Для більшості з нас Голодомор — страшне і часом незрозуміле минуле. Але ще живі ті, хто ночами прокидається від кошмарних снів-спогадів.
З розповідей дідуся Миколи Семеновича Нехаєнка і бабусь Мотрі Дмитрівни та Параски Олексіївни (нині покійної) Нехаєнко знаю твердо: у селі Сватки Гадяцького району Полтавської області голод був, і зроблений він штучно.
Мої старенькі обурюються, коли деякі політики заперечують Голодомор.
«Навіщо ж брехати? — скрикує бабуся Мотря, чуючи виступ одного з таких діячів, — був голод, ви його зробили. По селу ходили люди, яких називали буксирами, і відбирали все, навіть варену квасолю разом із мискою взяли. Я в ці роки тіток втратила. Моя мати дивом урятувалася. Її на хутір родичі забрали. А ті, хто залишився, померли усі».
Не витримую, плачу з нею.
Цілий вечір розмовляла я з дідусем і бабусею про голод. Навіть по дідусевій щоці скотилася сльозинка. Спробую переповісти, що тоді почула від них.
...У селі на вулиці лежали, помираючи, діти, дорослі, старі. Дорогою їхав віз, який забирав трупи, потім їх скидали до однієї ями. Тихо навкруги. Ані собак, ані котів, навіть птахи не літають. Поїли все. На лавці сидять троє хлоп’ят. Виглядають маму. Так і померли сидячи. Мати прийшла, глянула на них байдуже і пішла у двір. Не було ані плачу, ані сліз, ані голосіння. Люди ходили, щоб щось або когось з’їсти. Бабусин дідусь, сильний чоловік, опух від голоду. Він бив річкових черепах, пташок і їв їх, щоб вижити. А з дідуся та його брата лихі голодні люди хотіли зробити сніданок. Але хлопці так кричали, що їх батько почув аж на вигоні і відбив у людоїдів.
А нині покійна Параска Олексіївна Нехаєнко тоді втратила тата, двох братів і сестру. «Піду в садок, — розповіла вона мені якось, — а там — конюшина. Вирву рожеву квіточку і покладу до рота... Так і вижила. Досі конюшина — моя улюблена квітка-рятівниця. А може, річ і не в ній? Може, Богу треба було, щоб я вижила?!»
Мороз проймав, коли чула від неї: «У сусідів Петренків була велика сім’я. Так там брат із сестрою старшу сестру з’їли, а кістки кинули до криниці...»
Минули роки, змінилася влада, навіть держава. Але пам’ять цих людей назавжди напоєна сльозами. І старі очі й досі бачать страшних сірих привидів Голодомору.
Сумська область.
