Багато європейських країн пройнялися трагедією українців та «відчинили двері» для всіх, хто шукав і шукає порятунку. Однією з таких держав стала Німеччина. Виїхати саме до цієї країни родину з Харківщини — жінку літнього віку Ольгу Іванівну, її доньку Людмилу та онука—студента Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Максима — спонукало те, що там мешкають їхні родичі.
Про те, як їм живеться в Німеччині, розповіла їхня знайома Алла Юхимівна, яка також мешкала в Харкові, а нині (у статусі внутрішньо переміщеної особи) проживає в Онуфріївці Олександрійського району.
— Із Ольгою Іванівною ми свого часу разом працювали, а після виходу на пенсію продовжуємо спілкуватися, — зазначає Алла Юхимівна. — На жаль, обох нас війна вигнала з дому. І це ще більше зблизило, хоч нас роз’єднує тепер понад тисяча кілометрів, і зв’язок підтримуємо лише телефоном. Велика трагедія залишити під ворожими бомбардуваннями дім, усе, що нажив, до чого звик, що стало постійним атрибутом життя. Але оптимізму додає віра в наші Збройні Сили, в Перемогу, а ще — наскільки це можливо зараз, те почуття гумору, яке, мабуть, властиве лише українцям, коли крізь сльози стараєшся знайти хоч краплю позитиву.
Тепер Ольга Іванівна час від часу й ділиться з подругою своїми враженнями про життя, як то кажуть, у приймах, при цьому щоразу жартує про те, як німців дещо шокує український менталітет і чим вражає українців безпечний західний стиль життя.
«Бажання потрібно загадувати правильно» — у цьому Ольга Іванівна переконалась, вирушаючи до Німеччини, коли бомбардування стали нестерпними і на виїзді досить переконливо наполіг онук.
Свого часу (за кілька місяців до початку повномасштабної війни), коли з нагоди ювілею жінку вітав колектив, начальник запитав про її найсокровеннішу мрію. І вона відповіла, що дуже хоче провідати сестру в Німеччині. От і випала така нагода, але з вимушеної причини.
Харків’янка згадує, що до кордону добирались тиждень. Хоча втома і була неймовірною, та її компенсували приємні враження від прийому. Біженців з України зустрічали дуже гостинно, з позитивним ставленням і готовністю надати всю необхідну допомогу та підтримку.
Ользі Іванівні було дещо легше, ніж іншим біженцям, бо на них чекали ще й рідні люди, які допомогли з оформленням необхідних документів на подальше проживання в статусі біженців.
Місцеві жителі запропонували для українців вільне житло. Сім’ю безплатно прихистила родина архітектора (пара вже пенсійного віку), яка виділила для біженців колишнє помешкання сина. Квартира повністю мебльована, з усім набором побутової техніки для комфортного проживання.
Але не були б українці українцями, якби сиділи склавши руки. Чим неабияк вразили господарів. Першим здивуванням став... борщ. Коли фрау (власниця квартири) якось завітала провідати пожильців із України, побачила відходи овочів. Запитала, де скільки взялося. Через онука в ролі перекладача Ольга Іванівна пояснила, що варила борщ. Німкеня схопилася за голову:
«Навіщо! Можна ж просто сходити в кафе поблизу і поїсти вже готове, а не йти на ринок, скуповувати продукти, а потім ще годину-півтори стояти біля плити. Це ж нераціональна витрата часу! Треба побільше гуляти, читати книжки... А всі харчі можна купити в магазині. І ті ж напівфабрикати».
Наступний візит ще більше «добив» господиню. Побачивши Ольгу Іванівну знову біля плити, вона запитала, що та готує цього разу. І була збентежена відповіддю: «Варення». Як виявилось, всі троє біженців вже встигли зганяти на так званий «збір» полуниці. Вичитали оголошення, що на полі можна зібрати залишки врожаю ягід всього по кілька євро за кілограм. Поїхали, назбирали і вже повним ходом розпочали консервування.
Господиня квартири знову не приховувала своє здивування: «Можна ж просто піти в супермаркет і вибрати будь-яке варення, джем чи інші ягідні ласощі. І не витрачати купу часу, зусиль і тих же коштів».
