічувалося 380 членів компартії, ще не міг піти на пропоновані представниками Народної ради радикальні кроки. Проте під час обговорення та постатейного голосування пропонований президією проект Декларації зазнав величезних змін. Зокрема, після запальних дискусій було підтримано пропозицію про зміну в назві документа «УРСР» на «Україна». І, зрештою, до ухваленого конституційної більшістю (355 голосами) тексту Декларації було включено фактично всі атрибути державної незалежності: державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території, верховенство Конституції і законів України, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, українське громадянство, право на власні Збройні Сили, формування банківської, цінової, фінансової, митної та податкової систем, власного держбюджету та, за необхідності, своєї грошової одиниці. Понад те, документ чітко визначав, що УРСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими та торговельними представництвами.
Велику частину цих положень до фінальної версії Декларації було перенесено зі ще одного проекту, який вніс народний депутат Сергій Головатий. Зокрема, до ухваленого документа було повністю включено запропоновану С. Головатим преамбулу, а також перший розділ Декларації, який гласить, що Українська РСР — суверенна національна держава, що розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, що Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу та що будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. Крім того, з проекту С. Головатого так само дослівно було перенесено розділ про громадянство та частину положень щодо територіального верховенства, Збройних Сил, майже повністю ввійшли пропозиції щодо національно-культурного розвитку, міжнародних відносин, економічної самостійності.
Водночас за результатами дискусій із проекту президії поступово було вилучено всі згадки про «союзний бюджет» чи «союзне законодавство», а натомість чітко задекларовано, що на території республіки діють лише Конституція та закони УРСР. Таким чином, на момент ухвалення у тексті залишилася лише згадка про те, що принципи Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладання союзного договору.
Однак важливо підкреслити, що на ухваленні Декларації Верховна Рада не зупинилася. Оскільки в Декларації було зазначено, що вона є основою для нової Конституції, то вже 24 жовтня 1990 року Верховна Рада внесла зміни до Конституції УРСР, вилучивши з неї статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС та записавши, що республіка керується виключно власними Конституцією та законами. До того ж із Конституції було вилучено будь-які згадки про СРСР та про об’єднання УРСР з іншими республіками в Радянський Союз. Тож можемо припустити, що коли б московські путчисти, які розуміли, що без України не буде жодного союзу, в серпні 1991 року не спробували силою врятувати СРСР, то ми й нині відзначали б День незалежності України 16 липня.
Але якраз закладені до Декларації положення та закріплення їх у Конституції дозволило нам вистояти і 24 серпня 1991 року проголосити повну державну незалежність України.
Тоді нам здавалося, що поставлено останню крапку в імперських амбіціях москви, проте боротьба за нашу незалежність триває досі. Тепер — на полі бою. Але ми й цього разу переможемо та вже остаточно зруйнуємо московську імперію зла!
Фото з архіву Укрінформу.
