Попри свій поважний вік, жінка-переселенка допомагає корсунцям упорядковувати приміщення захисного укриття, бере участь у волонтерських справах.
Є руйнівники, а є люди-зодчі. Марія Іванівна все життя будує: житлові будинки, довірливі стосунки з людьми, власну родину... Своїми руками у сімдесятих роках минулого століття вона зводила харківську Салтівку — один із найбільших житлових масивів нашої країни. Панельні багатоповерхівки стали їй рідними. Тут Марія і звила своє гніздечко, в якому виростали діти, з’явилися онуки. У її оселі панували злагода і щастя, аж поки рашистські руйнівники-зайди не почали бомбити багатолюдну Салтівку...
Рішуча і мудра за вдачею, жінка зібрала речі за дев’ять хвилин. Саме стільки часу їй дав таксист, який ризикував, під’їжджаючи впритул до будинку, довкруж якого територія вже була встелена товстим шаром скла із вибитих вікон. «Я не боялась тих нелюдів. Жодної хвилини не боялась, — розповідає Марія Іванівна, мимоволі стискаючи свої натруджені руки у кулачки. — Поїхала, бо розуміла, що спокою не дадуть. А треба продовжувати жити».
Дорога пролягла спочатку в Кременчук, а наприкінці квітня, коли туди прилетіло дев’ять російських ракет, довелось рушати далі.
— Мені та моїй родині дали прихисток у Корсуні-Шевченківському. Для нас це стало спасінням, бо ми приїхали з крихіткою — моєю однорічною внучкою, — ділиться пані Марія, і її погляд враз стає м’яким і трішки вологим.
— Це так щиро і людяно!.. Ми наче перенеслись в інший світ — тихий і добрий.
Вразила жінку ще й чуйність корсунців. «Коли я зайшла в магазин купити газованої води, бо не радувала себе нічим солодким давно, — вийняла гаманець розрахуватись, — розповідає пані Марія і показує нам власноруч зроблений із картону гаманець, на якому виведені її дані та причеплена мотузка, щоб кріпити на талії. — Продавці побачили мій «ексклюзив» і перепитали, звідки я приїхала. І тоді вони стали мені зносити нові халати, футболки, навіть гаманець, хоча мене мій саморобний влаштовував. Згадуючи це, і сміятись хочу, і плакати... Які добрі люди!»
Та руки, звичні до роботи, довго відпочивати не змогли. Тож Марія Іванівна стала підшуковувати собі якесь заняття.
— Сиджу, сиджу, міркую... Ну не можу я гуляти. Цілий місяць просиділа у Харкові в підвалі, тепер треба щось робити, бути корисною, — згадує жінка. — Почула, що в місті почали опоряджувати приміщення захисного укриття. Оце робота для мене! Побілити, поштукатурити, пофарбувати — все це умію!
З таких роботящих і небайдужих людей створилась дружна команда, яка працює ретельно й якісно — доводить підвальні приміщення до ладу. Технічні працівники міських освітніх закладів трудяться на совість, а керує процесом досвідчений фахівець у сфері будівництва — харків’янка Марія Іванівна. «Це наш бригадир, — з доброю усмішкою каже одна з організаторок Паша Вікторівна, обіймаючи за плечі пані Марію. — Марію Іванівну в нас усі люблять, хоча в роботі вона доволі вимоглива». Ще б пак, справжня будівельниця.
Ось так ветеран праці нині знову при ділі... Півстоліття свого трудового життя жінка сумлінно працювала на будовах: місила розчин, штукатурила, шпаклювала, після роботи ремонтувала людям квартири, тому навіть у свої сімдесят з гаком, далеко від домівки, не може сидіти склавши руки. Трудівниця щодня йде у свою «бригаду», працює, спілкується з людьми, намагаючись щохвилини бути корисною, наближати жадану мить Перемоги над клятим ворогом. То чи зможуть окупанти, які зруйнували й зрівняли із землею будинки, зламати таких людей? Ніколи.
Ми відвоюємо свою країну. Відбудуємо стіни. Поставимо нові вікна і двері. Наші оселі будуть ще кращими, світлішими й добротнішими. Якщо хтось має у цьому сумнів — познайомтесь із Марією Іванівною — простою, відважною і рішучою жінкою, котра у свої 73 роки нікого не боїться, рашистів зневажає. Натомість вірить у Збройні Сили України і продовжує будувати і творити.
Черкаська область.
Фото автора.
