На початках незалежності багато киян дивувалися:

– Ти диви, як легко дісталась Україні свобода-воля!

Я на ту пору встиг пропрацювати на заході України чверть століття, тож заперечував:

– Нічого собі "легко"! Історія краю просякнута кров'ю козаків, січових стрільців та повстанців, не кажучи вже про шістдесятників та інших дисидентів, які виборювали незалежність! Та ще ж ми не відаємо, що на нас чекає попереду. Адже войовнича сусідка нікуди не поділася.

А воно й справді лише у двадцятому столітті битви українців за незалежність Батьківщини проти загарбниці Росії відбувалися двічі: під час московсько-української війни 1918–1921 років під проводом Євгена Коновальця та Симона Петлюри, а за чверть століття на захист краю від московських та німецьких загарбників піднялася ще й славна Українська Повстанська армія під проводом спочатку Бульби-Боровця, а далі – під командою Дмитра Клячківського та Романа Шухевича. Проте й тепер воюємо починаючи з 2014 року – й кінця цьому нещастю не видно. Про це написано романи, повісті, оповідання – здається, все сказано. Проте виникає резонне запитання: а що знають наші сучасники про тодішні вояцькі пісні та поезії, які є яскравим виявом народної душі? Майже нічого! Тож пропоную поглянути на події московсько-українських війн через чарівну грань пісень та поезій, створених українцями і читаних та співаних по окопах, землянках, схронах і далеких урочищах, зрозуміло, теж українцями. І тут стануть нам у пригоді дві збірки пісень та поезій, підпільно надрукованих завдяки старанням командирів УПА-"Північ" 1946-го та 1949 року і передрукованих улітку 1992-го в Луцьку малим підприємством "Вімпекс". Упорядниками цих раритетів були Богдан Берекета, тодішній власний кореспондент по Волинській області газети Верховної Ради "Голос України", та Юрій Хлопук. Отже...

Твори видання 1946 року

Книжку "Грими, могутня пісне" передруковано під назвою "Чуєш, брате мій. Збірник повстанських віршів". Текст супроводжувало таке повідомлення: "До збірника включено героїчні, бойові, побутові та ліричні пісні та вірші, більшість з яких досі в Україні не видавалися".

Відкривається видання Гімном України. Тепер його початкові строфи знають мало не всі. А далі йдуть такі рядки: "Станем, браття, в бій кривавий Від Сяну до Гону, В ріднім краю панувати не дамо нікому. Чорне море ще всміхнеться, Дід Дніпро зрадіє, Ще до нашої Вкраїна Доленька наспіє. А завзяття, праця щира Ще свого докаже, Ще у нашій Україні Пісенька розляже. За Карпати відіб'ється, Згомонить степами; Україна славна стане Поміж народами".
 
Особливістю обох видань є та, що твори в них подано без прізвищ авторів. Слідом за Гімном вміщено "Заповіт". Читач розуміє, що він належить перу Т. Шевченка. Українці цей твір знають, тож наведу лише одну строфу: "Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте. Та вражою злою кров'ю волю окропіте". Від часу написання твору минуло майже 180 літ, але він і нині актуальний, як і всі публікації з цих збірників.

Поезія "Не пора!..", вміщена зразу після Тарасового "Заповіту", належить перу 24-річного Івана Франка. Наведу з неї лише дві строфи: "Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить: Довершилась України кривда стара. Нам пора для України жить... Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор! Хай пропаде незгоди проклята мара! Під Украйни єднаймось прапор!". Написані сто сорок років тому, а зачіпає наші сучасні проблеми!

Через те, що наступні твори розміщені довільно, в цих нотатках розташую їх за певною тематикою. Отже.

Заклик до бою

В обох книжках багато поезій, але газета не гумова, тож довелось обмежитися публікацією найхарактерніших рядків із найцікавіших творів. Ось дещиця з "Маршу українських націоналістів": "(З)родились ми великої години З пожеж війни і полум'я вогнів. Плекав нас біль по втраті України, Кормив нас гнів і злість на ворогів. І ось ідем у бою життєвому, Тверді, міцні, незламні, мов граніт. Бо плач не дав свободи ще нікому, А хто борець, той здобуває світ...". З'ясувалося, що колись це був не просто марш, а легендарний Гімн ОУН, який нині став Гімном Збройних Сил України. Його автор – поет Олесь Бабій, родом з Галичини. Нещодавно на його честь у Києві названо вулицю (попередня назва – Кузнецова).

