— Ухвалення декларації — це віхова подія у нашому сучасному державотворенні. У 1990 році Україна ще перебувала у складі Радянського Союзу, і треба було ухвалити документ, який би вивів і українську владу, і українське суспільство на шлях відновлення Української держави.
Ми заздалегідь готувалися до цього дня. Ще Народний рух України на своїх Установчих зборах 8—10 вересня 1989-го, по суті, взяв курс на відновлення державності, тому ми приділяли дуже багато уваги березневим виборам 1990 року до Верховної Ради. За їх результатами представники опозиційних до правлячої Компартії сил отримали в парламенті чверть депутатів, які об’єдналися в «Народну раду».

І вже під час підготовки до відкриття першої сесії нової Верховної Ради ми поставили питання про ухвалення Декларації про державний суверенітет України. На той час до цього питання було два підходи. Прокомуністичні сили хотіли ухвалити такий документ, який би збільшував суверенітет України, але не спрямовував республіку до виходу з Радянського Союзу та на перетворення її на самостійну державу. Натомість з боку представників опозиційних сил лунали пропозиції ухвалити такий документ, який би проголошував незалежність України.
Першу редакцію Декларації про державний суверенітет України на моє прохання написав професор Володимир Василенко, а потім були засідання нашої неформальної робочої групи за участю ще одного правника — Петра Мартиненка та представників юридичного управління Верховної Ради. Після цього комуністи, побачивши, що цей процес може вийти з-під їхнього впливу та керівництва, створили робочу групу, яка також почала напрацьовувати проект декларації.

Паралельно над проектами Декларації про державний суверенітет працювали окремі народні депутати, зокрема Степан Хмара та Юрій Гнаткевич, які у своїх документах орієнтувалися на проголошення незалежності України. Тобто ми діяли в парадигмі двох крайніх точок: перша — йти шляхом поступового збільшення суверенітету республіки та друга — проголосити незалежність України.

Результатом дуже жорсткої боротьби між опозицією та комуністичною більшістю, яка точилася буквально довкола кожного положення, й було ухвалення 16 липня Декларації про державний суверенітет України. І цей документ не просто задекларував бажання українців мати власну державу, а й окреслив параметри цієї держави як демократичної, незалежної та європейської країни.

Важливість цього документа ще й у тому, що він вивів ідею незалежності та відновлення Української держави із велелюдних майданів у владні коридори, змусивши представників влади йти шляхом суверенізації. Зрозуміло, що при цьому комуністи не хотіли переступити ту межу, за якою Україна мала б стати незалежною, але опозиція послідовно штовхала їх та країну до того, щоб мати повноцінну державу. Тож поступово між опозицією та прокомуністичною більшістю утворився консенсус щодо реалізації цього документа. Наприклад, 3 серпня 1990 року Верховна Рада ухвалила закон про економічну самостійність України, а 24 жовтня було внесено великі зміни до Конституції України. Тоді було вилучено статтю про керівну роль Компартії, а також доповнено Конституцію нормою про верховенство республіканських законів над союзними, усамостійнювалися такі інституції, як прокуратура та судова система. Також Союзу було завдано великих пробоїн у безпековій сфері, адже влітку 1990 року Верховна Рада ухвалила постанову про відкликання наших військовослужбовців та представників правоохоронних органів із гарячих точок Радянського Союзу. Тож декларація започаткувала покрокову суверенізацію України та вихід із союзного правового поля.

Якщо ми поглянемо на структуру декларації та проаналізуємо її положення, то побачимо, що центральним є розділ «Самовизначення української нації», у якому визначається, що Україна — це суверенна національна держава, яка розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення. Тобто цим чітко задекларовано, що Україна формується як держава національного типу, а для таких держав характерним є те, що традиція і звичай титульної нації кладеться в основу суспільно-державної організації. Також у декларації йдеться про захист і охорону національної державності українського народу. Саме цей розділ і свідчить, що Українська держава творилася у річищі європейської державотворчої традиції, бо європейські держави — це держави національного типу.

Декларація також орієнтувала на створення інституцій, притаманних справді незалежним державам. Це стосується і територіального верховенства, і принципів організації влади із її поділом на законодавчу, виконавчу та судову, і формування українських Збройних Сил... Тобто це був документ, який визначав модель України як європейської демократичної держави та заклав напрям нашої політичної діяльності. І треба зважати, що це було зроблено в часи, коли і в Україні, і в Радянському Союзі домінувала Компартія. Тож отримати у цей час такий документ — це наш великий здобуток і великий привілей.