«Воно то так, — спробувала пояснити Ольга Іванівна. — Але зроблене своїми руками та з душею, хіба можна порівняти з магазинним. Та й все одно економія фінансів таки є».
Однак українці встигли з власних спостережень зробити висновки, що разом із тим, німці дуже раціональний, економний народ. Запросили якось нові знайомі Людмилу в гості — на каву.
Вона за українською традицією взяла з собою цілу корзинку закуски. Але в німців — це в буквальному сенсі кава і нічого, крім неї. Хоч презент і сприйняли з неабияким захватом.
Разом із тим, що стосується іміджу, порядності, то тут, за спостереженням Ольги Іванівни, не економлять. Із нею був випадок у супермаркеті, коли один з йогуртів, які вона взяла, виявився з пошкодженим пакуванням. То продавець не лише звернула на це увагу, вибачилась, а й побігла по інший на заміну та додала ще один, як компенсацію за заподіяні незручності.
Було і ще чим харків’янам неабияк здивуватись у стилі життя німців. Перше — майже ідеальна чистота на вулицях. Багато зелених зон із соковитою, доглянутою рослинністю, клумби з квітами. І, водночас, певна байдужість до зовнішнього вигляду. «Видно, що ніхто не старається виділитись, якось звернути на себе увагу, — розповіла жінка. — Одяг дуже простий, але зручний. І немає різниці — чи це звичайний працівник, чи бізнесмен, власник якоїсь компанії. Футболка, шорти, капці. І найбільш «ходові» кольори в одязі — сірий, коричневий».
Вражена була Ольга Іванівна і прийомом у лікаря. «Ті ліки, скажімо — серцеві, що у нас продаються у вільному доступі, там можна купити лише за рецептом, — зазначає жінка. — Я вже маю медичну страховку і пішла на пункт швидкої, щоб мені виписала один медичний препарат, який я постійно приймала в Україні. Але мені відмовили. Лікарка сказала, що хоч він мені нібито й допомагав, але від нього я швидше помру, бо він руйнує серцевий м’яз. От так самолікування могло б загострити мою хворобу...».
Приємні враження отримали і від доброзичливого ставлення до біженців. Це і моральна, і матеріальна підтримка.
«Господарі житла, де ми проживаємо, дуже доброзичливі, близькі до ідеального, — каже Ольга Іванівна. — А влада забезпечує постійну роботу пунктів розподілу гуманітарної допомоги. Там можна вибрати одяг (до речі, весь новий), посуд, побутову хімію. Нам запропонували і безоплатне житло в сільській місцевості (дві години дороги від Мюнхена), із завезенням раз на тиждень продуктів, готової їжі. І ще передбачено, що з такою ж періодичністю нам прибиратимуть будинок». «А я що тоді робитиму?» — дивується українка.
Усі біженці отримують матеріальну допомогу в розмірі 400 євро на кожного. Максиму ще не виповнилося 25 років, тож на нього передбачена виплата як на дитину. Хлопцеві, до речі, запропонували навчання в університеті, на факультеті міжнародних відносин. У разі звернення по соціальну допомогу необхідно враховувати, що вона призначена в першу чергу для осіб, які справді потребують фінансової допомоги та опинились у скрутному становищі внаслідок вимушеного переміщення. Лише у такому випадку Німеччина має намір забезпечити прожитковий мінімум особам, що не можуть покрити своє перебування за рахунок власних коштів.
Діють безплатні мовні курси для всіх охочих.
Можливо, не всім біженцям з України так пощастило, як родині Ольги Іванівни. Але є ще й негативні приклади негідної поведінки українців за кордоном. Це і безкультур’я, коли прямо на вулиці наші біженці смітять, допускають порушення правил дорожнього руху, зухвалу манеру спілкування в громадських місцях та інше. За таких біженців соромно. Ворожа ж пропаганда використовує будь-яку можливість, щоб показати це, щоб в Європі до українських біженців змінили ставлення.
Післямова. Як би добре не приймали «в гостях», Ольга Іванівна впевнена, що більшість біженців, які покинули свої домівки через війну, хочуть якнайшвидше повернутись додому — до своїх осель, городів, садків, виноградників, клумб... Рідна земля, дорога серцю місцина, яка нині здригається від знущань ворога, чекає на повернення своїх господарів, українців.
