Розповідає Людмила КЛИМЕНКО (перекладачка жестової мови в УТОГ, доглядає маму, яка має інвалідність І групи: не ходить та повністю не чує):
Людмила Клименко (вгорі) та її мама.
«На початку було дуже складно. Живемо на п’ятому поверсі без ліфта. Думала домовитися і виїхати, але візочка ми не маємо, потрібно було когось найняти, аби доставити маму на кінцеву зупинку транспорту Житомира «Ялинка», щоб сісти на автобус до кордону. Тоді виїздило дуже багато житомирян, але просити я не стала. Мама сказала: «Людо, ти мене нікуди не піднімай, бо мені важко і дуже боляче». Мама хворіє давно, тому не було сенсу зайвий раз її рухати і везти. А якщо і просити когось про догляд, то така людина має володіти жестовою мовою. Я залишилась у Житомирі біля мами.
Перші тижні я з дому не виходила, харчувалися тим, що було в квартирі. Боялися, бо постійно лунали сирени і ми не знали, до якого часу буде бомбардування. Добре чули вибухи з траси «Київ—Житомир», бомбардування та обстріли були біля нас. Жахливо. Звук сирени — я на руках і плечах тягну маму до коридору, вкриваю, перечікуємо небезпеку. Так тривало більш ніж півтора місяця. Поступово я почала виходити в магазин за хлібом і молоком.
Ми пережили великий стрес. Мамі легше, бо вона не чує звуку тривоги, але запитання «що зараз буде?» залишалось. Добре, що пізніше, десь через півтора місяця, по телевізору почали вмикати сигнали, показувати передачі із сурдоперекладом. Були і панічні атаки. Мама то просила її не чіпати, то перенести в коридор чи ванну. Вона казала часто: «Людо, що б я без тебе робила?». Чесно, я й сама не знаю, бо мама глуха і не рухається.
Обидві приймали заспокійливе, але не кожна аптека була відчинена. Тому спочатку треба було знайти потрібні ліки. Дуже стрибав тиск. Заспокійливі приймаємо досі. Взагалі, здоров’я значно погіршилось. Постійний неспокій, ми не спали ночами, були одягнуті. З лікарем зв’язувалась дистанційно. У мами — ревматоїдний артрит. Медикаменти для його лікування необхідно приймати постійно, серед них є гормональні препарати. Однак усі ліки подорожчали, і мама була змушена обмежити їх прийом. Тобто тепер це — тільки одна таблетка зранку замість потрібних двох зранку і двох в обід. Але якщо ліків достатньо, то даю більше. Навіть коли лікар виписував безплатні ліки, я завжди їх докуповувала, бо мамі потрібно на місяць три-чотири упаковки, а виписували тільки одну. Під час війни доступу до безплатних маминих медикаментів немає, і я все купую. 300 гривень за упаковку, а ще потрібні знеболювальні препарати і мазі. Ними мажемо мамі ноги і руки, щоб вона могла самостійно їсти, тримати ложку і чашку.
Якщо говорити про фінанси, то мама має пенсію, а я працюю. На роботі відбулося скорочення, але мене залишили, бо розуміють складну сімейну ситуацію. Офіційно я другий місяць як знову приступила до праці, але до мене і раніше зверталися. Молодь, яка виїздила із сім’ями, потребувала допомоги під час перетину кордону. Зв’язок маємо у додатках Вайбер і WhatsApp. Зараз допомагаю пенсіонерам, адже необхідно їх організовувати, пояснювати інформацію, розповідати, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Приходили до розуміння важливості цих роз’яснень поступово: на початку війни у всіх був тільки шок. Робота мене врятувала, я взяла себе в руки, бо у нас майже немає сурдоперекладачів, багато виїхали за кордон. Також у Житомир приїхали переселенці, яким потрібна моя допомога.
Як поєдную роботу і маму? Зранку встаю, допомагаю та піднімаю її, готую їсти, працюю дистанційно. Коли все підготувала, лишаю маму саму і біжу на роботу. Залишаю їй термос із чаєм та щось смачненьке. Після роботи продовжую доглядати. Біля мами є спеціальне відерце, куди вона може сходити в туалет. Кажу: «Мамо, я на роботі. Розумію, що ти хвора, але ми повинні триматися». І вона розуміє. Хоча попервах, коли я йшла, вона дуже боялася залишатися сама, істерики були. Також біля неї є дві ковдри: коли лунає тривога, вона вкривається ними. Прошу сусідів після тривоги провідати її.
Допомагають триматися робота і спілкування. Хоча спочатку ми не могли говорити. Не хотілося телефонувати, питати, абсолютно нічого. Один шок. Поступово почався обмін смс-повідомленнями, потім телефонні розмови.
Маємо підтримувати і допомагати одне одному. Жити тут і зараз».
