У розстріляному Слов'янську.
Фото із сайту Цензор.нет
Розповідаючи про рашистські бомбардування рідного міста, плаче як мала дитина. Навіть через три тижні після контузії, отриманої під час влучання російської касетної ракети у будівлі на Черевківці, що на околиці Слов’янська, де він живе, все ще не може прийти до тями. Даються взнаки й осколкові поранення руки, ноги, стрес.
– Десь о 12.40 третього липня метрів за п'ять від нас з сином розірвався боєприпас. Ми з Михайлом, інвалід з дитинства, рвали червону смородину, сиділи біля куща, – розповідає пан Євген. – Прокручую у пам'яті ті секунди, але так і не можу зрозуміти, чи свист тієї касети, чи стовп вогню, який і зараз бачу як в кіно, змусив мене притиснути сина до землі й впасти на нього, аби захистити. Краєм ока бачив як розлітаються осколки. Михайло – хлопець з особливим потребами з дитинства. У 2014-му, коли російська армія вторглася на Донбас і окупувала Слов'янськ, він отримав контузію і осколкове порання голови, переніс у Сумах складну операцію. Тепер Михайла контузило знову.
– Дуже гучно гахнуло, вибухова хвиля була дуже сильною. На праве вухо досі не чую, – продовжує Євген Коновалов. Йому осколок розрізав бік, інший наче лезом розпоров руку від ліктя до плеча й ногу. Вибухом пошкодило і будинок – вирвало зі стін два вікна, потрощило димар, побило дах, цегляні стіни. Зруйновано й господарські будівлі – літній душ та сарай. Каже, що біди наробило в саду – посікло й порубало багато плодових дерев. Черешня була як рука товщиною, немає. Горіх пообпилював, гілки висіли як мотузки.
– Шматки касети розлетілися на 20 метрів, – зауважує чоловік. – У Мішиній кімнаті осколки посікли вікно, пробили шафу і дерев'яні двері і залетіли у сусідню кімнату. Спочатку ми були у шоці. Міша хотів бігти у хату. Кричу, туди не можна. Чую, коза несамовито кричить. Вона паслася біла нас. Кізка молода, їй три роки. Дійна. Давала чотири з половиною літри молока. Мала – так ми звали. Осколок їй потрапив у хребет, а вилетів через бік. Інша коза, Білка, була біля паркана. Вона вціліла, але її контузило. По небу летять снаряди, а вона стоїть як мумія.
Ручна тваринка була улюбленицею в родині Коновалових. Їла з рук, ходила за господарями слідом. Її пану Євгену шкода більше за все. Він бідкається не лише тому, що втратив годувальницю (у сараї є ще одна кізка), у вухах чоловіка й досі стоїть крик пораненої вмираючої тварини. Все ще переживаючи біль конаючої істоти, він кілька разів задає мені риторичне питання «Навіщо путін вбив мою козу?». І не може пояснити «навіщо він прийшов на нашу землю все нищити, вбивати і калічити? Навіщо вигнав мільйони українців з їхніх домівок? Навіщо позбавив нас мирного і щасливого, спокійного життя, яким ми жили». І справді, до війни чоловік, за фахом фізик-математик, учителював, заснував громадську організацію «Міжнародний союз мужніх татусів», писав вірші та займався улюбленими справами – фотографією і садівництвом.
– Як ми вижили того дня, не знаю. З Божою допомогою. Потім перед іконою помолилися, подякували за спасіння. Закривавлений чоловік, якого перев'язав син, викликав швидку.
– Ще тривали обстріли, як приїхали медики, – каже пан Євген. – Лікар дуже хороша. Звати Галина Жирок. Заспокоювала нас як могла. Сказала, що коза пішла як жертва. Замість нас. Обробила рани. Наші лікарі – це мужні люди. На жаль, їх не нагороджують, хоч вони працюють і під обстрілами. Нещодавно у Слов'янську поховали лікарку. Вона і в 2014-му рятувала людей під снарядами, була поранена в ногу. А наприкінці червня, як мені розказували, загинула під час виїзду швидкої. Осколок потрапив їй прямо у серце. Про неї має дізнатися вся Україна. Така людина достойна найвищої нагороди.
Євген Коновалов розповідає, що у страшному 2014-му в його хату приходили російські бойовики, кадирівці. Погрожували зброєю, автомат приставляли до голови сина. Поряд, через вулицю, поставили «Гради», звідти обстрілювали українські території.
– Михайло тоді сказав, я з свого дому нікуди не поїду. Це наше місто, – каже чоловік. – Нікуди не поїдемо й зараз.
Наступного дня Євген знову зателефонував. Каже годину назад над містом знову бахкало, було чути «Гради», є руйнування. Тож все-таки вирішили з сином виїхати зі Слов'янська у більш безпечний Ізюм. За великим рахунком – у незвідане.
…По приїзді до Ізмаїла батько з сином оселилися в гуртожитку. Залишивши в кімнаті сумки з речами (з собою взяли лише документи і одяг), пішли в магазин за продуктами.
– Хотіли купити гречки, щоб зварити суп, – каже пан Євген. – Гречка дорога, і на м'ясо грошей не вистачило.
У день від’їзду з Слов’янська Коновалових про їхню біду дізналися волонтери. Допомогли постраждалим зголосився волонтер з Польщі Лукаш, котрий від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну з гуманітарною допомогою побував у Краматорську на Донеччині та багатьох інших розорених путіним містах. Поки Євген з Михайлом добиралися до Ізмаїла Лукаш відправив на одне з поштових відділень їм дві посилки з продуктами.
– Прямо з магазину ми пішли на пошту, – каже старший Коновалом. Ледве довезли до гуртожитку ящики – 25 кг. Відкриваємо посилку, а там і гречка, і тушонка. Банку тушонки зараз з’їли, а з іншої зварили гречаний суп. Переселенці за годину знайшли Лукаша у соцмережах і написали йому подячного листа: «Добрий день, день, Лукаше. Дуже розчулений і вдячний за продуктову допомогу. Для мене і сина зараз ця підтримка особливо важлива. Ми хотіли купити гречки, але вже не було грошей. Відкрили посилки і зраділи. Ми зварили гречаний суп з тушонкою. Це відновило наші сили. Також сподобалися солодощі і кава. Раніше мій син був на параді у Варшаві. Йому сподобалась архітектуру міста. Хай вас Бог береже. Dziękuję».
