Там у неї — рідна домівка, якраз навпроти нині відомої всьому світові «Азовсталі». Всі приємні спогади у жінки пов’язані з містом дитинства. Так принаймні було до сумнозвісного 24 лютого.
...Їх було три сестри. І, здається, не було людей ближчих від них. Разом переживали всі радощі та втрати. Оплакали смерть батьків. По черзі хрестили дітей одна в одної і, попри кревні, об’єднувалися ще більше — й духовними зв’язками.
— Практично до 2014-го я навіть не замислювалася серйозно, що вартує для мене Україна. Надто динамічною була повсякденність. Ми ходили на роботу, обживали квартири, ростили дітей. Як прийнято, по святах поспішали до храмів... — розповідає Наталя.
Але коли в 2014 році більшість чоловікових співробітників із місцевого порту почали збиратися до Криму і над їхньою родиною також нависла така перспектива, жінка зайняла тверду позицію: «Я майже двадцять років на той момент прослужила в поліції, давала присягу на вірність Україні. Хіба можна було зрадити її в час лихоліття?!».
Вже тоді жінка мала тверде переконання, що Україна — єдина і жодних компромісів з ворогами бути не може.
Тим паче й досі з приємністю пам’ятає, як вперше вирвалася із звичного середовища ще всередині двадцятих. Тоді вона з чоловіком та дітьми відпочивали в Карпатах.
Перед тим день провели у Львові. Побачили зовсім іншу частину України, якою частенько вдома їх страхали: мовляв, там вкрай вороже налаштовані до східняків.
Тоді Наталя повернулася з кардинально протилежною думкою.
— Пригадую, як сперечалася з сусідками, щоб відкинули всі упередження щодо Західної України. Адже зустріла там привітних та щирих людей, — каже Наталя.
Тоді вона ще не знала, що в критичний момент життя доля закине її саме в цей куточок України, і тут вона знайде підтримку і розуміння, зустріне справжніх та гарних друзів.
— Ми вибиралися з рідного міста, коли вже стояли російські блокпости. Я з чоловіком та дитиною, старша сестра. З такими ж, як і ми, біженцями, на попутній машині.
Перевірка документів, співбесіди, огляди. Це все відбувалося ніби уві сні і не зі мною. Але це було в моєму житті. Подорож у невідомість, за якоюсь випадково знайденою кимось із друзів адресою здавалося б на край землі. Сестра їхати з нами не ризикнула. На той момент ми пережили вже не одну трагедію і смерть. Вже перший місяць війни був для нашої родини траурним. Ми оплакали не одного свого рідного. Тож їхати у білоруське прикордоння — вона вважала авантюрою. А у нас вибору не було. Ми не мали іншого прихистку, — згадує ці дні Наталія.
Приїхали вони у село Орв’яниця колишнього Дубровицького, а нині Сарненського району Рівненщини на самісінький Великдень. Зайшли в будинок, який знайшли за описом по телефону і... Наталя розплакалася. У хаті було тепло й затишно. На столі на них чекали пасочка і частування, записка з гарним святковим вітанням.
— В ту мить я зрозуміла, що це, напевно, сам Бог навернув нас сюди. І нам тут буде непогано, — каже переселенка.
Справді, знайшлася й вакансія у Дубровицькому відділку поліції, нові колеги прийняли дуже тепло.
— Я намагалася не надто їх зосереджувати на якихось своїх потребах. Але коли якось прохопилася, що закінчився газ, привезли свій повний балон, — каже Наталія...
Від соціальних працівників на чолі з Людмилою Берестень у жінки також найкращі враження. Це вони знайшли для їхньої родини підходящу домівку й допомогли господарям підготуватися до зустрічі переселенців. Звісно, найтепліші слова для Любові Романівни Буткевич та всієї її родини. Це домівка їхніх покійних батьків на якийсь період стала рідною й для сім’ї Наталі.
— Всюди мене зустрічали тепло і привітно. Гарно і компетентно прийняли в Дубровицькій міській раді, зверталася по медичну допомогу — теж відмінне ставлення. В якийсь момент почала навіть подумувати, чи не купити на старості тут собі будиночок, й не обзавестися господарством, — напівжартома-напівсерйозно каже жінка.
Незабаром родина Наталі вирушає в дорогу знову, офіцерку переводять на нове місце служби, але вона просить подякувати всім, хто в цей момент був поряд і допомагав їхній сім’ї.
На знак вдячності Наталя (на знімку праворуч) подарувала соціальним працівникам власноруч написану картину з традиційними українськими краєвидами.
— Чомусь вона мені дуже припала до душі, тому хочу лишити її на згадку на Дубровиччині. Але знайте, залишаю тут не тільки цю картину, а й часточку свого серця. Бо у вас живуть неймовірні люди. Справжні, -зазначила жінка.
Людмила Берестень додає, що загалом склалася така тенденція, коли люди починають від’їжджати. Особливо радіють соціальні працівники, коли їхні тимчасові підопічні повертаються додому — адже це означає, що визволено від ворогів ще один клаптик нашої України.
Дубровиця
Рівненської області.
Фото надано автором.