Наведу дещо з твору "Українська пісне, загрими": "3 терпіння краю і могил Устань, хто трохи має сил. У кого світ надій не зблід, Гей, до борні, гей, до побід! Не вижидати нам чудес, щоб сам тобою ворог щез – Не скинуть ласки небеса... Самі творімо чудеса!".

Уривок з поезії "В Карпатах сум і жаль настав": "Розіб'єм наших ворогів – Мадярів, москалів, ляхів. Воскресне люба Батьківщина... До зброї всі, козацькі діти милі, Із кличем "Слава Україні!".

Твір "Очерет мені був за колиску...". Але це вже не відома на Поліссі співанка Дмитра Фальківського (Левчука), а переробка її на повстанську. Наведу з неї кілька характерних рядків: "Очерет мені був за колиску, А забавкою був мені кріс... (кріс – це рушниця. – Б.С). Я лишив хату поліську І пішов мандрувати у ліс... Нам усім потрібна воля – І за волю ми йдемо на бій".

У "Марші "сіроманців": "...Бандера шлях до волі нам покаже, З його наказу йдемо на пробій, І розіб'єм, розгромим кодло враже, Запалимо визвольний буревій...". Коли писалися та співалися ці рядки, Степан Бандера сидів у німецькому концтаборі. Але навіть саме його прізвище в перекладі на українську означає "прапор", отже, годилося хоч би й для бойової пісні.

У поезії "Чи то в хмарі гуде" є й такі рядки: "...За  зруйнований край Смертю ката карай! Гей! Рубай, хлопці, у пень силу вражу, Та без пощади рубай! Чи вогонь, чи вода – Невелика біда! Гей! Усміхнеться наша Україна, Як у вінку молода!".

Твір "Грими, грими, могутня пісне" закликає: "Ми станем волі на сторожі, її не зладимо ніде. Дрижіть, ви духи всі негожі, Бандери армія іде!.. Дух Коновальця і Петлюри На святе діло кличе нас: "Ставайте всі в Бандери лави, Бо вже надходить слушний час".

Прощай, моє дівча

"Гей-гу, гей-га! Таке-то в нас життя: Наплечники готові, – прощай, моє дівча! Сьогодні помандруєм, не знаємо самі, Де завтра заночуєм – вовки ми лісові... Як впадеш в вовчу пастку чи зловишся на дріт, На всі питання ката даєш один одвіт: "Належав до ОУН я, а був вождем Євген, А слава України хай лине ген-ген-ген!.. Гей-гу, гей-га! Вовки ми лісові..."

Йдемо у бій!

Читач поважного віку ще може памятати розвеселу, енергійну пісню, співану в Совєтському Союзі молоддю тридцятих років: "Все выше и выше, и выше Стремим мы полет наших птиц...", а в сорокових-п'ятдесятих по віддалених хуторах та лісових урочищах заходу України цей само енергійний мотив мав слова зовсім іншого змісту: "Все вище і вище, і вище Здвигнім синьо-жовтий прапор! Могутнім ударом ми знищим Комуну й московський терор!..". І приспів був відповідний: "Що нам Сибір, Що білії ведмеді, Що Казахстан і звір НКВД – Нестримні ми в побідній своїй меті. Вже настає побіди, помсти день!..".

Що там казати, війську повстанців, що не мало власної держави, було надзвичайно важко воювати проти армії, яку всіляко підтримувала хижа держава. Що ж, хлопцям із лісу всіляко допомагало в боротьбі сільське населення, тому й трималися вони так довго.

А от у вірші "Ми охоронці свого народу" є й такі слова: "Знищим комуну, розіб'єм німоту... Нашого народу згине лютий кат, Щастя і свобода та любов і згода Завіта до наших вбогих хат. Ми, повстанці, месники народу, За його волю голови кладем. Під синьо-жовтим прапором свободи Ми всі у бій святий як стій підем!".

Дещо несподіваною у збірнику видається пісня американських українців під назвою "Далека ти, але близька нам, Кохана Вітчизно". Ось рядки з неї: "Як сонце з неба Твоїм ланам, Ти світиш нам єдина. Світи нам, Вітчизно, світи, Кохана Україно, Щоб знали ми, куди нам йти У світлу годину! – У бій, у бій За рідний прапор, прапор свій, За тебе, Україно!".

