Найстаршому біженцю, який з початком війни перебрався до Вінниці, - 92 роки. Чотири дні добирався з сім'єю до нашого міста. За кермом машини була дружина - їй уже за 70. Думками про минулу і нинішню війну ветеран поділився з "Голосом України".

Доктор філософії Артур Ярещенко, якому у березні виповнилося 92 роки, працював деканом Харківського педагогічного університету імені Сковороди та викладав у Національному університеті імені Каразіна. 1 березня, рятуючись від обстрілів російських агресорів, разом із сім'єю переїхав на Вінниччину. Спочатку зупинилися у Немирівській громаді, згодом перебралися до Вінниці.

Чоловікові вдруге у житті довелося тікати від війни. Дитиною він уже залишав Харків через окупацію фашистами. Тепер полишити рідне місто його змусили рашисти.

У ту війну ворог не був такий жорстокий, як нині

Коли у 1941-му почалася німецько-радянська війна, Артуру Ярещенку виповнилося 11 років. Він був упевнений, що до їхнього міста окупанти не дійдуть. Дитині здавалося, що танки так далеко не зможуть доїхати. Чотири місця від початку війни його теорія спрацьовувала. Наприкінці жовтня гітлерівці увійшли до Харкова. Їхня сім'я опинилася в окупації. А далі було ще страшніше. Втекти з окупованого міста не вдалося. Згодом неповнолітнього хлопця вивезли в Німеччину. Він потрапив в один і німецьких концтаборів.

- Уже закінчувалася війна, у квітні 1945-го нас гнали по дорозі на Бернау, це місто у німецькій землі Бранденбург, - розповідає Артур Петрович. - Знесилені, голодні в'язні заледве ноги переставляли. Хто падав - отримував кулю і залишався на дорозі. У мене тоді була одна думка: не впасти, втриматися на ногах. Але ж сили не безмежні...

Утриматися не вдалося: виснажений підліток втратив свідомість і звалився з ніг.

- Коли опритомнів, побачив над собою людину у білому халаті, - продовжує розповідь Ярещенко. - Опинився в медсанбаті. На дорозі мене підібрали радянські танкісти. Вони йшли назустріч гітлерівцям, які гнали в'язнів концтабору. Так і врятувався.

Після лікування головлікар медсанбату попросив військових прилаштувати хлопця у своєму полку. З військовими і зустрічав Перемогу. Не поїхав навіть після капітуляції гітлерівців - ще два роки залишався в Німеччині.

У 1947-му повернувся до рідного Харкова. Закінчив школу. Поступив в університет...

- Як на мене, у ту війну наші вороги були не такі жорстокі, як нинішні. Рашисти гірші від фашистів! - розмірковує про звірства росіян ветеран. - Яка кричуща несправедливість! Ті, хто називав нас "братами", тепер безжально вбивають дітей, старих людей, чоловіків, жінок. І вже п'ятий місяць перетворюють моє місто на руїни...

"Господи, прибери цього вбивцю"

Головного кремлівського злочинця співрозмовник називає вбивцею, страшною людиною, в якої немає нічого людського.

- Це страшна людина, - каже Ярещенко. - Не може нормальна людина у 21-му столітті робити те, що робить він. Це дикість і сатанізм. Господи, прибери від нас цього вбивцю! Він хворий і довго не проживе. Ось такі мої думки... Ми змагаємося з великим горем, боремося з потворою, багатоголовою гідрою. Я нітрохи не сумніваюся, що Україна переможе у цій війні. Зло, яким би великим воно не було, дістане покарання. Шкода лише, що дається це ціною жертв невинних людей...

- У росії необхідно побудувати іншу державу, - вважає співрозмовник. - З іншою системою і сприйняттям світу. Чи це реально? Потихеньку, поступово все зробиться. Колись, пригадуєте, вважали, що нереально повалити тоталітарну систему, на якій тримався Радянський Союз. Говорили: у них армія, міліція, КДБ... В один момент все розвалилося, як картковий будинок. Досить буде того, щоб запустився процес. Далі все піде, як це сталося з розвалом Союзу.

Зіграв на революційному піаніно

З Артуром Ярещенком зустрілися в обласному краєзнавчому музеї. Працівники закладу дізналися, що до міста приїхала відома у наукових колах людина і запросили науковця на зустріч.

Гість подарував музею декілька своїх книжок. Одна з них - "Український фенікс" - написана у перший рік нашої незалежності - у 1991-му. Як тоді, так і тепер, її автор вірить у світле майбутнє оновленої рідної держави.

Після закінчення розмови з музейниками гість побачив у залі піаніно. Запитав, чи можна зіграти?

- У мене батько закінчив консерваторію, тому я не міг не навчитися грати, - сказав він, і зала наповнилася звуками класичної музики. Це було те піаніно, яке під час Революції 2014-го стояло на майдані Незалежності у Вінниці, а його звуки додавали віри у перемогу.

Уперше проїхала за кермом 700 кілометрів

Разом з чоловіком на зустріч у музей прийшла його дружина Людмила Володимирівна. Артур Петрович каже, що це щасливий білет його долі.

- 52 роки живемо разом і досі розуміємо одне одного з півслова, досі між нами панує злагода, - розповідає він.

Усю дорогу з Харкова до Вінниці за кермом автомобіля "Шкода" перебувала пані Людмила, якій уже за 70. Жінка зізнається, що раніше далі як на дачу не виїжджала. Сама собі дивується, як вдалося здолати таку відстань.

- Там міст розбомбили, польовими дорогами об'їжджали, а сніг, а дощ, це ж кінець лютого, - згадує Людмила Володимирівна. - Чотири дні добиралися. Їхали компанією на чотирьох автомобілях. Серед них був харківський таксист на ім'я Євген. Він показував дорогу, а це 700 кілометрів.

Ярещенки з великою вдячністю відгукуються про вінничан. Спершу вони зупинилися у селі Кароліна Немирівської громади. Десятьом переселенцям виділили будинок. Люди одразу принесли все, що могли: харчі, одяг, постільну білизну. Така увага розчулила до сліз.

Згодом Ярещенки перебралися до Вінниці. Вінничани - щирі люди... Але додому хочеться. Дуже хочеться...

Вінниця.

На знімку: переселенці з Харкова Артур Петрович і Людмила Володимирівна Ярещенки.

Фото автора.