Кілька років тому чоловік з родиною перебрався з Черкащини до Бучі. Працював викладачем в Українському гуманітарному інституті.

- У перший день війни в мене не було страху, тільки переживання за сім'ю, - згадує він. - Я розумів, що потрібно кудись відвезти своїх дітей. Відповідальність за близьких та за інших людей мене розривала. Страху не було, була твереза оцінка того, що трапилося.

Перший штурм ворога було відбито, все ніби затихло і заспокоїлося. Наступного дня до нашого гуманітарного інституту прийшло багато людей, яких треба було прихистити. Чимало мешканців Гостомеля втратили свої домівки біля аеродрому, тому їх потрібно було рятувати. Вони були голодні й холодні, більшість з них сиділи по підвалах.

На той час ми вже евакуювали всіх своїх студентів та наших дітей у безпечне місце, тому я не переживав. Тільки запросив свою дружину, медика за фахом, допомогти людям, котрі втекли з-під обстрілів.

Якось півдня не було електроенергії. Струм потрібен був для приготування їжі, для опалення, бо наші підопічні мали багато малюків віком до року. Я поїхав на велосипеді перевірити, що трапилося, бо просто сидіти і чекати не міг. Тоді я не знав, що Буча вже окупована. Навкруги стояла тиша, нічого не гриміло, десь неподалік на сусідній вулиці щось диміло й подумалось, що тут наші війська.

Я поїхав по вулиці і побачив солдатів. Спочатку здалося, що це наші, але згодом зрозумів - росіяни. Вони мене зупинили: "Кто ты такой?". Спитав і я їх: "А ви хто такі?". Вони знову спитали хто я, на що відповів: "Я - українець. А ви хто такі?". У відповідь - мовчанка. Їх було троє біля бронетранспортера, вони не були простими солдатами. Я звернувся до них російською: "Зачем вы к нам приехали? Что будете здесь делать - картошку сажать?". Від них - жодної реакції. Я розвернувся і поїхав далі. Коли повертався назад іншим маршрутом, почув, що хтось гукнув мене. Це був снайпер, він сидів на одному коліні обабіч дороги. Націлився на мене і наказав підійти ближче. Потім звелів залишити велосипед, показати сумку, одяг. Коли я підійшов ближче, побачив, що їх стоїть багато. Він підвів мене до офіцера, в мене забрали телефон, документи.

Перше питання було моє: "Зачем вы сюда приехали? Что вы здесь делаете?". Офіцери зі мною говорили короткими фразами, стояли похмурі, дивилися в землю, бо горіла їхня техніка, були вбиті та поранені. Коли я питав, чому вони сюди приїхали, вони не дивилися мені в очі, а відповідали: "Нас сюда послали".

На краю парку стояв будинок. Один солдат підійшов й спитав, потім ще вдруге підійшов і перепитав: "А кто здесь живет? Это замок министра?". Я відповів, що це будинок простої людини, яка своєю працею побудувала собі добротний дім. Вони були дуже здивовані, що у нас такі гарні будинки у простих людей.

Потім підійшов чоловік, прокурений, беззубий, почав кричати: "Я с Донецка. Вы все годи нас бомбілі. Ви фашисты, ви кричали: "Москаляку на гиляку". Я вислухав його й кажу: "Ви як маленькі діти. Ти знаєш, скільком донецьким людям ви побомбили будинки? Скільки донецьких людей зараз сидять у підвалах? Ці люди в 2014 році приїхали під Київ, відновили своє життя, яке ви забрали. І ви знову їх побомбили. Ти знаєш, що в мене на роботі колега з Донецька, який пережив ту війну". А вони мені почали кричати, що я "бандерівець, фашист". Тоді я кажу: "А в мене теща в Москві. Я в Таганрозі навчався, жив у Росії. Кого ви прийшли сюди шукати?".

Декілька разів під дулом автомата Миколу Натьоса водили до лісу. Але він не панікував, весь час молився, безкінечно повторював: "Боже, моє життя в Твоїх руках..."

Потім його поставили обличчям до паркана, наказали не обертатися, і зв'язали ноги та руки. Окупанти кудись поспішали, і це, мабуть, врятувало йому життя. Але він, як людина віруюча, вважає, що саме молитва має силу і врятувати життя, і здолати ворога.