Бездомність, поранення, полон

Ось страшна поезія "Базар" – про трагічні події кінця 1921 року, коли під час Другого Зимового походу українці втрапили в полон і відмовилися вступати до ворожої їм сили – Червоної армії, вважаючи за краще загинути, ніж зрадити Україну. Наведу кілька рядків: "Знеможені, потомлені, побиті, Копали враз могили по полях Під оклики і глум несамовитих Московських військ, що стали у рядах... І впав наказ, клекочуть скоростріли, І стелиться юнацтво, мов трава, І труп за трупом падає в могилу, А скоростріл клекоче, не вгава... Регочеться юрба московська п'яна, Що у рови хтось впав напівживий...".

Наступна поезія: "Дніпро котить свої хвилі, Котить, завиває, Що Україна в неволі, Що життя немає. ГПУ на Україні Жорстоко панує, Та голодних і обдертих Братів нам мордує. Скоро вільною вже стане Вкраїнська Держава, Згинуть вражі комуністи – Україні Слава!". Що ж, передбачення збулось, Україна визволилась, але, на жаль, не так швидко, як мріяли повстанці.

Подаю кілька рядків із сумовитого вірша "Не маємо рідної стріхи": "Ми нині мандруєм, хоч ніг вже не чуєм. Козацька в нас кров ще живе... Хоч маєм прикрі дні, Але ніхто не плаче... Ми нині тут, а завтра там... Чи ми дійдем, чи не дійдем – Сміємось й дальше йдем".

А от пронизливі слова, що за душу беруть: "Ну і що ж, як прийдеться умерти У похідних шинелях в житах? Ми у вічі сміємося смерті, А померти прийдеться лиш раз. Наша сотня ударна, залізна. Наша сотня в бою – ураган. Нас тризуба веде знам'я грізне і завзятий наш друг отаман. За потоптану честь України, За поганьблену землю свою, Ми ідем, щоб піднести з руїни Українську Державу нову".

У вірші "Україна, наша рідна мати" є й такі слова: "...Твоя слава у полоні, а воля в Сибірі... Ось що тобі, Матусенько, вороги зробили! Гукни серце-Україно, Ти нещасна вдово! В лютім бою Орли твої обізвуться знову...". Скільки невигойного болю в цих словах!.. Але минули десятиліття – і Україна таки ожила.

Кара за Базар ще попереду

Цей твір починається так "Нас питають, якого ми роду І кому ми торуєм шляхи... Тож то ми на вратах Царгороду залишили долинні щити... Ми водили в Москву Сигизмунда й під Полтаву варязькую рать, Ми карали Росію за Суздаль – За Базар ми ще будем карать". Тому роботи в українських патріотів попереду ще дуже багато – не розслабляймося.

Колись я чув міркування, наче поети з різних земель є братами. Засумнівався, став шукати серед творів російських поетів підтвердження цій думці і... таки знайшов! Ось уривки з вірша Ніколая Тихонова, написаного ним 1921 року: "Огонь, веревка, пуля и топор Как слуги кланялись и шли за нами... Неправда с нами ела и пила... И дети не пугались мервецов... Тогда впервые выучились мы Словам прекрасным, горьким и жестоким". Саме такими, як змалював своє войовниче й позбавлене совісні плем'я цей поет, більшість українців сприймає росіян за Хутором Михайлівським. До цієї теми я ще повернуся наприкінці нотаток.

Твори видання 1949 року

"Збірникові повстанських пісень" упорядники надали нову назву: "А ми тую червону калину підіймемо". У цьому раритеті вміщено чимало творів, що повідають про сумні події XVIII століття, далі йдеться про московсько-українську війну 1918–1921 років, а потім і про часи, коли діяла УПА.

Трагедія Запорозької Січі віддзеркалилась у пісні "Ой, полети, галко". У ній відбувається промовистий діалог. Невідомий запитує: "Гей ви, запорожці, гей ви, молодії, Де ж ваші жупани?". А ті відповідають: "Ой, наші жупани поносили пани. Самі ми пропали!". Далі запорожців питають: "Де ваші списи?". А ті відказують: "Ой, наші списи у пана у стрісі, Самі ж ми у лісі". А коли питають про козацькі рушниці, то чують у відповідь: "Ой, наші рушниці в пана у світлиці, Самі ми в темниці". Ось так коротко й зрозуміло засобами поезії розказано про розплаву цариці Катерини Другої з українським козацтвом.

У пісні "Ой", сів пугач" є й такі рядки: "Наші шаблі заржавіли, Мушкети без курків. А ще серце козацькеє Не боїться турків. Ой, колись ми панували, А тепер чи будем? Того щастя, тої долі Повік не забудем!".

