«Ми не чекали війни. З синами збиралися посіяти зерно. Купили комбайн. Хотіли по-людськи жити. Вона зруйнувала всі плани», — розповідає «Голосу України» 61-річний полковник Анатолій Войтенко (на знімку).

Він на пенсії. Коли почалася війна, зібрав сімейну раду. Сказав, що потрібно захищати державу. Подзвонили до командира військової частини, зібрали валізи та поїхали машиною в Харків.

Його сини — 41-річний Валерій і 37-річний Антон — мали досвід служби в повітряно-десантних військах і три роки (з 2015-й по 2018-й) служили за контрактом у Національній гвардії України (НГУ) в зоні Антитерористичної операції. Були в одній бригаді з батьком. Антон цього року, як і батько, отримав медаль «За військову службу Україні».

Сім’я

Дружина Анатолія Войтенка в сім’ї, як він каже, — начальник штабу, фінансової частини, заступник по тилу і просто мама. Вона погодилася: хто ж як не вони захищатиме Україну? Щодня моляться Анатолій з Ольгою за двох синів і чотирьох онуків (найстаршенькій 16 років). Хочуть Войтенки-старші, щоб жили вони в мирній країні.

Анатолій ріс сиротою. Мама померла, коли йому було 9 років. З майбутньою дружиною познайомився в Дергачівській школі-інтернаті (Харківська область). Тому вони впевнені, що діти мають рости в сім’ї.

«Я за офіційний шлюб. Бо якщо з мужиком на війні щось трапляється, його громадянська жінка та діти залишаються напризволяще. Такі випадки в нас є. Тому завжди кажу хлопцям: реєструйте шлюб, а весілля зіграєте потім. Держава має допомогти найбільше тим дітям, батьки яких загинули», — каже Анатолій. І переживає, щоб після війни, не дай Боже, не почули скалічені солдати вбивчу фразу: «Я вас туди не посилав»...

«Росіяни нас називають фашистами, але за жорстокістю переплюнули самих фашистів. Воюють із беззбройними мирними жителями», — обурюється Войтенко. Його бабуся, яка пережила війну, розповідала, що в період окупації в село Пересічне Харківської області до них у хату підселили німецького офіцера. Він двох її малих дітей пригощав шоколадками, подарував їй хромові чоботи, платив марками за те, що прала йому одяг і готувала їжу. Траплялися випадки, коли через боротьбу з партизанами палили хати. Але іноді жінки за золото викупали в німців свої хати від вогню...

«Поведінку росіян зрозуміти важко. Вони бомблять наші міста запускають крилаті ракети в мирних українців. Роблять це свідомо. Вони ж представники військової еліти», — дивується полковник.

Армія

За плечима Войтенка-старшого великий досвід. Був у 80-х роках минулого століття командиром взводу управління та радіолокаційної розвідки, начальником розвідки начальника ППО дивізії однієї з частин військового округу на Далекому Сході. Проходив службу в Південній групі військ в Україні на посадах командира взводу ЗСУ, командира зенітно-ракетної артилерійської батареї. Був начальником штабу зенітно-ракетного дивізіону. З 1994 року викладав на військовій кафедрі Донецького державного технічного університету.

Анатолій Войтенко — чоловік-кремінь. У зв’язку зі звільненням з лав Збройних Сил МО України у 1999 році, коли не отримав грошової компенсації за речове майно, понад п’ять років боровся в українському та європейському судах за свої права. Був упевнений у своїй правоті. У 2004 році військовий-відставник отримав дві тисячі євро за рішенням Європейського суду від України... Держава виплатила компенсацію за речове майно, а потім і моральну шкоду. Це був перший прецедент в Україні на той час. Саме завдяки таким людям, як Войтенко, правова система України має змінюватися на краще. І таких справ в Україні не має бути. Гроші, виграні в суді у держави, віддав банку за куплену у кредит машину «Газель».

Показово інше: військовий, порушення прав якого визнав навіть Європейський суд, у важку годину прийшов на допомогу своїй рідній державі. У 2014 році з офіцерами-однополчанами допомагав готувати зенітників і танкістів у Слобожанській бригаді НГУ. Має відзнаки учасника АТО, низку відзнак від командувача НГУ.

«Справжній чоловік — це той, хто стає на захист своєї Батьківщини, хоч би яка вона була», — впевнений Анатолій.

У липні 2019 року Анатолій звільнився з НГУ за станом здоров’я. Коли звернувся до лікаря, то той пропустив інфаркт, а виявили його тільки в січні 2020 року.

Поранили Анатолія 28 лютого при відбитті повітряної атаки противника під час ракетного артилерійського обстрілу в місті Харкові. Чоловіки-Войтенки тримали це від дружин і мами в секреті, щоб не хвилювалася. Дізналася про поранення в середині квітня від однокласниці. Та сказала, що Анатолію ногу... відірвало. Довелося чоловіку для Ольги зробити фото обох ніг.

З лютого полковник переніс сім операцій і нині проходить реабілітацію в німецькому місті Борна. Медиків дуже шанує. Каже, що якщо б він із цим пораненням потрапив у 2014 році до лікарні, то ногу вже ампутували б.

Анатолій та інші важкопоранені, коли їх везли на лікування через кордон, були шоковані великою кількістю чоловіків, що виїздили з України. «Усіх, хто їхав за кермом, випускали, незважаючи не воєнний стан. Напевно, більшість із них мали правильні куплені папірці», — припускає він.

Тих, хто сьогодні захищає Україну зі зброєю в руках, потрібно цінувати. «Хоча ще 28 квітня цього року відправлено подання про нагородження розрахунку мого сина Антона та його товариша орденом «За мужність» 3-го ступеня за збиті літак і вертоліт, до теперішнього часу указу про нагородження не має. І мені соромно за тяганину і зволікання в шануванні роботи хлопців», — каже Анатолій Войтенко.

Однією зі стратегічних помилок для української армії, яка зменшила боєздатність військовослужбовців, Анатолій вважає рішення від 2015 року про відсторонення НГУ від участі в активних бойових діях. Нацгвардію відвели на 10—15 кілометрів від лінії зіткнень. «Військовослужбовці ЗСУ перестали нас поважати. Вважали, що ховаємося за їхніми спинами. Бо представники НГУ сиділи на блокпостах і... охороняли споруди...

Запитання у професійного військового викликає і так зване «нульове розмитнення машин» під час війни. Цю лавочку вже прикрили. А чому не зробили так, щоб привозили не більш як одну машину ті, в кого її окупанти розбили? Без права продажу. Тепер у бюджеті немає грошей. А хлопці-інваліди потребують авто. Чи зможе їм тепер виділити машини держава?

Анатолій вважає, що ті хлопці, котрі вижили і перебувають у шпиталях на лікуванні, мають жити за тих побратимів, що загинули. Та бути щасливими наперекір усьому і на зло рашистам. А держава, суспільство повинно зробити все для всіх своїх захисників.

Фото з архіву Анатолія Войтенка.