Навесні 2007 року керівництво Здолбунівського ВАТ «Укрцемремонт», де працював мій тато Олександр Васильович Юрков, запропонувало йому поїхати в Афганістан на будівництво цементного заводу. Він мав очолити групу фахівців із Здолбунова. Батько спершу виїхав у далеку країну, щоб оцінити обсяг робіт на об’єкті.
— 21 листопада я разом із наладчиком Сергієм Маліновським, майстром з монтажу Олександром Галянтом, експертом з газо- та електрозварювання Василем Пишинським, бригадиром монтажників Олександром Самойлюком і спеціалістом з газорізки Миколою Карпетченком вирушив до Кабула, — згадує Олександр Юрков. — Ми летіли в мирну країну, але коли вийшли з літака, то зрозуміли, що це не так: будівля аеропорту в Кабулі була щойно відреставрована після бомбардування і ретельно охоронялася. Дорогою до місця нашого проживання траплялися підбиті танки. Неподалік від майданчика, де будували завод, стояли угорські та німецькі миротворці, а в Кабулі — американські. Нас зустрів супровід. Машини, якими нас перевозили з Кабула до Пол-Е-Хурмі (місто, куди нас запросили на роботу), старанно охоронялися.
— Афганці ставилися до нас з повагою, — розповідає чоловік. — Але, звісно, ми скучали за батьківщиною. Порівнювали природу, наші лісові пейзажі з гірськими афганськими, де дерев майже не було. Лише неподалік будмайданчика тішили око сосни: їх посадили чехи, коли почали зводити тут завод. Клімат важкий: взимку різкий перепад з мінус п’ятнадцяти до нуля, влітку — плюс тридцять п’ять-сорок градусів. Під палючим сонцем трава вигоріла, лише в долинах річок трішки зелені. Там місцеві жителі роблять зрошувальні канали — арики, де вирощують переважно рис.
— Надокучили одноманітні страви за тутешніми рецептами: рис, баранина, плов, телятина, курятина, — продовжує Олександр Юрков. — Якось ми попросили їхніх робітників привезти нам з базару моркви, картоплі, капусти та буряків. Ми зварили український червоний борщ, почастували афганців — їм сподобалося, взамін вони принесли нам фруктів. На їхнє свято Рамадан ми теж приготували українські страви.
Почали будівництво цементного заводу в Афганістані спеціалісти з Чехії, а українці здійснювали монтаж технологічного обладнання. До речі, наших фахівців вразило те, що воно зберігалося просто неба. Деякі деталі заржавіли, десь встигли прорости кущики. Більшість доводилось реставрувати. Допомагали триста робітників переважно з тамтешнього населення, серед них були також узбеки, індуси.
Щовівторка проходили наради за участю власників заводу та фахівців, що його будували. Разом з нами працювали консультанти з Чехії, Індії, Узбекистану. Спілкувалися за допомогою перекладачів. Лише під час монтажу, на самому об’єкті, їх було четверо. Афганські робітники з великою повагою ставилися до керівництва та одразу виконували поставлені завдання. Дисципліна була залізна, що сприяло ефективній роботі: завод звели, бо країні, що пережила війну, потрібен був цемент для відбудови.
За сім місяців здолбунівці повернулися додому. У кабульському аеропорту, щойно літак відірвався від землі, пролунали вибухи. Але спалахи від них наші земляки бачили вже через вікна літака.
Здолбунів
Рівненської області.
Навіть на базар наші фахівці в Афганістані їздили з охороною (ліворуч — Олександр Юрков).
Фото із сімейного архіву Олександра Юркова.