Серед поезій, створених за подіями Першої світової війни виділяється пісня "Ой у лузі червона калина похилилася: Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!". А наприкінці такі слова: "Як повіяв буйнесенький вітер з широких степів, Так прославив по всій Україні Січових стрільців. А ми тії московські кайдани розірвемо, А ми нашу славну Україну розвеселимо!". Твір створено сто років тому, коли Україна ще була розірвана на частини, але оптимізм народу, який склав цей пісенний шедевр, таки здійснився. Хоча "московські кайдани" доводиться розривати ще й дотепер, під час нової московсько-української війни.

О тій само порі виник "Січовий марш" зі словами: "Гей, там на горі січ іде, Гей, малиновий стяг несе. Гей, малиновий. Наше славне товариство, Гей, машерує – раз, два, три!". А далі: "попереду кошовий...","а позаду осавул", а потім ще й прохання до вітру із степів: "Гей, дай нам силу козаків!". І нарешті: "Гей, наше гасло всіх зове Для України хто живе. Для України. Наше славне товариство, Гей, машерує – раз, два, три!".

1917 року Україна відчула перший подих волі. А тут бій з московськими військами під українською станцією Крути. Дівчина з поезії лементує: "...Там червоні ісхопили, Били, різали живих. З моїм милим чорнобривим вбили триста молодих, Що за волю так боролись і завзято в бій пішли, З моїм милим чорнобривим Під Крутами смерть знайшли".

1938 року через московську підступність загинув Євген Коновалець. Тож наприкінці пісні, присвяченій цій події, сказано: "Вже сміється лютий ворог, що загинемо ми скоро. Україна не загине, поки в світі небо сине".

Наспіла Друга світова війна. Українська Повстанська Армія брала в ній активну участь, воюючі як проти німців, так і проти московитів. Тож є й відповідна пісня "УПА нікому не вступила": "УПА іде, УПА"! І ворог утіка, Бо армія героїв Нікому не вступа! Ми УПА не посоромим, Будем битись до загину За свободу для народів І за волю для людини... Ми били німака й б'ємо більшовика, Бо армія героїв Нікому не вступа!.. Гей, хлопці, до УПА, І сміло на врага, Бо армія героїв нікому не вступа". Цю пісню складено не раніше кінця 1944 року.

Тепер дещиця з пісні "Хто любить Україну": "Хто любить Україна, Хто любить свій народ – Той піде у повстанці Без жодних перешкод. Тож лєнта за лєнтою набої подавай! Український повстанче, З бою не відступай! Прапор блакитно-жовтий З тризубом на чолі Замає в місті Львові Й столиці Києві...".

А от іще одна пісня – на цей раз переробка з російської. Пам'ятаєте: "Солдатушки, бравы ребятушки, где же ваши жены?..". А в українській пісні "Гей ви, хлопці!" такий текст: "Гей ви, хлопці – січові молодці, А де ж ваші жінки? – Наші жінки – автомати, фінки, Оце наші жінки" – і т.д. Переробка ця відбулася вже під час Другої світової, бо за Першої автоматів у військах не було.

У пісні "У річницю смерті Клима Савура" йдеться про Дмитра Клячківського, першого командира УПА на волинських теренах, яка насамперед боронила населення від німецького терору та більшовицьких партизанів. У творі є й такі рядки: "Ти закладав військові школи, В яких навчали юнаків уміло, цільно і завзято Стріляти клятих ворогів... Втекла німота з України, На зміну кат з Москви прийшов. Він вбив нам тіло Клима Савура, Та дух його на нас зійшов... Волинь в огні горіла... Кругом змагання, бій, Хто участь брав у боротьбі, той не забуде образ Твій". Шкода, звісно, що, як кажуть, ні складу ні ладу, зате щиро й правдиво про улюбленого командира.

Подаємо й сумовитий вірш "Крізь смерть": "Їм північні вітри гудуть, їм сніги замітають путь. А вони йдуть без упину. А вони без упину йдуть, Їм шати залляла кров, На шмати їх корогов, Та кожен, кожен із них Смертю смерть поборов!".

У пісні "Бачив місяць" прикінцеві куплети звучать так: "Колись наша Україна Все цвіла квітами, Тепер наша Україна Під більшовиками. Україно, Україно! Споглянь-но на себе – В твоїй хаті сидить ворог Ще й сміється з тебе. Хай сміється, радується, Довго він не буде. Бо ще наша Україна Самостійна буде".

Що ж, надія побачити рідний край незалежним не зникала навіть під час найтяжчих військових поразок.

