Ніщо так не згуртувало українців навколо рідної мови, як війна. Хтось принципово відмовився від російської. Хтось ще соромиться говорити рідною, бо погано знає. Але комусь, на жаль, все ще не вистачає розуму та інтелекту, щоб опанувати солов'їну. Хоча загалом скорочується кількість російськомовних українців.

За даними десятого загальнонаціонального опитування "Маркери війни", проведеного Соціологічною групою "Рейтинг", українську мову рідною тепер вважають 80 відсотків громадян. Їх стало на чотири відсотки більше, ніж було наприкінці березня. Три відсотки наших громадян рідною визначили інші мови. А 16 відсотків досі називають такою російську.

Панування колоніальної мови потроху минає. Якщо десять років тому російськомовними вважало себе майже 40 відсотків опитаних, то наприкінці минулого року їх кількість скоротилася до 26 відсотків. На початку повномасштабної війни все ще налічувалось 18 відсотків, але за два місяці боїв число зменшилось ще на три відсотки.

Що й казати, важкою ціною дається нації українська граматика та орфографія. За неї доводиться платити життям тисяч загиблих та поранених, а ще - долями мільйонів, хто змушений був залишити рідний дім.

Але те, що 92 відсотки респондентів тепер вважають себе українцями за національністю - перемога. До росіян та інших народів себе зараховують лише п'ять та три відсотки відповідно. Російські гени у багатьох почали щезати ще після окупації Криму й частини Донбасу. Ця тенденція спостерігалася впродовж наступних років. А з початком рашистської агресії багатьом бути росіянином стало і соромно, і страшно, і не дуже хочеться.

Цьому є пояснення. Під час війни в українців погіршилося ставлення не тільки до жителів білорусі, росії, окупованого Криму й так званих ДНР/ЛНР, а й до росіян, які мешкають на території України. Так, до жителів росії та білорусі негативно ставляться відповідно 69 та 33 відсотка опитаних.

Такі тенденції в ставленні до мови і національної ідентифікації помітні й на Хмельниччині. Державна служба якості освіти в області опитала майже 2 800 учасників освітнього процесу. До цього числа увійшло й 330 внутрішньо переміщених осіб.

З'ясувалось, 95 відсотків вчителів і батьків, 93 відсотка дітей вважають рідною українську мову і використовують її в усіх сферах життя - у спілкуванні в родині, під час навчання і на роботі. Хоча дехто робить виняток для соціальних мереж - там кількість україномовних споживачів на кілька відсотків нижча.

А от серед тих, хто прибув у край за час війни, цифри трохи інші. Рідною українська є лише для 82 відсотків учнів. Менше половини з них спілкуються вдома лише українською, а 15 відсотків переважно російською.

Чужа мова виявляється дуже "заразною" і передається, наче вірус. Не випадково респонденти відзначили, що одним з основних чинників, що заважає повністю перейти на українську, є "гнучкість" і так звана вихованість. Адже довгий час українцям пропонувалось переходити на мову співрозмовника, якою здебільшого була російська. Тож при спілкуванні з російськомовними 14 відсотків педагогів та 15 відсотків батьків досі переходять на чужу мову. Але найбільше нею "уражуються" діти - 35 відсотків перестають відповідати співрозмовнику рідною.

Та загалом двомовність потроху зникає з життя хмельничан. Не тільки в навчальних закладах, де панує українська, а й поза їх межами вона домінує серед респондентів. Російською у колі своїх однолітків та друзів тепер розмовляє лише один відсоток учнів, вдома - три відсотки. А українською відповідно 94 та 83 відсотки.

Та що показово: ані мовні баталії, ані прийняті закони не розбудили такої цікавості до української, як збройна агресія росії. Після її початку 84 відсотки опитаних батьків та 73 відсотки учнів виявили бажання удосконалити свій рівень володіння українською мовою. Значна кількість із них говорить про необхідність мережі курсів, тренінгів, освітніх платформ з опанування та вдосконалення української. Прийшов час вчитись, розмовляти і пишатися нею.

Хмельницький.