У його рамках представники громадських організацій із різних куточків України діляться досвідом, який вони отримали під час перших днів широкомасштабного вторгнення росії.
Не стоїть осторонь і Житомирщина. Завдяки роботі обласної громадської організації «Молодь. Жінка. Сім’я» вдалося поспілкуватися з чотирма жителями регіону. Для опитування обрали людей з інвалідністю різних нозологічних груп.
То як війна вплинула на життя людей з інвалідністю?

Розповідає Вікторія ШЕВЧУК (слабозора, має інвалідність І групи, доглядає за мамою з деменцією):

«У перші дні війни було моторошно, я відчувала відповідальність за себе, маму, собаку. Боялась, намагалась не відходити від мами. Покупки робила у найближчому магазині: добре, що там усе було. Коли потепліло, то гуляли тільки разом із мамою, щоб за сигналу тривоги одразу піти в укриття. Сьогодні трошки розумію систему і знаю, що не кожна сирена настільки небезпечна, як було в перші місяці війни. Адже спочатку над Житомиром було багато прольотів. Зараз спокійніше. Упродовж перших двох тижнів я постійно заспокійливе пила, нервувала, мені чулася ця сирена. Пізніше звикла. Під час першої повітряної тривоги мама вигулювала собаку, і мені потрібно було їх знайти. Потім боялась відпускати маму на вулицю, забрала ключі і заборонила їй виходити. У лютому і березні ми ховались у підвалі, тому необхідно було швидко зібрати себе, маму, собаку і спуститися туди. Я чітко розписала всі дії: сирена, взуваюсь, кажу мамі збиратися, перевіряю газ, воду, світло та як вдягнута мама (бо вона могла не взутися чи забути теплу кофту), прив’язую собаку і ми виходимо. За декілька днів я вже настільки швидко збиралася, що приходила у підвал перша. Завдяки тому, що все було систематизовано, я чітко знала, що за чим треба робити.

Людина до всього звикає. Навіть мама зі своєю деменцією пам’ятає, що у нас іде війна. Зараз відійшли війська, і під час тривоги ми перебуваємо вдома у коридорі. Однак мама при звуках повітряної тривоги питає: «Куди бігти?». Коли були у підвалі, то 20—30 хвилин мама мовчала, але через годину-півтори забувала про тривогу і починала збиратися додому. Треба було їй заново все пояснювати.

З самого початку я розуміла, що мама хворіє на деменцію: в Житомирі вона знає, де що знаходиться, а якщо ми поїдемо до іншого міста, там їй буде проблематично. За кордоном взагалі складно, бо мови вона не знає, і якщо заблукає, то що робитиме? Наполягали виїхати сестри, бо не могли евакуюватися через нас. Тож був досвід поїздки до знайомих у Рівненську область, де ми пробули аж один день. У чужому будинку мама почала порпатися у шафах, поки я вигулювала собаку, а потім їй щось на вулиці не сподобалось, вона розвернулась і пішла у поле зі словами: «Я йду додому». Мені стало ніяково перед іншими людьми, адже постійно бачити таке вони не заслуговують. Заспокійливе на маму не подіяло, вона навіть не заснула, коли ми повертались у Житомир, хоча дорога через усі блокпости була довга. Моє рішення бути вдома виявилось правильним, мама за-спокоїлась, краще почувалася і спокійно спускалась у підвал.

До речі, коли почалася війна, люди стали більш уважними, пропустили без черги в банкомат і в аптеку. Мамині спеціальні препарати за час війни значно подорожчали, вибір моїх крапель для очей став менший, а ціна вища. Загалом вартість потрібних нам ліків піднялась на 50—100 гривень. Дорожчими стали продукти, особливо після кризи з бензином. Добре, що я своє лікування встигла пройти перед війною, а мама постійно отримує медикаменти — звертатися до лікаря не було потреби.

Замислююсь, що робити далі. Перші місяці мені ні з ким не хотілось спілкуватися, я закрилась, зараз трошки звикла і спілкуюсь більше. Постійно стежу за новинами в Телеграмі, хоча це іноді забирає багато часу. Знайшла заспокоєння у прибиранні квартири, вирішила винести весь непотріб. Як показав досвід початку війни, можна використовувати лише два комплекти одягу на зміну. У кожної людини є речі на певний випадок. Війна розкрила, що вони просто заважають, особливо коли потрібно швидко вибрати найнеобхідніше. Тепер тримаю вдома лише потрібні речі.