Нарешті трішки лірики: "Колись, дівчино мила, Так був чудовий час, Як ще любов носила Десь попід хмари нас... Та десь війна взялася, І ось який кінець: Дівчина віддалася, А я вже повстанець... Таке-то в нас кохання – Даремне сподівання... А соловейко тьохкав – Все тьох, тьох, тьох!"  Що ж, у людей свої проблеми, а у пташини – свої.

Насамкінець римована гумореска про Сталіна та Україну, злагоджена повстанцями з давньої пісеньки про дівчину й селезня: "Ходить, ходить батько Сталін бережком, Підганяє Україну батіжком. – Іди, іди, Україно, в комуну... Стали німців з України проганять, Та й батька Сталіна проклинать, проклинать: – Ой, бодай ти, Сталіне, не діждав, не діждав – Як ти нашу Україну зграбував! Оце тобі, Сталіне, не мине, не мине. Наш повстанець тобі боки ще намне. Буде тобі горе, лихо і печаль, На Вкраїну вже не вернеться москаль". Мабуть, це було написано наприкінці Другої світової. З часом Сталін віддав кінці, а Росія і далі воює з Україною, хоче "ощасливити" її своїм імперським керівництвом. Виходить, що нині вже "нам'яти боки" українець має Путіну, якщо тоді не вийшло Сталіну.

У пісні "Україна!" зашкалює оптимізм: "Гей, Україно, ти наша ненько, Тобі вірненько присягнем, Що в наших жилах ще кров козацька. За Україну в бій підем!.. З-під ярем і тюрем, Де був гніт, – Йдемо на волі світ. За Україну, за її волю, За честь, за Славу, за народ!".

От, здається, і все про підпільні видання. Боролись українці, проливали кров, зрештою вибороли Незалежність. Але Москві це не сподобалось. І її потаємному ставленикові в Україні Януковичу – теж. Їм хотілося знову, як і колись, затягти Україну під травматичний обчас Москви. І вони разом створили в Україні ситуацію, якої народ не стерпів – вийшов на Майдан. На ньому дійшло до розстрілу безоружних мітингарів. А далі Росія, скориставшись з нагоди, нишком по-злодійськи окупувала частину української території. Через те, що ця війна й досі триває, цілком логічно буде додати до давніх поезій  асс дещо з "Віршів з Майдану" відомого поета Дмитра Павличка. Ось строфа з його "Пісні": "Не поб'ють нас темні недотепи, Не впряжуть раби в ярмо  асса , Не затихне в Лаврі дзвін Мазепи, Заповіт Тараса не помре". А от ще кілька рядків з вірша "До Валанси":  "Ми не темна хлібоїдна  асса, Що без вожака немов сліпа, Нас веде ідея, дух Тараса, Кров пролита воїнів УПА".

Підсумуємо

Що там казати, рима й ритм у деяких цитованих давніших поезіях часом відчутно шкутильгають, наголоси не завжди відповідають сучасним нормам, адже ці поезії творили не завжди філологи, а люди зі зброєю. Проте в цих творах панують правда й патріотизм. Можна сміливо стверджувати, що ці поезії є яскравим проявом українського героїзму, тож вони нехай і через десятиліття, але все-таки допомогли нам, онукам і правнукам цих сміливців, нарешті здобути незалежність для Украйни.

Знайомлячись із цими творами, я час від часу згадував давній вірш російського совєтського поета Євгенія Євтушенка "Хотят ли русские войны?". З вірша випливає, наче росіяни її не хочуть. Але життєва правда свідчить, що ще ой як хочуть, навіть прагнуть її. Зрозуміло, що це хотіння виникає після споживання такого допінгу, як всесильна московська пропаганда, яка виявляється звичайною брехнею. Але московити на неї ведуться... Тоді чи не вперше я поглянув на мапу Росії не як школяр, а як зріла людина, котра бачить, яка вона, тобто Раща, величезна. Запитав себе: хіба її неозорі розміри не є найнеспростованішими доказами скоєних нею військових та всяких інших злочинів?.. Адже оце саме московити "вогнем, вірьовкою, кулею та сокирою" ще й за допомогою повсякденної неправди, про які так чудово оповів свого часу Ніколай Тихонов, за кілька століть загарбали ці різноплемінні величезні простори! Проте московитам усе ще мало, усе ще чогось бракує до примарного щастя. Про це свідчить і остання війна: українських теренів, у тому числі Криму, їм закортіло! Отже, не всі російські поети годяться українським у брати. Що вже казати про звичайних наших громадян: ми – європейці, а вони – азійці. І цим усе сказано.


Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.