Розповідає Юрій БАРИШЕВ (пересувається на візку):
Юрій Баришев із дружиною Світланою.
«У психологічному плані на початку бойових дій було жахливо. Навколо літали літаки і ракети, був потік незрозумілої інформації. Перші два-три дні не виходив з дому, дивився телевізор, почало «зривати дах». Тому спільно із сусідами, а ми живемо на околиці Житомира, згрупувалися і почали допомагати з харчуванням хлопцям на блокпостах. Я маю скутер, тож розвозив приготовлену їжу, щоб іншим було менше роботи. Допомагав чим міг, щоб відволіктися. Ввечері приходив додому і лягав спати. У такий спосіб регулював психологічний стан, бо менше звертав уваги на події. Але все одно були перепади психологічного настрою: від «наші хлопці — молодці» до апатії. Через декілька тижнів знову все налагоджувалось. Зараз уже таких перепадів немає, рятує нова робота.
У березні над нами ракети літали, їх уламки падали на дорогу. Сусіди мої, які працюють на станції техобслуговування, ці уламки позбирали. Також приліт був за 300 метрів від мого будинку. Дуже добре чули, але вікна не повилітали. Перші три дні з дружиною бігали в гараж, він у нас цегляний. Однак, зрозуміло, що гараж не врятує за близького попадання. У районі є бомбосховище, але воно не пристосоване для людей на візках. Єдине для мене доступне безпечне місце — підземний перехід біля Житомирської панчішної фабрики, але добиратися мені туди годину... У школі «Всесвіт», в якій я до війни працював психологом, є бомбосховище для учнів, але мені воно не підходить.
З Житомира я не виїхав, бо не було потреби. Тут я маю зручний будинок. А якщо виїду, то невідомо, в які умови потраплю. За кордоном ми нікому не потрібні й поготів. Евакуювався б, лише якби розбомбили будинок, як у моїх друзів із Краматорська, яким немає куди повертатися в Україні. Оце проблема. У Житомирі я сам себе обслуговую, відповідаю за себе, нікому зайвих складнощів не створюю.
Зараз здається, що стало трошки легше, але невідомо, що далі, скільки часу триватиме війна і як ми будемо жити після неї. Маю нову роботу, тобто у фінансовому плані більш-менш нормально, а далі — незрозуміло. До війни я працював психологом, зараз — на гарячій лінії. Багато міжнародних організацій, у тому числі й ООН, допомагають людям. На одній із ліній допомоги щодо виплат працюю і я, консультую внутрішньо переміщених осіб, як отримати допомогу, або роз’яснюю, чому людям не надходять кошти. Спілкуюся з усією Україною.
Під час війни обмежилась можливість у пересуванні: комендантська година, незручні виїзди з міста та нестача пального. Маю машину, але з міста виїжджаю тільки в разі потреби. Пальне подорожчало, великі черги, та й людина з інвалідністю не може сама вільно піти заплатити, треба когось просити. Відривати знайомих на тривалий час від роботи, щоб мені заправитися, незручно. Я мав запас бензину до війни, але він вичерпується.
Сподіваюся, що скоро великих черг не буде і зможу заправитися швидше. Також обмежилось спілкування. Взагалі, люди нашого плану більше сидять по домівках, переважно спілкуючись телефоном. Однак із появою роботи на гарячій лінії мені ввечері більше хочеться відпочити.
До лікаря не звертався, тільки планово телефоном по електронний рецепт на ліки від гіпертонії. Дружина два місяці тому ходила на консультацію в поліклініку, то візит пройшов без проблем».
На закінчення розмови пан Юрій поділився підказкою психолога, як вийти зі стресу в цей надзвичайно складний час: «Необхідно займатися буденними справами і менше звертати уваги на новини. Якщо є нагода — виконувати суспільно корисну роботу. Якщо відчуваєте стрес, то змінюйте форму діяльності: з фізичної на інтелектуальну і навпаки,» — радить Юрій Баришев.
Дякуємо представникам ГО «Молодь. Жінка. Сім’я» та голові організації Нелі Ковалюк за невтомну та багатовекторну працю на ниві допомоги особам з інвалідністю на Житомирщині. З початку активних бойових дій вони підтримували осіб з інвалідністю теплим словом, порадою, ділом. Наприклад, сприяли доставці необхідних медикаментів та засобів гігієни. Також допомогли провести це опитування, яке показало абсолютну неготовність українського суспільства до викликів війни: від нестачі необхідних ліків, можливості зручної евакуації осіб з інвалідністю до створення бомбосховищ для людей на візках.
Окрема подяка нашим друзям і партнерам за допомогу в проекті «Криза в Україні: реагування та відновлення з урахуванням інвалідності», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки Європейського форуму осіб з інвалідністю.
Житомирська область.
Фото ЖОГО «Молодь. Жінка. Сім’я».