Я працюю в Києві в музеї, влітку у нас мертвий сезон, добиратися на роботу стало вдвічі дорожче. Давно хотіла опанувати масаж, тому перед війною записалась на курси до Житомирського медичного інституту. Війна відтермінувала навчання, але навесні нас зібрали, і першого липня я отримала сертифікат. Планую працювати і в цьому напрямі».

Розповідає Світлана ШИШ (мама хлопця з ДЦП):

«На початку було тривожно, але вільного часу на страх я не мала, бо забрала до себе двох сестер і незрячу маму. Вісім людей було у будинку, і мені як господині треба було потурбуватися про всіх, нагодувати, розподілити продукти.

Живемо в центрі міста, недалеко від Житомирського ліцею № 25. Коли його обстріляли, нас це дуже вразило. Добре, що за день до обстрілу встигли евакуювати сестру з дітьми за кордон. Вона неймовірно переживала, мала великий стрес і навіть панічні атаки. У свого сина Вані я такого сильного стресу не помічала, реакція на сирени у нього спокійніша, хоча хлопцю лише 15 років і він має діагноз ДЦП. Ми живемо у приватному будинку, на подвір’ї є гойдалка. На ній син дуже любить гойдатися. Однак за перші десять днів війни він жодного разу не вийшов на вулицю. Сестра, в якої була паніка, пропонувала виїхати разом. Я відмовилась, бо, знаючи свій стан і стан сина, не вважала, що є настільки нагальна потреба. Сказала їй: «Ти їдь, а я дома залишусь із мамою і хлопцями».

Якщо говорити про здоров’я, то спочатку в нас було безсоння; особисто я могла «вирубитись» тільки від втоми. Постійно стежила за новинами, а потім трошки дистанціювалась, бо від подій було дуже важко морально. Зараз теж відчуваю напруження, але менше: на роботу вийшла, дача, домашні клопоти. Не знаю, як довго зможу в такому темпі. Завантажили себе з рідними повністю роботою, щоб відволікатися і не думати про війну.

До лікаря зверталась лише раз: це був плановий візит, адже перед війною я розпочала лікування зубів. Моя стоматолог залишилась в Україні і продовжувала приймати пацієнтів. Вона казала: «Якщо всі поїдуть, то хто лікуватиме хворих?».

Щоб відволіктися від подій, з початку війни я ходила у волонтерський штаб допомагати розподіляти одяг, продукти. Це дуже допомагало. Вдома клопоти теж відволікали, а пізніше і на роботі: працюю у дитячому садочку. Житомирські батьки зайняті на різних підприємствах із забезпечення життєдіяльності міста, а їх малеча потребує гарного догляду. У мене група дітей віком 3—4 роки, вони почали значно більше плакати, сплять тривожно, якщо лунає сирена, то одразу прокидаються і швидко починають одягатися. Ходимо в укриття. На роботі я змушена бути у бомбосховищі, бо несу відповідальність за життя і здоров’я дітей. Удома у дворі маємо погріб, але за весь час жодного разу ним як сховищем не скористалися.

Що стосується допомоги, то більше я як громадська активістка допомагала іншим мамам: маю групу у Вайбері, де ми спілкувались і жінки писали про потреби. Я дивилась у Фейсбуці, хто чим із волонтерів займається, разом із Нелею Ковалюк з ГО «Жінка. Молодь. Сім’я» шукали ліки (виникла проблема зі специфічними медикаментами, особливо від епілепсії), великі памперси для лежачих дітей. Пізніше таких дітей почали вивозити, то потреба стала менша. Поступово життя налагоджується, і ми звикаємо до нових реалій.

У Вані було онлайн-навчання в школі. Також він закінчує академію «ШАГ», заняття в якій відвідує двічі на тиждень. Разом з одно-класниками відсвяткував випуск у 9-му класі: вони поїхали на природу, а потім із друзями продовжили свято у нас, адже маємо гарні умови для відпочинку дітей — є гойдалка, батут, гамак, басейн.

Які плани на майбутнє? Маю дачу на дванадцять соток, і цього року ми її засадили повністю, бо невідомо, що буде восени з продуктами та цінами. До того ж є земля біля хати в Житомирі, там я посадила багато кущів помідорів, чекаю на врожай. Земля потребує догляду, їздили щовихідних збирати полуницю. Просимо старшого сина підвозити електромобілем, бо бензин став дорогий.

Грошей нам зараз вистачає тільки на квартплату і продукти. У чоловіка роботи менше, заробітку, відповідно, теж. Однак справляємося, трудимось».

Житомирська область.

Фото ЖОГО «Молодь. Жінка. Сім’я».

Далі буде.